Дивний гість графа (2)

Дивний гість графа (2)

 

— Ізабелло, ти, як завжди, чарівна. Зовсім не змінилась.

 

— Сер Ітане, а ви стали ще мужнішим, ніж були минулого разу.

 

— Ох, не потрібно мене підлесливо хвалити. Я просто постарів.

 

Ітан потер підборіддя й сів на диван. Ізабелла підморгнула Паулі. Та стояла з тацею в руках і швидко подала йому напій.

 

— Дякую.

 

Він усміхнувся тепло, хоч і нічого особливого не сталося. На перший погляд, було дивно бачити, як чоловік у розкішному вбранні, що явно належав до вищого стану, так по-доброму ставиться до простої служниці.

 

— Стан Вінсента помітно погіршився відтоді, як я його бачив востаннє. Тоді все було не настільки погано. Скільки часу він уже не виходить із тієї кімнати?

 

— Приблизно пів року.

 

— Пів року… розумію.

 

Ітан сумно усміхнувся.

 

У тій усмішці ховалося занепокоєння.

 

Очевидно, Ітан знав про стан Вінсента.

 

Про те, що він — сліпий.

 

Якщо він знав, де саме ховається Вінсент — те, чого не знали навіть слуги, — між ними був справді глибокий зв’язок.

 

— Я — друг Вінсента. Дуже близький друг.

 

Ітан м’яко додав пояснення, помітивши, що Паула не зводить з нього очей. Та одразу ж опустила погляд і вклонилась.

 

— Вибачте.

 

— Ха-ха, не вибачайся. Я чув, ти тут нещодавно.

 

— Так, усе вірно.

 

— Хм… Якась інакша, ніж покоївка, яку я бачив раніше…

 

Він подивився на Паулу уважно, майже оцінюючи.

 

Вона так напружилась, що аж застигла на місці.

 

На щастя, тема швидко змінилася.

 

— Вінсент і досі сам у кімнаті?

 

— Так.

 

— Ситуація… Те, що сталося щойно, — вже про щось говорить. Я чув новини. Навіть після мого від’їзду сталося ще кілька прикрих речей. Я на деякий час поїхав у справах, але, мабуть, занадто заспокоївся.

 

— Сер Ітан зробив усе можливе.

 

Ітан з гіркою усмішкою доторкнувся до чашки чаю.

 

— Ізабелло, я вибрав родину замість друга. Це правда. Так, час був невдалий, але… це лише виправдання. Я вирішив, що Вінсент впорається сам, і поїхав. Але я ніколи не хотів, щоб він став… таким.

 

— Ітане…

 

— Я ніколи раніше не бачив Вінсента в такому стані. Навіть коли граф Беллуніта з графинею загинули в аварії — він тоді виглядав краще, ніж зараз.

 

Обличчя Ітана потемніло.

 

У його погляді читались турбота й глибока печаль за друга.

 

Паулі це здавалося дивним.

 

Те, як він відчував чужий біль — ніби власний.

 

«Оце і є — бути другом?..»

 

«Що ж ти, прикидався єдиним у світі, боявся всіх… А насправді мав ось такого друга.»

 

Паулі було трохи дивно — її жахливий господар мав такого близького й щирого друга.

 

— Ізабелло, цього разу я маю побачити обличчя Вінсента. Якщо повернуся ось так, мені, здається, ночами не спатиметься.

 

— Я підготую для вас кімнату.

 

Ізабелла поглянула на Паулу.

 

Та кивнула й вийшла з вітальні.

 

— Подобається?

 

— Більш-менш.

 

Вінсент хикнув і підніс ложку до рота. У його повільних, беззвучних жуваннях відчувалась аристократична витонченість.

 

Останнім часом Вінсент почав самостійно їсти. Це була справжня несподіванка. Наступного дня після того нічного жахіття, як завжди, вона подала ложку з ввічливості — і він повільно почав їсти рис. Паула була вражена до глибини душі.

 

— Ого, що сталося? Їж хоч трохи повільніше.

