Граф – божевільний хазяїн(8)

Граф – божевільний хазяїн(8)

— Ой, боляче…

 

Коли вона підвелася, Вінсент спокійно переодягався. Він точно почув, як вона впала, але, дивлячись на його байдуже обличчя, Паула зрозуміла — він навмисно відсунувся саме в той момент. Вона зітхнула, стримуючи гнів, що вже піднімався в грудях.

 

Вона принесла нові простирадла, але й застелити ліжко стало проблемою. Він уперто не піднімав свою дупу, тож простирадло лягло нерівно, зі складками.

 

Їй уже набридла навіть ця дрібниця. Коли переодягнутий Вінсент потягнувся, щоб знову накритися брудним простирадлом, вона швидко вихопила його з-під рук і простягнула чисте. На щастя, нове він прийняв.

 

Гаразд, усе.

 

Паула залишила брудну білизну біля дверей, повернулася й почала прибирати порожній посуд. Вона витерла десерт, який він раніше впустив, і сліди їжі, що залишилися на підлозі. Після того як розклала по місцях розкидані речі, нарешті взялася за прибирання самої підлоги.

 

У тиші було чути лише звук мітли. Вінсент мовчав. Ймовірно, він уже зрозумів, що вона більше його не торкатиметься. Якщо згадати, як він спершу кричав, щоб вона забралася геть — це була значна зміна.

 

— Чому ти тут?

 

— Що?

 

Він раптом заговорив. Паула розгубилася. Вона не очікувала, що він звернеться до неї — зазвичай усе обмежувалося грубими фразами на кшталт: «забирайся», «геть звідси» або «не чіпай мене».

 

Може, він захворів? Але, хоча виглядав блідим, хворим не здавався.

 

— Чому ти тут? Я питаю.

 

— …Мені потрібно заробляти гроші.

 

— Тоді ти підеш, якщо я скажу, що заплачу тобі?

 

— Чому? Хочеш заплатити, щоб позбутися мене?

 

— Якби тільки міг.

 

«Хочеш похизуватися, що багатий? Я справді ціную пропозицію, але якби це була проблема, яку можна вирішити грошима — я б точно не стояла тут із мітлою в руках.»

 

— Навіть якщо виженеш мене, прийде інша служниця — і залишиться з тобою.

 

— Її я теж вижену.

 

— Тоді знову прийде інша.

 

— Тобто ти не збираєшся йти.

 

— Саме так.

 

Паула знову повела мітлою. Вінсент озирнувся на неї.

 

— Тобі подобається цей маєток?

 

— Ну… я про це не замислювалась.

 

— Тоді подумай. Це не місце для марних мрій.

 

«Марна мрія…» —

Паула на мить задумалась, але потім знизала плечима. Вона не відчувала в собі особливого солодкого захоплення мріями.

 

— Звідки ти?

 

— Я з Філтона.

 

— З Філтона… Це ж чималенька відстань.

 

— Це не так уже й далеко. Треба тільки перейти через гору.

 

Бували часи, коли Паулі доводилося ходити й далі — за дорученням батька.

 

Після кількох днів у дорозі її литки набрякали, і якийсь час вона ледве могла ходити. Але навіть якщо їй хотілося відпочити через біль, батько з Алісією не дали б їй перепочити. Адже вона була єдиною, хто міг виконувати хатню роботу.

 

Тому, коли вона була подалі від дому — їй ставало легше.

 

— Це було дивовижно, я почувалася так, ніби вирушила в пригоду. Як головна героїня, яка мандрує у чарівну й прекрасну подорож з тієї книжки-казки.

 

— Звучить, як сон.

 

— Саме так. У реальному житті неможливо пережити таку красиву пригоду. Але це було добре. У дитинстві в нашому місті була стара книгарня, і я деякий час там працювала. Дідусь, який був власником книгарні, дозволяв мені читати багато казок.

 

 

— То він змусив дитину марити.

 

— Можливо.

 

Але Паулі все одно подобалися книжки. З віком вона вже не так захоплювалась казками, проте все ще любила історії. Це завжди були розповіді про світи, які їй ніколи й не снилися, про місця, яких вона не знала. Було байдуже — правда це чи вигадка.

 

Уявляти світ із книги було єдиною радістю маленької дівчинки.

 

— Є ще одна фраза, яку я пам’ятаю. Коли Бог створює тебе й дарує тобі життя, сама твоя присутність уже наповнена благословенням. Усе це веде тебе вперед.

 

— «Скорбота любові».

 

— Ти читав її?

 

Коли вона здивовано запитала, він відповів байдуже:

 

— Це ж відома книга, навіть діти її читають.

 

— Я не знала.

 

— У тебе поганий смак.

 

— Справді?

 

— Це не хороша історія.

 

Так, кінець був трагічним.

