Граф – божевільний хазяїн (10)

Граф – божевільний хазяїн (10)

 

— Це не можна повернути. Щоб ти не робив — нічого вже не змінити. То як це… “пережити”? Як жити далі в такому пеклі?

 

Постать, яка досі була згорнута калачиком, раптом повільно підвелася.

Простирадло, в яке він був загорнутий, зісковзнуло, і відкрила́ся його лице.

Паула розширила очі від несподіванки.

 

Його лоб був залитий червоним.

 

— У вас… лоб…

 

Він, хитнувшись, вчепився в її руку. Схопив її за обличчя й завмер, здивовано вдивляючись. Її довгий чуб упав назад, відкривши лоб.

 

Інстинктивно вона відштовхнула його.

 

Не треба! Не роби цього!

 

— Відпусти!..

 

— Подивися на мене!

 

Він намагався вхопити її за зап’ястя, за щоки, а вона крутилася, виривалась, намагаючись ухилитися.

Уся боротьба закінчилась тим, що вона впала на ліжко.

Він стрімко кинувся за нею, ніби вирішив утримати її силою.

 

Її чуб безладно впав на обличчя, але той раз за разом відкривав його. Вона вперто штовхала його в груди, била по плечу, намагалась відштовхнути — марно. Коли вона почала повзти, щоб утекти, він схопив її за обличчя.

 

Її сухі пальці вчепилися в його волосся, ніби хотіли вирвати його жменями. Він застогнав від болю, але ще сильніше потягнув її до себе, притискаючи обличчя.

 

— Подивися на мене!

 

Комертар перекладача: Що, чорт забирай, тут відбувається — я не знаю.

 

Потім вона розплющила очі — і їхні погляди зустрілися.

 

Повітря між ними було важким від рваного дихання.

Його затуманені смарагдові очі лише нагадували їй: він сліпий.

 

Так, цей чоловік не бачить мене.

 

Він не може її бачити. І це… було полегшенням.

 

— Як, по-твоєму, мені жити отак? У що мені вірити? Ти думаєш, що знаєш, що я відчуваю? Ти справді розумієш, що таке — страх від того, що не бачиш нічого? Звідки тобі знати, як це — не знати, чи людина перед тобою хоче допомогти тобі, чи завдати болю? Чи вона тут, щоб захистити — чи вдарити? Як ти можеш це знати?

 

Його темні очі були сповнені отрути. Рука, яка тримала її обличчя, тремтіла.

 

Але їй не було страшно.

 

Їй було боляче.

 

— Моє життя — провал. Попереду в мене немає жодного світла.

 

Він сам визнавав свій стан. Розсипався — не тільки словами.

 

— Якщо спробувати… — почала вона тихо.

 

Але Вінсент лише глузливо фиркнув.

 

Це все, що ти можеш сказати? — прочиталося в його погляді.

 

— Тримайся. Ти зможеш. Якщо постараєшся — все подолаєш.

Я більше не хочу цього чути. Врешті-решт — це лише слова. Порожні. Їх легко говорити, бо ти не сліпа, як я. Легко. Тож не кажи такого.

Бо мої очі більше ніколи не побачать.

 

Його голос був сповнений злості — кожне слово виривалося з надривом. А в нерівному диханні жеврів страх.

 

— Але що ти хочеш, щоб я спробував? Що може зробити сліпий дурень, га?..

 

Його обличчя, що повільно спотворювалося від почуттів, зараз виглядало… сумним.

 

Наче дитина, яку залишили саму посеред порожнечі, де нікого нема.

 

Що ж тут такого сумного, коли в тебе стільки багатства, пошани й прав? — думала Паула.

 

Вона могла лише здогадуватись, скільки в ньому болю, але не могла його по-справжньому зрозуміти.

 

Він мав рацію.

 

Вона ж — чужа.

 

— То ти справді хочеш померти? Отак, у самоті, просто висохнути зсередини?

 

— А що, не можна?.. Можна ж обрати смерть, коли стоїш між нею і життям.

 

— Так. Це правда.

 

— …

 

Вона простягнула руку й обережно взяла його за зап’ястя — за ту руку, яка досі тримала її обличчя.

 

Холодна шкіра.

 

— Ти маєш право обирати.

 

Вона могла б сказати щось банальне. Кинути ті ж самі фрази, які йому так остогидли.

 

Але не зробила цього.

 

Бо його біль був надто глибоким. І вона відчула: будь-яка втіха з її боку зараз була б зухвалою.

