Дивний гість графа (1)

Дивний гість графа (1)

До родини графа Беллуніти надходило багато листів. Відправник зазвичай залишався невідомим, але здебільшого це були запити щодо самопочуття Вінсента. Часто траплялися й запрошення на вечері та світські заходи.

 

Втім, сам господар ніколи не відповідав на жоден з них. Навіть коли листи потрапляли до нього, він їх не розкривав. Тож здебільшого слуги розбиралися з кореспонденцією ще до того, як вона доходила до його рук.

 

Серед усіх тих листів вперто вирізнялося одне ім’я...

 

 

[Вайолет]

 

«Це ж ім’я дівчини…?»

 

Листи надходили майже через день, але й цей так і не потрапили до Вінсента.

 

Ізабелла наказала Паулі зберегти їх окремо.

 

«Невже ця особа заслуговує на особливу увагу?»

 

«Тоді чому б тобі просто не сказати йому?»

 

Оскільки Вінсент не читає листів, то, звісно, і не відповідає на них. Та попри це, послання від особи на ім’я Вайолет поступово накопичувалися в шухляді Ізабеллиної кімнати — одне за одним.

 

І тут з’явилась ще одна дивина.

 

[Ти там?]

 

«…Що?»

 

Паула натрапила на це випадково, коли вигрібала попіл з каміна. Обгорілий клаптик паперу мав золотисті літери. Вони виблискували на сонці — прекрасні й витончені.

 

Поряд лежав ще один лист із тим самим почерком.

 

[Як ти?]

 

Напис було нанесено просто на дорогий конверт із щільного паперу. Дивина полягала в тому, що всередині — ані рядка. Аркуш у конверті залишався порожнім.

 

Можливо, та людина писала просто на конверті, бо знала, що Вінсент усе одно ніколи їх не відкриє?

 

Попри все, листи із золотим написом продовжували приходити щодня. Звісно ж, відповіді на них не було. Вінсент навіть не заглядав до них.

 

Та одного дня, за вказівкою Ізабелли, Паула написала відповідь. Їй наказали написати щось просте, та перед тим, як узятися за перо, вона довго обдумувала свої слова.

 

[У мене все добре]

 

Втім, після того дня листи перестали надходити. Паула почала хвилюватися — чи не написала вона чогось недоречного? Але згодом забула про це: їй не було коли думати про листи, адже вона служила господареві.

 

І лише тоді, коли прийшла несподівана відповідь, вона знову пригадала про той лист...

 

Знову — ті самі золоті, витончені літери. Та цього разу напис був не на конверті, а на аркуші всередині.

 

[У нас гарна погода]

 

І що з того?

 

Паула не могла збагнути, що саме мав на увазі відправник. Але найбільше її здивувало інше: це був останній лист. І чорнило на ньому було трохи розмазане. Придивившись, вона побачила на конверті численні сліди води.

 

Наче... сльози.

 

Невже ця людина плакала від щастя, побачивши відповідь?

 

Та ну, не може бути…

 

Паулі було цікаво, але Ізабелла вирішила цього разу не відповідати — мовляв, немає потреби. Та листи знову почали надходити щодня, без утоми. З однаковим змістом. Наче відправник вперто вимагав відповіді.

 

Зрештою, після чергового наказу Ізабелли, Паула знову взялася за перо. Вона вже збиралася написати щось просте, як і минулого разу, але раптом завмерла. Перед очима з’явилася пляма на папері — слід від води.

 

Чомусь їй здалося, що цього разу не можна писати так само бездумно. Вона на мить задумалась і глянула у вікно.

 

У цю мить кінчик пера торкнувся паперу — саме тоді, коли вона побачила: дерево пустило паростки.

 

[Тут, на голих гілках, почали з’являтися бруньки.]

 

Після цього вона знову отримала відповідь. А коли надсилала новий лист — отримувала ще одну. З часом вона почала листуватися з кимось, кого зовсім не знала. Зміст залишався простим і буденним. Відтоді слідів сліз на папері більше не було.

 

[Сьогодні в мене теж усе добре.]

 

І саме в один із таких днів, коли це дивне листування стало вже звичною рутиною, щось сталося.

 

Того дня вона потягнулась і зустріла освіжаючий ранок, думаючи про те, як би день знову не став виснажливим через клятий характер її господаря. Як завжди, переодяглася, стягнула неслухняне волосся на потилиці в тугий вузол і відчинила двері.