 

Головний герой не помирає. Просто все закінчується тим, що він відмовляється від усього і вирішує жити на самоті. Він відпускає людину, яку любив.

 

— А, от і кінець.

 

Після того, як головний герой вимовляє ці слова, історія завершується — він іде сам, назустріч безкрайньому морю. І хоча це не кінець у смерті, у цьому прощанні з усім, що його мучило, було щось привабливе.

 

«Я б теж хотіла сказати так, коли настане кінець мого життя.»

 

«От і все.»

 

— Мені навіть сподобалося.

 

— …

 

Після своїх слів Паулі раптово стало ніяково. Вона зазвичай не була балакучою, але їй справді було приємно, що він заговорив із нею. Вона продовжила, із запізненням глянувши на його обличчя:

 

— Пане, а у вас були книги, які вам подобалося читати?

 

— Я таке не читаю.

 

«Що це ще за “таке”...?»

 

Хіба ж читання не вважалося однією з чеснот аристократії?

 

Алісія теж часто скаржилася, що їй набридли книжки, які читав син лорда. Навіть коли Паула працювала в книжковій крамниці, аристократи часто заходили туди. Нові видання продавалися швидше за всі інші книги.

 

Озирнувшись на нього, Паула побачила, що Вінсент лежить і втуплено дивиться в стелю. Вона вже подумала, що він ось-ось засне з відкритими очима, тому припинила розмову й зосередилася на прибиранні.

 

— Я їх не читаю, бо не бачу.

 

Аж тоді, із запізнілим усвідомленням, вона знову глянула на нього. Його обличчя збоку з заплющеними очима здавалося трохи змученим і слабким.

 

— Є книги, які можуть читати сліпі.

 

— Не всі книги можна прочитати.

 

— Тоді найміть когось, хто читатиме їх уголос.

 

— Ти всюди розповідаєш про мій стан.

 

Знову сарказм.

 

Він був дуже складною людиною. Навіть якби він і найняв когось для читання, то все одно вигнав би — з тієї чи іншої причини.

 

«Тоді можна попросити когось із близьких, хто вже знає про ситуацію…»

 

«О Боже!»

 

— Хочете, я вам почитаю?

 

Паула на мить не змогла приховати свого захвату.

 

У такому великому маєтку просто не може не бути бібліотеки.

 

«Чому ж я раніше про це не подумала?»

 

Але коли на неї впав підозрілий погляд, вона одразу зрозуміла, що, мабуть, сказала зайве. Паула спробувала вгамувати хвилювання й зробити вигляд, що поводиться спокійно.

 

— Звісно, якщо пан цього забажає.

 

— Твоїм свинячим голосом?

 

 

— …Я ніколи не чула, щоб у когось був «поганий» голос.

 

— Тоді, мабуть, усе для тебе — погане.

 

— …

 

Він одразу підчепив її на слові.

 

Паулі дуже захотілося гримнути по ньому мітлою, яку вона тримала в руках.

 

Але вона вирішила відступити. Зараз був не час протистояти— зараз був час прийняти.

 

Коментар перекладача: Це не я — фіговий перекладач чи редактор (хоча, можливо, трохи). Просто переклад із корейської на англійську в оригіналі не надто хороший(точно для адаптації на українську мову). Я можу перекладати з корейської сама, але безкоштовно доступні лише перші п’ять розділів, а далі — плати, дорогенька.

Тож так, тут є неточності, і доводиться довго розбиратись, що автор насправді мав на увазі, і чи справді це проблема англійського перекладу, а не моя фантазія.

Напевно, коли вже завершу перший випуск роману, візьмусь за редактуру розділів, бо деякі моменти таки хочеться переписати краще.

Я хочу робити переклад швидко, а це, звісно, іноді впливає на якість — просто тому, що на ідеальну обробку потрібно значно більше часу. Думаю, що справді вичитувати, довершувати й доводити все до якісного, професійного перекладу я почну вже після того, як перекладу всі розділи.

Так мені буде легше орієнтуватися в тексті, я звикну до стилю автора й до самої історії — і зможу зробити все на достойному рівні.

Для якіснішого перекладу, звісно, було б добре мати повну корейську версію, але вона платна. Якщо раптом у когось є інші версії перекладу (не з сайту ReinOfSnow) — будь ласка, напишіть мені! Це б дуже допомогло. 

 

— Тобі ж набридло весь час спати. Ти не гуляєш, не встаєш із ліжка. От і стаєш млявим. Людина має хоч щось робити — це називається життя.

 

— Говори прямо. До чого ти ведеш?

 

 

— Може, почнеш читати книжку?

 

— Я не можу її читати.

 

— Тоді я читатиму тобі вголос.

 

— Відмовляюсь.

 

Відповідь — миттєва, навіть без роздумів. Паула глибоко вдихнула.

 

— Я просто подумала: раптом у тебе характер покращиться, якби в тебе з’явилося якесь хобі…

 

— Гей!