 

— Реальність — це не казка. Бог каже, що дає кожному стільки випробувань, скільки той здатен витримати… Але я в це не вірю. Важко? Так. Але тільки я вирішую — йти далі чи зупинитись. Ти сам тримаєш у руках цю свободу. І саме тому… нічого не можна зробити.

 

— …

 

— Просто… попередь мене, якщо вирішиш померти. Я не хочу раптово прибирати труп і весь той хаос.

 

Бо мені теж потрібен час… приготуватись серцем.

 

Вона м’яко зняла його руку зі свого обличчя й відштовхнулася від його грудей. Цього разу він легко піддався. Вона підвелася.

 

Місячне світло за вікном усе ще було яскравим.

Вона просто хотіла показати йому… те світло.

Але варто було відсунути штору — і те світло все одно не дійшло б до Вінсента.

 

— А до того моменту… я завжди буду поруч.

 

Коли вона обернулась, Вінсент дивився на неї з порожнім, розгубленим поглядом.

 

— Я не боюся. Можеш убити мене коли захочеш. Як я вже казала — навіть якщо я помру, ніхто не прийде мене оплакувати чи забрати тіло. Тобі не доведеться турбуватися.

 

— …

 

— І ще одне — пан помилився. Іноді світ, який ти бачиш, може бути страшнішим.

 

Страшнішим —

як мати, що втекла, покинувши дітей, яких сама народила…

як молодші брати й сестри, яких рідний батько забив до смерті, довів до голоду або продав у бордель.

 

 

І — як її власне життя.

 

— У тебе є багато. У тебе є завтра. Тож якщо ти ще можеш дихати… як щодо того, щоб бодай спробувати? Зробити своє життя хоч трохи приємнішим.

 

— …Це все марно.

 

— Я ж не прошу тебе все змінити просто зараз. Я лише кажу — подумай, що це востаннє. Щоб це не було.

Їж вчасно.

Прийми теплу ванну.

Одягни чистий одяг.

Вийди з цієї кімнати — і вийди назовні.

 

— …

 

— Якщо злякаєшся — завжди можеш знову втекти. Тут достатньо місць, де сховатись. Заховаєшся, пересидиш, а потім вийдеш, коли заспокоїшся. Чого боятись у цьому величезному особняку — з грошима, владою і слугами, які справді хвилюються за свого пана?

 

— Все це… лякає. Гроші. Влада. Цей інтерес. Цей дім.

 

— Краще, ніж нічого.

 

Принаймні тут є куди втекти.

 

— Пан, мабуть, помиляється. Але життя без усього цього — ще страшніше.

 

Вона бачила таких, як він. Сліпих.

 

Новонароджене немовля, якого батьки покинули, бо воно народилося сліпим.

Старий чоловік, що втратив зір через хворобу й сам вирізав собі очі.

Молодий батько, який після нещасного випадку залишився без зору — але мусив утримувати родину.

 

Вони, як і Вінсент, жили в темряві. Але не в такій м’якій кімнаті, з простирадлами й вечерею.

 

Їм доводилося виживати.

 

Щоб жити — вони мусили працювати. Бо голод для них був страшнішим за сліпоту.

Їм доводилося терпіти байдужість, зневагу, глузування — тільки заради того, щоб прожити ще один день.

 

Усі живуть у пеклі.

 

Хтось — у злиднях. Хтось — із не тими батьками. Хтось потрапляє в аварію. А хтось зустрічає завтра, не маючи жодного уявлення, яким буде майбутнє — сліпим і невідомим.

 

— Якщо складати по краплині — зміни прийдуть. Якими б вони не були. Так само, як світло, що пробивається в цю темну кімнату.

 

— …

 

— А ти знаєш, що місяць на небі — неймовірно гарний?..

 

 

“Настільки красивий, що я хочу показати його тобі.”

 

“А якщо так… ти хоч трохи перестанеш думати про смерть?”

 

Навіть після її слів Вінсент не підвів голови. Він знову закутався у простирадло, ніби ховався від усього світу. Тоді вона обережно простягнула руку й підняла його обличчя.

 

Один-єдиний промінь світла пробився крізь морок і торкнувся туманно-смарагдових очей.

 

Прекрасні.

 

Його очі мерехтіли у місячному сяйві.

 

Коментар перекладача: ^-^

 

Вперше в житті вона була з кимось настільки близько.

 

Усі завжди дивилися на її обличчя з жахом — тому вона навчилася тримати голову низько, ховатися від поглядів.

