До Того, Кого Не Могла Забути, Навіть Якщо Б Спробувала (8)
— Господар? — перепитала Паула, все ще переварюючи слова Джоелі.
— Так, той самий чоловік, — відповіла Джоелі з багатозначною усмішкою. — Зовні такий холодно-витриманий і зарозумілий, а насправді — боягуз ще той. Надзвичайно обережний і весь час підозрює, що хтось хоче йому зашкодити. А якщо його зрадити — ніколи не пробачить. Вишкребе кожну деталь, добряче покопирсається, аби людина пошкодувала. Але про це майже ніхто не знає. Він же — майстер маскування.
Паула кліпнула, здивована такою різкою, хоч і спокійною характеристикою. Вінсент — боягуз і параноїк? Вона це вже давно знала. Ба більше — він був не просто боягузом, а талановитим боягузом. Перед очима виникли спогади: як вона колись вмовляла його вийти зі своєї кімнати, і це раптово викликало дивне, навіть тепле почуття солідарності. Вона ледве стрималася, щоби не кивнути.
— Тож будь обережна, Енн, — попередила Джоелі вже серйозніше. — Якщо натиснеш не туди — наслідки можуть бути дуже неприємні.
— Так… я обов’язково буду обережна, — відповіла Паула автоматично, ще не оговтавшись від несподіваної відвертості.
Джоелі засміялась, її обличчя засяяло — аж ніби світло обрамило її фігуру. Але за цією красою ховалося щось ще — погляд із вагою, яку важко було проігнорувати. І Паула раптом замислилась: а чи не говорив Вінсент щось погане про неї за її спиною?
Ця думка породила ще одне запитання:
— Але… чому це тебе смішить? — поцікавилася вона щиро.
Джоелі вибухнула сміхом, її голос задзвенів, мов срібло:
— Бо те, як він себе поводить — це просто комедія!
Паулі так і не вдалося зрозуміти, що саме було смішного. Джоелі справді була розвеселена, її сміх не вщухав. Не знаючи, як реагувати, Паула натягнула слабку посмішку й видушила з себе невпевнене:
— Ха-ха.
***
Закінчивши з Джоелі, Паула повернулася до кімнати — і побачила Роберта, що стояв біля дверей, повністю прокинувшись.
— Малий пане Роберте? Чому ви тут?
Можливо, він вийшов, бо шукав її? Від цієї думки стало тепло на душі. Але підозра не змусила себе чекати.
Невже він знову збирався тишком-нишком лізти на ту статую?
Відтоді як Роберт отримав листа від матері, він більше не просився до коня — і навіть не намагався втекти. Лише сидів у кімнаті, тримаючи лист у руках, і читав його знову й знову. Його спокій і задоволення приносили полегшення як Паула, так і няні.
Та зараз, коли Паула підійшла ближче, Роберт засовався і не зводив очей донизу. Її підозри знову прокинулися.
— Ем… — почав він, трохи знітившись. — Насправді…
Його маленькі ніжки метушливо сковзали по підлозі. Нарешті він підвів погляд, у якому читалося і хвилювання, і рішучість. Простягнувши руку, Роберт несміливо смикнув її за рукав — і перш ніж вона встигла щось сказати, щось м’яке торкнулося її щоки.
Поцілунок.
— Дякую тобі, — прошепотів Роберт і миттєво зник у кімнаті, зачинивши за собою двері.
Паула завмерла, напівприсівши, бо щойно нахилилася до нього. Її думки обірвалися — підозри випарувалися миттєво. Повільно вона піднесла руку до щоки, де ще відчувалося тепло його жесту.
— Хех… — тихо засміялася вона, а на обличчі розквітла усмішка — суміш подиву й радості.
Несподіваний спогад, який вона точно збереже.
***
У ту ніч негода розгулялася на повну. Дощ почався пізно ввечері й поступово посилювався, доки зранку до нього не приєдналися грім і блискавки. Гучні розкати лякали Роберта — він тремтів під ковдрою й плакав, що небо от-от впаде. Паулі довелося витратити чимало терпіння, аби заспокоїти його, поки той, нарешті, не заснув.
Небо знову потемніло, а буря вирувала далі. Сильний вітер бив у вікна, гупаючи з такою силою, ніби ось-ось зірве рами. У тьмяному світлі по кімнаті сновигали тіні, а вітер свистів крізь шпарини, ніби хтось тихо скиглив десь у темряві.
