Граф – божевільний хазяїн (9)

Граф – божевільний хазяїн (9)

Через те, що книжки вона несла цілу гору — таку, що ледве бачила дорогу перед собою — Паулі знову довелося йти головними сходами. За правилами, слугам слід користуватись задніми, та якщо хтось її побачить — будуть неприємності. Тож вона йшла якомога швидше.

 

— Пане, я повернулась. Буду читати знову.

 

— Ти там, здається, цілу вічність пробула в бібліотеці.

 

— Я старанно вибирала. Сподіваюсь, вам сподобається цього разу.

 

І вона розгорнула першу книгу.

 

— «Жив-був щасливий маленький поросятко. Щасливий поросятко радів кожному дню і…»

 

— Що ти твориш?

 

— Що? В сенсі? Про що ви?

Коли він запитав, вона зробила найневинніший вигляд, ніби нічого не розуміє.

 

— Це ж казка.

 

— Так. Це казкова книга.

 

— Ти серйозно збираєшся це читати?

 

— На мою думку, казка — це саме те, що вам зараз потрібно.

 

— Що?

 

— Я вирішила, що найкраще — почитати добру, зворушливу історію про те, як дбайлива дівчина лагідно ставиться до буркотливого господаря, аби той нарешті знайшов душевний спокій.

 

Вінсент зробив абсолютно розгублений вираз обличчя. А Паула спокійно подивилася вниз на книжку з казками, ніби нічого незвичного не відбувається.

 

— Якщо ви щось хочете — просто скажіть. У мене є все: і щасливе поросятко, і дівчинка, яка пішла по доручення, і дружба хлопчика з чарівною феєю, яка дарує все на світі, і таємнича пригода брата з сестрою, і любов та мир від Синього Птаха. Будь-яка історія — на вибір. Ви ж самі сказали, що не читаєте те, що вже читали, тож я підготувала кілька варіантів. Обирайте на свій смак.

 

Вона була впевнена, що жодну з цих книжок він раніше не читав. І як тільки все це сказала — він замовк.

На тильній стороні його руки, яка стискала простирадло, виступили жили — здавалося, ще трохи, і тканина розірветься.

 

— Якщо ви не оберете нічого, я продовжу читати про щасливе поросятко. Ви ж не настільки нетерплячий, щоб не витримати навіть коротеньку казку? А якщо все-таки буде важко слухати — просто скажіть.

 

Вона швидко виговорила це все, аби не дати йому шансу перебити — й одразу ж почала читати дитячу казку.

Можливо, її прийом спрацював, бо цього разу він мовчав. Вона навіть затамувала подих і трохи нервувала… але, на щастя, змогла дочитати історію до кінця.

 

Звісно ж, наступну дитячу книжку він жбурнув.

* * *

 

Відтоді Паула продовжувала читати йому вголос. Звісно ж — казки. Він казав “ні”, але вона все одно читала. І мала зручну відмовку, щоб перечитати одразу кілька книг.

 

Вона давно не бралася до книжок. Колись, у дитинстві, вона працювала в книгарні, але її закрили через хворобу старого власника. Прощаючись, він щиро вибачився перед нею й подарував кілька книжок. Більшість із них були дитячі казки.

 

Та ці книжки швидко опинилися в руках Алісії. Зважаючи на характер сестри — яка постійно заздрила всьому, що мала Паула, й водночас не цікавилася книгами — книжки повернулись до Паули вже у жалюгідному стані: порвані, зім’яті, майже невпізнавані. А згодом ці залишки просто використали як дрова для печі.

 

Після того дістати книги стало майже неможливо. Кілька разів Паула відкладала гроші, але щоразу припиняла — батько швидко помічав. Купувати книжки — це була розкіш для доньки бідного селянина. Вона зрозуміла, що на ці гроші краще купити їжу хоча б на один день — і перестала читати.

 

Можливо, саме через те, що вона так довго не тримала книжок у руках, зараз їй було радісно просто гортати сторінки — навіть попри все, що відбувається навколо.

 

— Це все, що ти вмієш читати?

 

— А що тебе не влаштовує?

 

— Все. Мене все в цьому не влаштовує.

 

Знову. Знову те саме.

 

 

Можливо, це все через ту казку — Паула ставала дедалі дратівливішою. Насправді їй хотілося почитати щось інше, але він або не слухав, або знецінював, і вона раптом зрозуміла, що читати вголос комусь — значно важче, ніж здається. Тож, хоч і знала, що йому це не подобається, знову взяла до рук дитячу книжку. Бо іншого виходу не було.

 

Коли вона зітхнула, він, звісно, відразу це помітив і роздратувався ще більше. А заодно відкрив для себе, що вона, виявляється, вміє зітхати так часто й ефектно.