 

— Вінсент!

 

Та Паулі в вуха врізався чужий голос.

 

Прямо біля дверей до кімнати господаря стояв чоловік, якого вона бачила вперше. Високий, у циліндрі, він сумно стукав у двері й голосно кликав ім’я Вінсента.

 

— Вінсент! Відчини двері!

 

У ту мить, коли Паула дивилась на незнайомця, що без упину стукав у двері, не отримуючи жодної відповіді, чоловік раптом обернувся — ніби відчув її погляд. Побачивши його обличчя, Паула здивовано розширила свої карі очі.

 

Настала мить, коли вони вперше зустрілись поглядами. І чоловік, і Паула відкрито розглядали одне одного, мовчки запитуючи: «Хто ти, чорт забирай?»

 

Та першим порушив тишу незнайомець.

 

— О, нова покоївка?

 

Ніби відповідаючи на звернення «нова покоївка», Паула одразу ж вклонилась. Це вже стало майже інстинктом останніх днів.

 

— Рада знайомству. Я — Паула.

 

Вітатися — доти, доки інший не прийме вітання.

 

Якщо перед тобою хтось вищого статусу — не випрямляйся, доки не почуєш відповідь.

 

Згадуючи ці слова, Паула терпляче чекала на реакцію.

 

— Ага…

 

Чоловік підійшов до неї з коротким зітханням. У полі її зору, яке було звернене до підлоги, з’явився передня частина блискучого черевика. І наступної миті він взяв її за руку.

 

Коли Паула здивовано підняла голову, чоловік злегка нахилився, однією рукою підтримуючи спину, й легенько торкнувся губами тильного боку її долоні.

 

— Радий знайомству, мадам.

 

Його голос був приємний на слух.

 

Коли Паула зустрілася з ним поглядом, він ледь посміхнувся, зморщивши кутики очей.

 

— Приємно познайомитися. Моє ім’я — Ітан Крістофер.

 

— Е-е… так…

 

Вона відповіла розгублено, намагаючись оговтатись від здивування.

 

Його манери — як він випрямився та відпустив її руку — були витонченими. Та хоч його дотик уже зник, її рука все ще завмерла в повітрі. Тильний бік долоні, якого торкалося тепло його пальців, палав.

 

— Вінсент замкнув двері. Ти можеш їх відчинити?

 

— А…

 

Паула нарешті отямилася й опустила руку. Почухала її тильний бік і попрямувала до дверей.

 

Бувало, що двері до кімнати Вінсента були замкнені, хоч і рідко. Вона дивувалася, як саме він їх замикає, але згодом з’ясувала: якщо потягнути за одну з багатьох мотузок, що звисали зі стіни біля ліжка, з’єднані між собою нитки натягувались — і двері зачинялися.

 

Кілька мотузок петляли стіною, мов змії. Спершу кімната здавалася надто темною, а сама Паула була занадто зайнята турботами про господаря, щоб звертати на це увагу. Та нещодавно, придивившись уважніше, вона помітила: мотузка, якою Вінсент зачиняв двері, тягнулася від стіни аж до самого дверного замка.

 

 

Коли Паула вперше побачила цю сцену, не могла повірити своїм очам — настільки це здавалося дивним. Вінсент пояснив, що встановив механізм на випадок, якщо трапиться щось небезпечне, коли він буде сам. Спершу, побачивши, як він ним користується, вона не стрималась і почала розпитувати — їй було справді цікаво. Але Вінсент не відповів на жодне з питань, і згодом їй стало нецікаво.

 

Можливо, інші ремінці, що звисали зі стіни, служили для подібних цілей — просто він використовував їх не для того, щоб відчиняти двері, а щоб їх зачиняти.

 

На всякий випадок Ізабелла дала їй набір аварійних ключів. Оскільки Паула відповідала за флігель, Ізабелла доручила їй зберігати їх у надійному місці. Тож коли двері до кімнати Вінсента були замкнені, вона просто користувалася ключем.

 

Вона порилася в кишені фартуха й дістала аварійний ключ. У ту мить, коли замок клацнув і ручка дверей провернулась, Паула усвідомила, що так і не встигла спитати в чоловіка на ім’я Ітан Крістофер, яке у нього відношення до Вінсента.