Паула пильно слідкувала, аби Роберт залишався добре закутаним. Няню, змучену нічними пригодами, вона переконала трохи відпочити, пообіцявши наглянути за хлопчиком.
Та щойно Паула почала відчувати втому, як різкий удар змусив її схопитися. Вітер розчахнув вікно, і в кімнату увірвалася буря. Порив зразу ж загасив лампи — приміщення поринуло в темряву.
Вона хутко накрила Роберта ковдрою з головою й кинулася до вікна. Дощ бив у лице, нічого не було видно. Прикриваючи очі рукою, вона пробиралася вперед крізь шалену завісу завіс і вітру.
Зрештою їй вдалося дістатися вікна і, хоч із труднощами, та тимчасово його зачинила, заклинивши завісою й меблями. Усе було в безладі, та головне — безпечне.
Озирнувшись, Паула побачила, що Роберт не прокинувся. Обережно взявши його на руки, вона віднесла хлопчика до сусідньої кімнати й уклала на дивані. Попри бурю, він спав спокійно, закутий у плед.
Надворі шаленіла стихія. Паула вирішила принести свічку чи лампу на випадок, якщо Роберт прокинеться. Коридор зустрів її тривожною тишею, порушуваною лише скреготом вітру. Місячне світло крізь високі вікна ледве висвітлювало шлях.
Невдовзі вдалині з’явилося дивне світло. Паула завмерла. Спершу подумала, що їй здалося, та воно ставало яскравішим, рухаючись до неї. Серце закалатало, коли вона почула кроки.
Вона стисла в руках ручку від зламаної лампи, готуючись до найгіршого. Світло зупинилося зовсім близько, й вона побачила знайоме обличчя.
— Пане? — прошепотіла тремтячим голосом.
Перед нею стояв Вінсент, його очі здивовано блищали. Здавалося, він був так само ошелешений, як і вона.
— Це ти… — почав він, у голосі звучала настороженість.
Паула опустила лампу й спробувала вирівняти дихання, але Вінсентовий погляд ковзнув по предмету в її руках, і його вираз похмурішав.
— Що ти тут робила? — спитав він різко, хоч і спокійно.
//Коментар перекладача: чомусь мені просто здається що він просто злякався бурі.//
— Вікно в кімнаті пана Роберта вибило вітром. Туди хлинула злива, і всі лампи погасли. А сірники намокли, тому я пішла по свічки і нове світло, — пояснила Паула, показавши йому поламану лампу. Вираз його обличчя став ще похмурішим.
— Вікно? У кімнаті Роберта? — перепитав він.
— Так. Петля зламалась, тож я накрила вікно фіранкою й присунула туди комод, щоб тимчасово заблокувати. Але воно все ще нестійке, тому я перенесла пана Роберта до сусідньої кімнати, аби не ризикувати. На щастя, він був виснажений після грози й заснув, не прокидаючись.
— А няня?
— Вона не спала всю ніч, заспокоюючи Роберта, тому я відправила її відпочити. Не розповідала їй про вікно — не хотіла турбувати, — швидко пояснила Паула, побоюючись, що Вінсент змусить будити няню. Вираз на його обличчі трохи пом’якшав, він ледь помітно кивнув — схоже, пояснення його задовольнило.
Але що він тут робить? Вінсента не було видно з того самого інциденту з чорнилом, а його раптова поява зараз лише посилила її розгубленість. Паула намагалася збагнути, що сталося.
Не сказавши більше ні слова, Вінсент нахилив свою лампу в її бік.
— Ось.
— Перепрошую?
— Лампа, — коротко сказав він.
— Ах! — Паула поспішно підняла скляний ковпак своєї лампи. Вінсент зробив те саме, обережно переніс полум’я зі своєї лампи до її. Ґніт спалахнув м’яким тріском, заливаючи темний коридор теплим світлом.
— Дякую, — мовила вона й трохи вклонилася. Обережно накривши вогонь склом, Паула відрегулювала полум’я, щоб не згасло.
— А свічки де?
— На кухні. Тобто, он там — — Паула не встигла договорити, як Вінсент різко повернувся й попрямував у напрямку кухні. Усвідомивши, куди він іде, вона кинулася слідом:
— Чекайте, пане! — вигукнула, прискорюючи кроки, аби не відставати.