 

— Якщо вже читаєш, то спершу навчися дихати нормально.

 

— Вибачте.

 

— Іди геть. Не хочу більше слухати.

 

У підсумку Паулу вигнали разом із книжкою, яку вона навіть не встигла перегорнути на третю сторінку. Але нічого. Вона сама її купила й, хай як там було, бодай трохи почитала — навіть якщо це було поряд із Вінсентом. І це було вже… не так погано.

 

Завдяки всьому цьому, коли Паула поверталась до своєї кімнати після завершення справ, вона щоразу засинала так, ніби знепритомніла. Втома дня просто звалювала її в сон. Але спати глибоко не вдавалося — надто багато думок крутилися в голові. Через це її і без того легкий сон ставав іще більш поверхневим.

 

А з кімнати поруч раптом почувся гучний гуркіт — щось сильно вдарилось об стіну.

 

Звук був доволі гучний. І йшов із кімнати пана.

 

Перелякавшись, Паула миттю кинулася до сусідніх дверей.

 

Вона відчинила їх і зайшла до темної кімнати. Погляд одразу впав на ліжко — та замість цього вона побачила округлу постать, що згорнулась біля стіни.

 

Пане?..

 

— Де ви?

 

— …

 

— Пане.

 

— …

 

— Пане?

 

— …Хто це.

 

Голос був глухий і майже безсилий.

 

— Це я. Що ви тут робите?

 

— Мені наснилось.

 

— Сон? Що вам наснилось?

 

— Жахливий сон.

 

А, то це був кошмар…

У мене таке теж буває, я знаю, як це.

 

Але Паула озирнулась, намагаючись зрозуміти, що ж спричинило гучний звук, який вона почула раніше. Та в кімнаті не було нічого перекинутого чи розбитого. Вона вже подумала, що, як завжди, він щось жбурнув, але жодних слідів цього не було.

 

Надворі була ніч, тож у темряві важко було щось роздивитися. До того ж Вінсент накрив обличчя простирадлом, і Паула не могла розгледіти, в якому він стані. Але його рука, яка стискала край тканини, ледь тремтіла.

 

— Що вам наснилося?

 

— Не знаю. Не пам’ятаю.

 

Голос був спокійний, навіть рівний. Але під цим спокоєм ховалась глибока тривога.

Паула знала від Ізабелли, що він майже не спить. І що стогін, який часом лунає вночі, — його.

Але досі він жодного разу не показував їй цього боку себе.

 

Що йому наснилося?

 

Вона навіть не мала потреби задумуватись. Це мав бути щось жахливе, справді моторошне.

 

— Це ж просто сон. Добраніч.

 

— Я не можу заснути… Здається, мені знову щось насниться.

 

— Можна я потримаю вас за руку?

 

— Забери.

 

Цього разу він здригнувся так, ніби почув щось страшне — але вже зовсім в іншому сенсі.

Паула трохи насупила брови й ледь чутно зітхнула.

 

Раз уже так реагуєш — значить, точно не вмираєш.

 

— Можна я просто побуду поруч, поки ви не заспокоїтесь?

 

— …

 

Відповіді не було. Помовчавши трохи, Паула просто сіла в ногах ліжка. Коли вона торкнулась матраца, округла постать здригнулася від шороху, але не закричала й не прогнала її.

 

А коли вже сіла — й сказати було нічого. Вона підтягнула коліна до грудей і почала бездумно бавитися пальцями. Він теж мовчав. Замість слів — лишень важке, збите дихання.

Поступово воно ставало спокійнішим. І вона здогадувалась, у якому він стані.

 

Її пальці й далі ворушились, і раптом на них звузився промінь світла. Паула підняла голову — крізь щілину в занавісці пробився місячний промінь, що ліг на підлогу.

 

Її погляд ковзнув за світлом і зупинився на блідо-жовтому місяці, який проглядався з-за вікна.

 

Єдине світло серед темряви — і воно було настільки прекрасне, що хотілося дивитися без кінця.

 

Гарно…

 

Здається, якщо простягнути руку — відчуєш його.

 

Це тепло.

 

Та як би ти не тягнувся, місяць — не схопиш. Це абсурд.

 

Але знаючи це, вона все одно простягнула руку до світла.

 

Було тихо.

 

Спокійно.

 

Мирно.

 

Такого спокою вона ще ніколи в житті не відчувала.

 

— Коли я була маленька, мого брата часто мучили кошмари… — промовила вона тихо.

