До Того, Кого Не Могла Забути, Навіть Якщо Б Спробувала (3)
Паула стояла мовчки, стримуючи емоції, поки Роберт дивився на неї широко розплющеними, сподіваними очима.
— Я теж хочу побачити квіти, — сказав він.
— Не можна, — відповіла Паула твердим тоном.
— Чому?
— Няня нас сваритиме.
Паула згадала, як вони востаннє заходили до лісу. Тоді няня влаштувала їй справжню настанову — не криком і не докорами, а спокійною, рівною доганою, міцно тримаючи її за зап’ястя. В тому було щось незламне, хоч і м’яке. І саме ця стриманість лякала найбільше. Паула ще ніколи так чітко не розуміла істинності приказки: спокійний гнів — найстрашніший.
— Коли няня сердиться — це страшно, — сказала вона повчально.
— Так, няня страшна, — серйозно погодився Роберт і навіть кивнув. У цій миті Паула раптом відчула несподіване товаришування з ним.
— Гидка, дай ще одну! — раптом заявив Роберт, вказуючи на пухнасту білу кульку, готову розлетітися від подиху.
Оце слово — гидка. Паула зітхнула подумки. Скільки б часу не минуло, Роберт усе не переставав так її називати.
Вона примружила очі, але, озирнувшись довкола, нахилилась до нього й лагідно стиснула його пухкі щічки. Потягнувши їх убік, дражливо мовила:
— А в нас тут ще той панич, правда ж?
— Ммф! Ву-у! — Роберт заметушився, намагаючись вирватися, поки Паула тягнула його щоки.
— То як, перестанеш мене «гидкою» називати? — запитала вона, напівжартома, але з ноткою серйозності.
— Ммф, гидка! — вперто відповів Роберт.
— Досі називаєш?
— Хмм… нііі! — зрештою пробурмотів він, із приглушеним голосом.
Щоб впоратися з неслухняним Робертом, Паулі доводилося вдаватися до творчих методів виховання. Вона не могла змусити себе його вдарити, а погрози завжди звучали порожньо. Тож вона зупинилася на одному способі — щипати його щічки. Жартівливо, безболісно, але цілком ефективно, щоб дати зрозуміти свою точку зору.
Зрештою Роберт ляснув по її руках і похмуро погодився. Його круглі щічки почервоніли й надулися, поки він надуто дувався. Паула схрестила руки на грудях і поглядом викликала його на двобій — мовляв, тільки спробуй заплакати. Коли ж він нарешті випалив: «Я все няні розкажу!», вона лише підняла брову.
— Ану ж бо, — холодно відповіла Паула. — Тоді я розповім їй, як ти намагався вилізти на кінну статую й гепнувся.
Роберт завмер, його обличчя втратило впевненість. Паула продовжила, спокійним, буденним тоном:
— Якщо няня про це дізнається, статую приберуть. Ніяких підйомів, ніякого коня.
Загроза подіяла. Роберт стиснув губи в тонку лінію й зиркнув на неї сердито. Паула ледь помітно всміхнулася — вона перемогла в цьому раунді. Але водночас зрозуміла, що доведеться ще уважніше стежити за його витівками.
— Тримай, — сказала вона, зриваючи ще одну пухнасту кульку й подаючи йому. Роберт на мить затримався, поглянув на неї з виразом внутрішньої боротьби. Паула злегка поворухнула квіткою — його фіалкові очі вловили рух, і він простягнув руку.
Паула тихо засміялася й узяла ще одну квітку для себе. Подмух — і насіння розлетілося вітром. Роберт наслідував її: подув на свою квітку, і коли легкі парашутики закружляли довкола них, його обличчя освітилася радістю, а сміх лунав дзвінко й безтурботно. Побачивши, як він знову щиро радіє, Паула відчула непомітне полегшення.
Вітер підхопив насіння й поніс далі, а Роберт бігав, намагаючись зловити кожну пушинку. Поки він був захоплений, Паула відійшла до узлісся, де росли польові квіти. Обережно зірвавши кілька, вона витрусила з них землю й акуратно обрізала стебла. Асортимент був обмежений — без ризику заходити вглиб лісу вона могла зібрати лише кілька невеликих букетів.