 

— Ти навіть не замислюєшся, який ти важкий господар… Щоразу кричиш, кидаєшся речами — це ж справді небезпечно. Через тебе постраждало гарненьке обличчя жінки… І я все це терпіла, мовчала… Та що в тобі такого, скажи?

 

— Гей.

 

— Мені сумно. Справді сумно.

 

Паула відчула, що це ідеальний момент, тож вирішила — пора. Вона виплеснула всі свої образи просто перед ним. Він наосліп почав нишпорити рукою по столу.

 

Ага, точно. Все вже повикидав — більше жбурнути нічого.

 

Побачивши, як він просто зціпив кулак, Паула розцвіла в усмішці.

 

— А тепер, пане мій. Прошу, уважно послухайте.

 

Ну, гм… Вона прочистила горло. Відповіді не було. Схоже, він просто лежав на спині й мовчав. Та Паула все одно з радістю відкрила книгу.

 

— «Це був день, коли тепло сонця проникло мені в тіло…»

 

— Нецікаво.

 

— Це про дівчину, так?

 

— Нецікаво. Щось інше.

 

Вона вже подумала, що він заснув, але, схоже, вуха в нього були на поготові. Вона встигла прочитати лише один рядок — а йому вже не сподобалося.

 

— Я ж тільки один рядок встигла прочитати.

 

— Мені не подобається цей рядок.

 

— Може, послухаєш трохи далі…?

 

— Іншу.

 

— Гаразд, прочитаю іншу.

 

Паула спокійно відклала книгу й узяла наступну. Смаки в книжках у кожного свої, а вона ж не знала, що подобається йому, тож підготувала кілька варіантів.

 

Вона знову прочистила горло.

 

— «День дівчини починається з прогулянки в саду…»

 

— Нецікаво.

 

— …

 

— Іншу.

 

Я ж навіть рядок не дочитала, ну й тип!

 

Вона давно не відчувала такого злості. Але — спокій, тільки спокій. Перед нею сиділа людина, яка платить їй гроші. Паула глибоко вдихнула й ковтнула роздратування.

 

— Чому ти мовчиш? Щось інше.

 

— Так-так, прекрасно. Буду читати щось інше.

 

Паула відклала книжку, яку тримала, й узяла наступну.

 

— «Хлопчик…»

 

— Нецікаво. Іншу.

 

— Ти справді знущаєшся?

 

Зрештою вона поклала книжку собі на коліна й вибухнула обуренням. Та Вінсент і бровою не повів.

 

— А що, неправильно казати "нецікаво", якщо воно нецікаво?

 

— Ти навіть нормально не послухав, а вже кажеш, що нецікаво.

 

— Мені не треба слухати нормально, щоб зрозуміти, що нудно.

 

— І за якими ж критеріями ти це вирішуєш?

 

— Ти зараз мені перечиш? Служка — мені?

 

— …

 

На мить вона втратила дар мови.

 

Оце так боягуз!

 

— У мене більше немає книжок. Піду ще принесу.

 

— Тоді принеси.

 

— …Якщо у вас є улюблена книга — скажіть, я її знайду.

 

— Я не перечитую те, що вже читав.

 

— Тоді хоча б скажіть, що вам подобається. Жанр чи щось подібне.

 

— Нічого не подобається.

 

Паула тяжко зітхнула. Було очевидно: він мститься за попереднє. Ну як так? Людина ж намагається зробити тобі приємне, а ти поводишся, ніби весь світ винен тобі за зламану іграшку.

 

— Що ти сидиш? Ти ж ще не принесла.

 

Зрештою вона підвелася зі свого місця.

 

Паула вийшла з кімнати, тримаючи три книги, які так і не встигла як слід відкрити. Бібліотека була просто поверхом нижче. Вона була настільки роздратована, що пішла центральними сходами — хоча зазвичай уникала їх.

 

Заспокойся. У такі моменти головне — заспокоїтись. Це ж не вперше така сцена — характер у пана той ще, тож їй слід бути врівноваженішою.

 

Зайшовши до бібліотеки, вона повільно оглянула полиці, вщерть заставлені книгами, й почала міркувати, яка історія могла б йому сподобатися. Хоча… насправді було ясно: яку б книжку вона не вибрала — йому знову буде «нецікаво».

 

Але все ж вона уважно придивлялась до кожної полиці. І тут її погляд зупинився на одному місці.

 

— Оце воно!

 

Вона рішуче витягла з полиці всі книги з тієї серії.

 

Коментар перекладача: життя перекладача — це вам не жарти. Особливо коли перекладати хочеться красиво, швидко й ще й з не дуже точної англійської версії. А тепер ще й купа боргів навалилася, які терміново треба здавати… Схоже, сьогодні я не спатиму до ночі. Плакати? Ні, перекладати!