Дивний гість графа (3)
— Чому?
— До флігеля можуть заходити тільки визначені люди. І навіть тоді — лише у певну зону, у визначений час. Якщо хтось не скористається своїм дозволеним часом або ж зайде туди без дозволу — йому голову знесе, от чесно.
Паула й гадки не мала про це. Вона й справді майже нікого не бачила у флігелі, окрім кількох винятків, але не знала, що вхід туди обмежено.
Це через стан Вінсента?..
Їй нічого не забороняли. Вона припускала, що їй дозволено — бо вона його особиста служниця.
— Шкода, звісно.
Реніка цмокнула язиком, щиро засмучена.
— Шкода, звісно.
Реніка цмокнула язиком, справді засмучена.
— Якщо захочеш передати листа — просто скажи. Я передам його замість тебе.
— Ахаха. Дякую.
Паула попрощалася з Ренікою й спустилася до їдальні, щоб поснідати.
За правилами, слугам не дозволялося користуватись цією їдальнею. Але… нею й так ніхто не користувався. Вінсент не хотів виходити з кімнати, тож вона приносила йому їжу туди. А інших, кому було б дозволено приходити — просто не існувало. Та що там — Паула навіть не знала, чи хтось узагалі ще живе в цьому маєтку. Бо жодного з них вона так і не бачила по-справжньому.
На це запитання вона вже давно отримала відповідь.
У будь-якому разі, ніхто її не зупиняв — тож вона користувалась їдальнею без докорів сумління.
Але сьогодні там хтось був. Гість, що з’явився ще зранку.
— Ой, вибачте.
— Все гаразд. Сідайте.
Він поглянув на картоплю в її руках і жестом запросив сісти навпроти. Але ж це — недопустимо. Ізабелла чітко навчила її: слуга не має їсти за одним столом із гостем. Та й, зрештою, Паулі хотілося просто побути на самоті. Коли маєш справу з жахливим господарем — навіть кілька хвилин поруч виснажують.
Вона вклонилась.
— Ні, дякую. Прошу, їжте спокійно.
— Не йдіть. Мені соромно їсти самому. Було б приємно, якби ви склали мені компанію.
Але гість виявився… напрочуд наполегливим.
Паула рішуче похитала головою.
— Я не можу. І прошу, їжте спокійно.
— Це тому, що я завжди стараюся бути ввічливим із жінками.
Ітан ласкаво усміхнувся й знову вказав на місце навпроти. Гарна звичка, безперечно. Паула захитала головою вже з іншого приводу — тепер із легким захопленням.
— Усе гаразд. Я піду.
— Залишите мене тут одного?
— Що?
— Змушуєш мене їсти на самоті… Ні, так не годиться. Я не можу їсти цю їжу, якщо мушу їсти її сам. Просто не можу.
Зрештою він відклав ложку, демонструючи щире розчарування.
— Апетит пропав.
Паула, пробурмотівши щось собі під ніс, нарешті мовчки сіла навпроти. Лише тоді Ітан задоволено усміхнувся, знову взяв ложку й зачерпнув трохи супу. Хитрун. Зважаючи на те, наскільки різні Вінсент і Ітан, Паула вже й не знала, як узагалі вони могли стати друзями.
Вона також відкусила картоплю, попередньо почистивши її. Тут навіть картопля була смачною. Щоправда, з таким… незручним співтрапезником, вона вже й не була певна, куди саме та картопля потрапить — до рота чи в ніс.
— Коли їси не сам — смак їжі змінюється.
— Справді? — стримано перепитала вона.
Вона неохоче відповіла й втупилась у двері. Цікавило, чи не зайде Ізабелла — або, можливо, інші слуги, про яких вона знала, але жодного разу не бачила. Або ж кухар, який міг би просто проходити повз. Це було місце, де ніколи нічого не передбачиш.
Їсти картоплю на тлі такого нервового напруження — хіба що шлунок зіпсувати.
— А як Вінсент? Він виглядав дуже злим.
— Це не зовсім злість.
— Але ж він кидався речами.
— У нього завжди так.
— Серйозно? Це ж небезпечно.