Коли Паула повернулася з квітами, цікавість Роберта миттєво прокинулась:
— І я хочу! Я теж хочу зробити!
— То, може, складемо букети разом? — запропонувала вона.
— Так! — вигукнув він, цього разу з незвично щирим захопленням.
Скориставшись нагодою, Паула почала сортувати квіти, а Роберт, своїми незграбними рученятами, заходився формувати букети. Йому не надто вдавалося, але Паула старанно хвалила кожну його спробу.
— А цей для кого?
— Для мами.
— Вау, який гарний. Молодець, справді чудова робота.
Щічки Роберта почервоніли від похвали, і він несміливо всміхнувся. Букет ставав усе більшим і яскравішим, аж поки не перевищив обсяг, який хлопчик міг втримати в руках. Працюючи, він постійно щось змінював: викидав червоні квіти й додавав жовті, з серйозністю, гідною справжнього флориста. Паула ледве стримувала сміх, дивлячись на його зосереджене обличчя.
Другий букет вийшов таким же великим і хаотичним, як і перший.
— А цей для кого? — запитала Паула.
— Для няні.
— Їй дуже сподобається, — запевнила вона.
— Справді?
— Авжеж.
Паула подумала, що няня, мабуть, зраділа б будь-чому від Роберта — навіть крихтам із його тарілки. Вона непомітно підправила квіти, щоб букет виглядав трохи охайніше.
— Ти сам їй його віддаси? — поцікавилася Паула. Роберт глянув на неї широко розплющеними очима, а в його погляді читалося: Я? Паула підбадьорливо усміхнулася й кивнула. Після кількох лагідних вмовлянь і запевнень, що няня буде в захваті, Роберт нарешті погодився, хоч і неохоче, тихенько кивнувши.
Час підтискав, тому останній букет Паула склала сама. Цей був для міс Керот — маленької дівчинки. Квіточок було менше, але Паула дбайливо їх підібрала, поєднавши червоні та рожеві відтінки в ніжну композицію, яка, на її думку, мала сподобатися дівчинці.
//Коментар перекладача:ААА вибачте, хто така Морквинка?? Що це за загадкова дівчинка, якій присвячено окремий букет? Поки ми тут розчулено спостерігаємо за Робертом із фіалковими очима, хтось тихенько проростає в сюжеті пелюстками рожевих квітів. Не думаю, що її згадали просто так. Запам’ятовуємо ім’я — Морквинка. Цілком можливо, у наступних главах вона ще розквітне.
До мене тепер дійшло, що вона не Морквинка, а міс Керот(але мені дуже подобається морквинка)//
Тоді її осінило:
— А для Вінсента буде букет?
— Ні, — відрізав Роберт.
Вочевидь, Вінсенту квітів не дісталося. Паулі довелося стримати сміх — вона тільки уявила, як би на це відреагував сам граф.
Того вечора няня повернулася. Вигляд у неї був втомлений — видно, що вона одразу після перевдягання навідалася до Роберта. Зазвичай хлопчик вибігав їй назустріч із вигуками, але цього разу його незвична тиша змусила няню насторожитися.
— Ти вже дописала, правда ж? — мовила вона, помітивши стос листів.
— Так, але цього разу їх чималенько, — відповіла Паула, подаючи товстий пакунок конвертів. Няня тепло усміхнулася.
— Ми ще й букети зробили. Панич складав їх сам, — додала Паула, простягаючи два яскраві букети. Очі няні округлилися від здивування.
— Це для пані та графа? — спитала вона.
— Ні, ці для пані та міс Карот, — усміхнулася Паула.
Подив няні тільки посилився, але перш ніж вона встигла щось запитати, Роберт смикнув її за спідницю.
— Няню, няню, — покликав він, щось ховаючи за спиною. Коли няня нахилилася до нього, Роберт показав букет, який тримав, — у нього була захована й листівка.
— Це для вас, — сказав він.