 

— О, щодо пана… він…

 

Та щось зі свистом пронеслося крізь прочинені двері.

 

Зараз вибухне!

 

Пролунав дзвін розбитого скла. Слова, що зірвалися з її вуст поспіхом, так і не були договорені — розвіялись у повітрі разом із тривогою.

 

Ітан повернув голову на звук — і застиг від шоку. Паула також озирнулася. Скляна пляшка розбилась об стіну, розлетівшись на друзки. Хто міг її кинути, вона здогадалася одразу — з огляду на попередній досвід.

 

І, справді, з темної кімнати пролунав голос, сповнений люті:

 

— Зачиніть двері.

 

«Я ж казала — це небезпечно.»

 

Паула зітхнула і з прикрістю глянула на Ітана. Той усе ще не зводив очей із розбитого скла. На його закам’янілому обличчі миготіли сотні думок — одна за одною.

 

«Це в тебе перше знайомство з цим божевільним характером?»

 

«Ну що ж, логічно, що ти вражений.»

 

Коли Паула похитала головою й зробила крок у кімнату, щось знову злетіло в повітря й ударилось об стіну. Цього разу — скляна чашка. Вона ж казала йому випити води, а він розлютився.

 

Вона поспіхом зачинила двері. Занадто боялася, що той чоловік може постраждати.

 

— Біля дверей — молодий пан.

 

— Скажи йому, щоб йшов.

 

— А хто він?

 

До речі… Звідки цей чоловік взагалі знав, що Вінсент перебуває в окремому флігелі? Зазвичай усі, хто приходив до нього, прямували до головного особняка. Бо, звісно ж, логічно було припустити, що він саме там.

 

Через обставини зустрічати гостей у маєтку зазвичай доводилось дворецькому — адже Вінсент мешкав у флігелі. А у відсутність дворецького цю роль брала на себе Ізабелла.

 

Але цей чоловік… він стояв саме перед його дверима — дверима флігеля.

 

— Це не твоя справа. Відправ його назад.

 

— Пане…

 

— І ти йди.

 

«Навіщо ж ти такий жорстокий?»

 

Раптом пролукав стукіт у двері.

 

— Вінсент.

 

Це був голос чоловіка на ім’я Ітан. Він звучав спокійніше, ніби трохи опанував себе.

 

Паула подивилася прямо на Вінсента. Його очі… вже були заплющені.

 

«Ти що, прикидаєшся, що спиш?»

 

— Дай мені побачити тебе, Вінсент. Минуло стільки часу від нашої останньої зустрічі. Хіба ти не скучив за мною?

 

— …

 

— Я хочу тебе побачити.

 

Що це за атмосфера?

 

Між цими двома чоловіками щось дивне…

 

— Навіть не думай про щось дивне.

 

— Я й не думала.

 

— Я й по твоєму диханню чую, про що ти думаєш.

 

— Та нічого я не думала.

Коментар перекладача: а я так

 

Паула вже збиралася обернутися й піти готувати сніданок, як раптом згадала: вона ж його не принесла. До речі… вода для вмивання, чистий одяг — усе забула через цей раптовий гармидер.

 

— Я зараз принесу вам їжу.

 

— У мене немає апетиту.

 

— Зачекайте, будь ласка.

 

— Я сказав, що не голодний!

 

Паула проігнорувала крик Вінсента й відчинила двері. Перед нею стояв той самий чоловік, що з самого ранку настирливо стукав. Він одразу ж спробував заглянути в кімнату, але вона швидко зачинила двері, перегородивши йому огляд.

 

— Вибачте. Господар сказав, що не хоче вас бачити.

 

— О ні, я справді мушу з ним поговорити! У мене є для нього важливе!

 

Його різкий тон був спрямований не до Паули. Та все ж — вона не відповіла.

 

Ітан знічено опустив плечі. Спробував усміхнутися крізь розчарування й продовжив:

 

— Я побуду тут кілька днів. Подбаю про нього.

 

Гість прибув до маєтку графа.

 

— Давно не бачились, Ізабелло.

 

— Давно не бачились,
Ітане.

 

Ітан увійшов до вітальні й привітався з Ізабеллою. Вона без зайвих формальностей взяла в нього циліндр — усе виглядало напрочуд звично.

 

З огляду на їхню легкість у спілкуванні, було зрозуміло: цей чоловік — зовсім не випадковий гість.