«Ага, завдяки йому я регулярно отримую синці.»
Та все ж, згадавши, яким жахливим він був на початку, Паула не могла не визнати — останнім часом Вінсент став дещо спокійнішим. Вибухів люті стало трохи менше. Не те щоб він перестав кидати речі — просто замість трьох разів на день це сталося двічі, а сильні кидки перетворились на… умовно м’які.
Паула жувала чергову картоплину, коли розмова раптом обірвалась. Настала незручна тиша. Вона мимоволі глянула на двері. Ітан мовчав, губи в нього стиснулись — він вагався.
Паула здивовано подивилась на нього, не розуміючи, в чому справа. І він нарешті заговорив.
— Чи ви знали, мадам?.. Я маю на увазі — про нинішній стан Вінсента.
— …
Паула негайно змовкла й ковтнула цілий шматок картоплі. Із напруженого погляду Ітана вона зрозуміла, що він мав на увазі під «нинішнім станом Вінсента». Вона ж із самого початку була найнята доглядати за сліпим господарем.
Ітан також знав про його стан. Вона не розуміла, що саме він хотів запитати, якщо вже знав правду — і не була певна, чи може прикидатись, що теж знає. Тому промовчала.
Ітан гірко всміхнувся — наче сприйняв її мовчання як підтвердження.
— Останнім часом я часто чую, що граф Беллуніта потай шукає нових слуг. Навіть чутки ходять дивні — ніби люди звільняються один за одним, бо хазяїн у нього… надто вже жорстокий.
Паула, слухаючи ці слова, мимоволі кивнула.
«Жорстокий — ще м’яко сказано…»
Поглянувши на Ітана, Паула хитро всміхнулась.
— Виходить, Вінсент добряче дістає свою покоївку?
— Ні, він добрий.
— Але ж ти сама казала, що він часто кидається речами.
— Та ну… це я так, з язика зірвалося. Вибач.
— О, навіть господаря захищаєш. Ти, мабуть, дуже добра людина.
— …
Паула вирішила просто мовчати й занурилась у свою картоплю. Але він навіть підпер голову рукою й продовжував дивитися на неї.
— А як ти сюди потрапила? Сама прийшла?
— Мене найняв дворецький.
Технічно — її продали. Але цим ділитися вона не збиралась. Ітан кивнув — схоже, знав, хто тут дворецький.
— Вінсент упертий, так? Якщо вже щось вирішив — ніхто його не зупинить.
— …
Не вір йому. Це пастка.
— І ще — якщо хтось не згоден із його думкою, він одразу дає зрозуміти, наскільки це його дратує. Не обов’язково хмуритись чи робити кам’яне обличчя. Навіть коли він зовні спокійний — усе всередині кипить.
— …
«Не ведись.»
«Просто змирися.»
— Як це кажуть у народі?.. Упертий? Це ж так називається, правда?
— Упертий.
— Точно. Оце слово. Воно ж підходить, так?
Заперечити вона не наважилась, тож просто мовчки погодилась. Ітан тихо засміявся.
— А все ж… це були хороші часи.
Його усмішка поступово згасла, залишивши по собі тільки гіркоту. Він відвів погляд у вікно.
За вікном пливли білі хмари по чистому синьому небу.
— Спершу було зовсім не так… Я сам не міг повірити. Так, він не виходив за межі маєтку, але працював, іноді прогулювався садом і часто сміявся.
Вона вже чула про це. І знала. Хоча… важко було уявити Вінсента, який прогулюється садом чи займається справами. Особливо — сміється. Той Вінсент Беллуніта, якого знала вона, був чоловіком, що згортається калачиком і тремтить від страху у кімнаті, на простирадлі, на ліжку. Єдиний образ, знайомий їй: людина, яка боїться їсти, ступити на підлогу, зробити вдих.
— Кілька місяців тому він перестав відповідати на мої листи. Я намагався з ним зв’язатися — марно. Надсилав людей — вони так і не побачились із ним. Я приїхав сюди, бо непокоївся… І тепер розумію чому.