 

— Ти так напружуєш кадик, ніби хочеш його розчавити. Тобі не важко? Якщо їстимеш так і далі — коли-небудь подавишся і помреш.

 

— Ти вправна у жартуванні.

 

— Я не жартую.

 

Хоча… гаразд, не все аж так трагічно. Паула бурчала подумки, але не могла не зворушитися від того, як він їв. Це нагадувало їй, як вона колись приручила вуличного кота, що приходив до пекарні дядька Марка.

 

— У вас щось болить?

 

— Закрий рота, поки я не викинув усе це.

 

Характер, звісно, залишився той самий.

 

Та все ж… зміни були відчутні — й навіть захопливі. Хоча кількість з’їденого залишала бажати кращого. Поглянувши на напівпорожню миску з рисом, Паула обережно запропонувала:

 

— Може, ще трохи?

 

— Я наївся.

 

— Хоча б трішечки.

 

— Я сказав — наївся.

 

Вінсент насупився. Паула зітхнула з прикрістю, облизала губи та прибрала миску.

 

— Вам потрібно прийняти ліки, пане.

 

Він спокійно прийняв піалу з ліками, яку вона вклала йому в долоню.

 

Паула з радістю спостерігала за ним. Коли він допив усе до дна, вона витягла з кишені щось кругле. Знявши обгортку з цукерки, поклала її йому до рота.

 

— Що це?

 

— Цукерка. Ви завжди кажете, що гірко, тож я принесла — подумала, буде добре перебити присмак після ліків.

 

— Я що, дитина?

 

«Зовні — дорослий, але всередині ще той хлопчисько…»

 

Та Паула вирішила не озвучувати ці думки.

 

— Що з ним трапилось?..

 

— Про кого ви?

 

— Про того, хто приходив зранку.

 

— А, Ітан Крістофер. Він сказав, що залишиться тут на кілька днів. Хотів би побачити обличчя пана.

 

Після цих слів Вінсент міцно заплющив очі. На його обличчі застиг вираз людини, яка побачила саме пекло. Він рідко зітхав, але зараз видихнув важко, здавленим подихом, і обома руками почав терти обличчя. Побачивши це, Паула пригадала Ітана. Той справді здавався щиро стурбованим… Але чому ж Вінсент так його ненавидить?

 

— Ви б хотіли його побачити?

 

— Ні. Ніколи. Не впускай його в цю кімнату.

 

Вінсент різко махнув рукою й ліг на ліжко. Дивлячись на нього, Паула нарешті наважилася озвучити те, про що давно думала.

 

 

— Пане, вам потрібно помитися.

 

— …

 

Та він мовчки відвернувся, навіть не глянувши на неї. Притиснувшись до стіни, Вінсент явно не збирався цього робити. Паула зиркнула на його спину, підійшла ближче й тицьнула пальцем йому в ніс. Він насупився.

 

Вона схопила його за руку й закинула собі на плече, змусивши підвестися з ліжка. Вінсент, підкорившись імпульсу, трохи повис на ній, але згодом спробував вирватися. Ще кілька днів тому він би вже кричав і злився, але цього разу промовив тихим, зламаним голосом:

 

— Що ти робиш?

 

— Ти смердиш.

 

Вона стисла його руку міцніше. Цього разу — не відпустить. Цей запах вона відчула ще тоді, коли вперше увійшла до його кімнати. Спершу він здався їй чужим, вона пропустила його повз увагу, бо надто старалася догодити. Потім просто звикла. Вона хоча б приносила вологий рушник і витирала відкриті ділянки тіла — обличчя, шию, руки… але цього було замало.

 

Навіть сьогодні — цей сморід, що йшов від нього, спричиняв їй головний біль.

 

— Коли ти востаннє мився? Цей сморід аж носа дере. Якщо ти не бачиш — то чому не приймаєш допомоги від слуги?

 

— Не мели дурниць. Відпусти мене.

 

— Відпущу — тільки після того, як вимиєшся.