Примітка перекладача: Зовсім незрозуміло, про якого саме брата йде мова — раніше в тексті згадувались лише сестри. Можливо, брат просто не згадувався раніше, або ж це стилістична/сюжетна деталь, яка проясниться пізніше. Або просто помилка англійського перекладу 

 

А потім несвідомо прикусила губу. Можливо, тиша стала для неї надто тягучою.

 

Раптом дихання в кімнаті обірвалося.

 

Але він не зупинив її.

 

 

— Це був другий раз. Після чергового кошмару я прокинулася від того, що мій братик плакав…

 

Її молодший брат — другий у родині — був по-справжньому невинною дитиною. На відміну від неї, мав миле личко, завжди усміхався й ув’язувався за нею, куди б вона не пішла, постійно гукаючи її.

 

Їй було й боляче, і шкода його. Такий хороший хлопчик… Але бідність — отрута.

Їхній батько дивився на цього гарненького малого лише з думкою: як можна буде його використати.

 

І хоч брат був зовсім маленький, він усе розумів — і від того не міг нормально спати.

Часто скиглив, крутився уві сні, а потім прокидався в сльозах і будив її. Тоді вона — хоч і напівсонна — брала його на руки, обіймала й лагідно гладила по спині.

А він… тримав її за руку.

 

Так само, як і зараз.

 

Паула поклала руку на єдину, що стирчала з-під простирадла.

Тіло здригнулося від несподіваного дотику. Долоня була холодна, і вона міцно її стисла.

 

— Кожного разу, коли це траплялось, я тримала братика за руку — ось так. І тоді він заспокоювався й засинав.

 

Брат стискав її руку міцно й заплющував очі. Із сльозами на віях він засинав, тримаючись лише за тепло її долоні — як за єдину ниточку спокою. А вона погладжувала його зверху по руці, ніби втішаючи — як меншу дитину, що поділилась страхом.

 

— І я казала: «Сни — це просто сни. Їх не треба боятися. Я поруч. І саме цей момент, тут зі мною, — справжній».

 

Але тепер, озираючись назад, вона розуміла, що це теж була не надто добра розрада. Бо реальність була значно страшніша. Вона більше нагадувала пекло.

І все ж її добрий брат лише кивав головою й тулитись до неї ще ближче…

 

До того самого дня, коли його продали в бордель.

Примітка перекладача: ?

 

— Людям зазвичай кажуть: забудь сон. Чи то щось, що вже сталось, чи те, чого боїшся — мовляв, це всього лише маячня. Якщо ж не можеш сприйняти це як дурницю, то подолай те, що вже сталося, і зроби все, щоб не допустити того, чого боїшся.

 

— Зазвичай людям кажуть: залиш сни позаду. Байдуже, це щось, що вже сталося, чи те, чого ти боїшся — просто сприйми це як безглуздий сон. А якщо не можеш — подолай те, що вже було, і зроби все, аби не допустити того, чого боїшся.

 

Після цих слів вона різко замовкла. Бо саме життя більше скидалося на сон.

 

Але то був не казковий сон. Не чарівна історія з пригодами та хепі-ендом.

Реальність не була красивою. І в неї не було жодних пригод, у які можна було б втекти.

Принаймні — не в її житті.

 

Вона не могла зробити жодного сміливого кроку, як головні герої в книгах.

Навіть у той момент, коли другого — її брата — продавали до борделю, вона нічим не змогла йому допомогти.

Не змогла створити того дива, коли старша сестра хапає брата за руку й тікає з ним у ніч.

 

Навіть тоді, коли знала напевно: її доброго, гарного, ніжного братика збираються продати.

А він… просто посміхнувся й відвернувся.

 

— Все добре, сестро. Я в порядку.

 

Добрий і гарний молодший брат… у підсумку втішав свою некрасиву старшу сестру.

Вона сумувала за ним, тим, хто пішов, — і могла тільки щиро бажати йому щастя.

 

А вже наступного року він помер.

Офіційно — через нещасний випадок.

Та насправді — його вбили.

 

Коли Паула побачила брата востаннє, він виглядав жахливо. Все тіло було в синцях, опухле, особливо — між ногами. Це було страшне видовище. Його обличчя було настільки понівечене, що вона ледь його впізнала.

 

Вона поховала свого другого брата потай, без відома батька.

Чи можна було це назвати похованням? Вона просто поклала тіло поруч із місцем, де колись поховала наймолодшого.

А зверху поклала гарну квітку.

 

І не так давно — там опинився й четвертий…

 

Паула вижила, відвернувшись від смертей своїх братів і сестер.

 

Ось така погана дівчинка…

 

— Як ти могла це витримати?

 

Паула здригнулась від несподіваного голосу.

Її рука все ще відчувала тремтіння — але цього разу воно було іншим.