Ітан усміхнувся гірко. А Паулі не було що сказати. Слова втіхи важко було підібрати. Та й ситуація — зовсім не з тих, де легко щось сказати. Тим більше, вона — не майстриня розмов. Та й навряд чи він очікував, що проста служниця зможе розвіяти його тривогу.
Тож вона просто сказала те, що йшла з глибини серця:
— Не хвилюйтеся так. Господар теж намагається.
Погляд Ітана злегка звузився, насторожено зупинившись на ній.
Вона мовила це, зчищаючи шкірку з останніх картоплин:
— Жити в темряві… ось так раптово. Як це має бути страшно? Мабуть, здається, ніби залишився сам у цілому світі. Якби це сталося зі мною — я б, напевно, захотіла померти. Бо ти більше не знаєш, кому довіряти, а кого боятись.
Та що там — навіть якби хтось ударив його, він не зміг би втекти. Бо не бачить. Те, що для інших — дрібниця, для нього стає загрозою. Якщо хтось захоче вдарити ножем — він навіть не знатиме, звідки чекати.
Він не знає, коли настане смерть — хоч вона вже зовсім поряд.
Як це страшно.
Перед очима Паули знову постав Вінсент, що тремтів серед нічного жаху. Той, хто боровся зі страхом, бурмочучи, що його життя — провал. Вона задумалась, як би це було, якби на його місці була вона. І дійшла того ж самого висновку:
Якби це була я — я б теж сиділа, стулившись, у кутку.
— Але ж пан — не мертвий. Коли хтось намагається до нього доторкнутися, він боїться до судом. Але він усе одно намагається жити. Він бореться.
Звісно, це не означає, що він не хотів померти. Він ненавидів дотики, не їв, не виходив з кімнати, тільки згортався клубком на ліжку й наче просто чекав смерті. Принаймні, саме так це виглядало в її очах.
Та колись — коли він щойно втратив зір і все одно намагався жити, як раніше — тоді, певно, він справді боровся. Навіть зараз, знаючи, що одне неправильне зусилля, один укус язика — і все, він усе ж не здається. Це значить, що в ньому ще жевріє бажання жити. І цього вже достатньо, аби вона вважала: він докладає зусиль.
— Замість того, щоб втішати його словами, просто підтримайте його — щиро, від серця. Іноді мовчання — краще за розраду. Сер Крістофер — не мій пан. І сер Крістофер не може зрозуміти чужого болю. Як хтось інший може знати, що відчуває пан? Це ж не з ним вони це переживають.
«Бо я — це просто я.»
Минулого разу Вінсент сказав щось подібне. І вона з ним погодилась. Розуміти чужий біль — це як гавкіт собаки. Вона не могла стати Вінсентом. Якщо сама не втратила зір у якійсь трагічній випадковості — будь-яка розрада для нього лише болітиме ще більше. Те саме стосувалося й чоловіка перед нею.
— Просто… зачекайте на нього. Щоби пан зміг перемогти.
— …
Настала тиша. Відповіді не було. Ітан мовчав, навіть коли вона зібрала картопляні шкірки та витерла руки. Коли ж вона нарешті підвела погляд, здивована його мовчанням — побачила, що він дивиться на неї якось… дивно.
«Чого ти так на мене дивишся? Я щось не те сказала?..»
— Щось не так?
— Мадам… ви така…
«Ой, тільки не це. Яка — "така"?»
— Ви — щира.
— Що?
— Чи, можливо, холодна? Але при цьому рішуча. Зовні не скажеш, але ви м’якіша, ніж здаєтесь.
Це було комплімент чи докір?
Паула насупилась, не зрозумівши, що він мав на увазі.
Ітан, здається, на мить замислився, а тоді знову заговорив:
— Я більше не можу чекати. Мені потрібно з ним поговорити.
— Якщо це щось важливе… можу передати замість вас?
— Це теж гарна ідея. Але, дума
ю, буде краще, якщо я скажу йому це особисто.
Він усміхнувся й м’яко, але впевнено відмовився.
— Ось чому я й хочу зайти до нього в кімнату.
— Це можливо тільки з дозволу пана.
— Невже навіть із допомогою його покоївки — ніяк?