 

Щойно зайшовши до кімнати, вона одразу попрямувала до ванної й напустила води у ванну. Сьогодні вона точно його вимиє. Вінсент спробував вирвати руку, що лежала на її плечі, але для Паули, яка мала справу з його слабким тілом, це було неважко. Вона тримала його однією рукою за плече, другою — підтримувала за спину, ведучи до ванної.

 

Він ішов майже як прив’язаний до неї візок, а вона — мов вперта тяглова кінь. Навіть коли вони вже зайшли у ванну кімнату й наблизились до ванни, Вінсент продовжував опиратись.

 

Коли дійшли до ванни, вона взяла його за руку й поклала на край. Він перечепився, але встиг схопитися й стиснув бортик. Вона злякано вхопила його за зап’ястя — і не збиралася відпускати.

 

Він намагався вибратись із ванни, і між ними почалася справжня боротьба — вона щосили намагалася його втримати. Ця сутичка тривала якийсь час, аж поки Паула не втратила рівновагу. Та, хоча її рука ще лежала на його плечі, вона також полетіла вперед.

 

Плюх!

 

Вона сіла просто на підлогу ванної з характерним звуком. Різко обернувшись, побачила, що Вінсент повністю загруз у ванні. Змокла до нитки, вона зробила здивоване обличчя… а потім почала тремтіти. Від люті.

 

— …Ти цілий?

 

— Ти… ти…!

 

Побачивши, що він не може й слова вимовити від емоцій, вона й сама не знала, що сказати. Він схопив її за руку й з розпачем стиснув — досить сильно. Потім спробував сам підвестись у ванні. Але, послизнувшись на воді, знову впав назад, здійнявши хвилю, яка накрила й Паулу.

 

Після всього цього, вона вже була впевнена: купання скасовано — він вимитий достатньо.

 

 — …

 

Раптом Вінсент завмер. У той момент Паула, не помічаючи цього, нервово стежила за кожним його рухом. І саме тоді пролунав звук відчинених дверей. За кілька секунд — кроки. До ванної увійшла Ізабелла. Вона завмерла на порозі, побачивши Паулу та Вінсента… у ванні.

 

На її обличчі майнула легка здивованість, але загалом вона залишалась спокійною.

 

— Наступного разу раджу знімати одяг заздалегідь.

 

— …

 

— Мені потрібно з тобою поговорити. Я дороблю все сама.

 

Вона перевела погляд на Паулу. Та хутко вклонилась і метнулась до виходу. Схопила зібрану білизну й вислизнула з кімнати.

 

Жива!

 

— Чула, що сер Ітан приїхав? — запитала Реніка, яка прийшла забрати білизну. Вони бачилися щодня, тому завжди перекидались кількома словами. Паула, розкладаючи принесені речі, відповіла:

 

— Ти його знаєш?

 

— Він друг пана. І ще — другий син родини Крістоферів.

 

— То він, мабуть, відома особа.

 

— Ще й яка. Їхня родина набагато вищого статусу, ніж ми, слуги… але він — хороша людина.

 

Реніка махнула собі перед обличчям рукою, віяла повітря вгору-вниз.

 

Красень? Та ще й який.

 

І справді, він був ввічливим навіть до таких, як вона.

 

— Здається, він добрий.

 

— Так, дуже добрий. Знаєш, чому таких, як ми, часто ігнорують вищі за рангом? А от сер Ітан — ніколи. Він завжди привітний і чемний. Тому серед служниць його вважають просто чудовою людиною.

 

— Ясно…

 

— Я бачила його лише здалеку. Було б неймовірно — хоч раз побути поруч із такою людиною, правда ж?

 

Реніка тихенько хихотіла, приклавши руки до щік. В її уяві Ітан розмовляв із нею, і її обличчя аж запалало від захоплення.

 

— Ітан Крістофер зараз у гостьовій кімнаті флігеля. Якщ
о хочеш — чому б тобі не піти та не глянути на нього? Можна ж навіть просто привітатись мимохідь.

 

— А, ні. Нам не дозволено заходити до флігеля.

 

Реніка замахала рукою, мовляв, не кажи таких страшних речей.

 

Паула здивовано розширила очі.