 

Третя, Алісія, часто зніяковіло поглядала на неї. Батько — той узагалі, варто було йому глянути, як одразу прикусював язика. Паула боялась зустрічатися з ними очима. Саме тому вона й не зрізала чуба — довге волосся хоч трохи прикривало це… "потворне" обличчя.

 

Але зараз.

 

— Не опускай голову.

 

Серце гупало.

Хіба це не нормально?

Він же все одно не бачить її.

Тож вона може бути щирою.

 

І вперше — по-справжньому — вона з кимось зустрілась отак близько, обличчям до обличчя.

 

Якщо його почуття можуть дійти до неї —

то й її почуття можуть торкнутися його.

 

— Це справжнє.

 

Вона провела пальцями по його лобі, залитому червоним. Шкіра була роздерта, з синцями.

Мабуть, він ударився головою об стіну під час кошмару?

Можливо, щоб не заснути знову.

Можливо… щоб хоч якось переконатись, що все це — реальність.

 

— Будь сміливим.

 

Тобі це, можливо, й не до вподоби… але я стараюся.

 

Зрештою, дороги назад не було —

тієї, де її мали продати за жменю золотих монет.

 

Тепер — або жити, або вмерти.

 

Тут.

 

Поруч із цим сліпим паном.

 

Таємно.

 

Його тремтливі, смарагдові очі завмерли в розгубленості. Потім повільно — дуже обережно — його пальці торкнулися її обличчя, ніби хотіли запам’ятати кожну рису. Погляд, хоч і туманний, повільно змістився й наче вперше справді побачив її.

 

Їхні очі зустрілися.

 

— Ти…

 

І в ту ж мить її обличчя різко відвернулося — від сильного ляпасу.

 

— …А?..

 Коментар перекладача: ×_×

 

В одну мить усе перед очима змінилося. А вже за мить її тіло впало назад.

 

Гуп!

 

Разом із цим звуком знайомий, пронизливий біль прошив потилицю.

 

…Що це було?..

 

Вона залишилась лежати на підлозі, широко розплющивши очі.

 

Це вже було. Вона… вже колись відчувала це.

 

— Я ще з минулого разу відчув… у тебе забагато зайвих слів.

 

Спокійний голос розрізав тишу. Від цих слів вона нарешті отямилась і повільно сіла. Він уже лежав у ліжку, закутаний у простирадла — наче нічого й не було. І ні сліду від тремтіння, що охопило його після нічного жаху.

 

— Хіба я не казав… стеж за язиком?

 

І ще одне — спокійне, але дуже виразне попередження.

 

На мить вона задумалась — що це взагалі було за сцена?..

 

Коментар перекладача: я теж

 

— Будь обережніша наступного разу.

 

— …Так, буду.

 

От і все. Брудний настрій пана — повернувся на своє звичне місце.

 

Коментар перекладача: я вже майже повірила в тепло. І оце він — наостанок, як завжди. Псіна.

 

Вона потерла потилицю, якою щойно вдарилась об підлогу, й поглянула на його спокійне обличчя.

Той трохи насупив брови

 

— Годі з тебе. А то я тобі очі вирву.

 

Ага. Він завжди чудово відчував такі моменти.

 

Вона опустила очі під його різке попередження.

Уся сила з неї ніби стекла — плечі впали, обличчя вкрилось втомою. Вона провела долонями по обличчю, намагаючись повернути ясність думок.

 

Поглянувши на нього — обличчя зарите в подушку — вона мовчки підвелася.

 

Один крок до дверей.

 

— Куди це ти зібралась?

 

— А? До себе. У кімнату.

 

— Чому?

 

— Що?..

 

— Ти ж сама сказала, що залишишся, поки я не заспокоюсь.

 

— Здається, ти вже цілком спокійний.

 

— Аж ніяк.

А хто це обіцяв завжди бути поруч?

Моє серце досі тремтить… від страху.

 

— …

 

— Та я ж просто щось добре сказала! —

хотіла вигукнути вона, але вчасно згадала, хто перед нею, і прикусила язика.

 

— Залишайся. Поки я не засну.

 

— Так точно, пане.

 

Відповіла майже насмішкуват
о — і він одразу насупив брови.

Але їй було байдуже. Вона знову сіла на підлогу, сперлась плечем до стіни й дивилась на місяць крізь щілину в шторах.

 

У голові вона уявляла, як добряче його відлупцює.

 

Позаду лунало дихання.

 

Рівне, спокійне дихання, що тягнулося так довго… що вона зрозуміла — він нарешті заснув.