Няня ахнула, приклавши руки до рота, а Роберт поцілував її в щоку.
— Дякую, няню.
В очах няні виступили сльози, коли вона прийняла букет. Її голос тремтів:
— Дякую, паничу. Це так красиво. Який чудовий сюрприз.
Розгублений від такої реакції, Роберт відвів погляд, почав переминатися з ноги на ногу, а потім і зовсім пірнув під ковдру, ховаючи свою збентеженість.
Няня повернулася до Паули, все ще тримаючи букет:
— Дякую. Я подбаю, щоб листи були доставлені.
Паула кивнула, спостерігаючи, як няня обережно розгортає лист, захований між квітами. Її лагідна усмішка змінилася на зворушено-сумну, коли вона прочитала написане, пальцями проводячи по яскравих лініях.
— Кольорове чорнило? Яка краса, — прошепотіла вона.
— Так, це кольорове чорнило, — підтвердила Паула.
— Я ніколи ще такого не бачила, — захоплено промовила няня.
Паула на мить задумалася, чи не було це чорнило чимось рідкісним і дорогим, навіть серед аристократів, і як Джонні вдалося його дістати. Але ця думка зникла, коли вираз обличчя няні змінився — на ньому з’явилась стривоженість.
— Як гадаєш, пані відповість? — нерішуче запитала вона.
— Щось не так? — спитала Паула.
— Пані була дуже зайнята відучора. Я навіть не змогла побачити її.
Радість, яка нещодавно світилася на обличчі няні, тепер затьмарилася тривогою, і в Паули стислося серце. Невже пані справді не відповість? Роберт чекатиме з надією, і сама лише думка про його можливе розчарування боліла.
Можливо, варто спробувати інакше.
— А якщо поговорити з паном графом? — запропонувала Паула.
— З графом?
— Так. Він міг би передати лист особисто — й, можливо, навіть повернутися з відповіддю.
Це справді здавалося найнадійнішим варіантом. Няня повільно кивнула, погоджуючись.
Але того вечора, коли Паула стояла біля входу, чекаючи на посильного, сталося дещо неочікуване. Разом із прислужником прийшов Вінсент. Його поява застала Паулу зненацька, і вона насилу приховувала тривогу.
— Сьогодні у тебе чимало, — зауважив Вінсент, кинувши погляд на згортки в її руках.
— Так… трохи більше, ніж зазвичай, — відповіла Паула, глибоко вклонившись і простягнувши листи.
Їй забракло слів. Погляд відчайдушно сковзав униз, до його вичищених до блиску черевиків — тільки не в очі. Чому саме сьогодні? — майнула думка. Вінсент, який зник після того, як попросив звіти про щоденне життя Роберта, з’явився без попередження. Вона вже встигла звикнути до його відсутності й тихо раділа відстані між ними. А тепер… Його присутність вивела її з рівноваги.
Няня доручила Паулі важливу справу: передати один із чотирьох листів — прохання, написане нею особисто, — графові. Це був практичний, прямолінійний спосіб попросити Вінсента допомогти отримати відповідь на листи Роберта. Його очевидна прихильність до хлопчика давала надію, що він погодиться. Але сама няня довго не могла зважитися звернутися до графа — їй було незручно, бо вона не хотіла його турбувати. А Паула, у свою чергу, дуже хотіла уникнути будь-якого особистого контакту з ним. І ось він — прямо перед нею.
Вона заздалегідь вирішила діяти опосередковано — передати прохання через слугу. Чисто, офіційно, без особистих взаємодій. Та з появою Вінсента все стало набагато складніше. Думка звернутися до нього безпосередньо здавалася надто… оголеною.
Зтиснувши губи, Паула притисла руки до боків — і почула тихе шарудіння в кишені. Засунула туди руку й витягла кілька цукерок — залишки того, що Джонні напередодні напхав їй до кишень, попри всі її протести. Вони на диво солодкі, — тоді запевняв він.
І їй спало на думку:
— Бажаєте… чогось солодкого? — вирвалося з неї, коли вона підняла одну з цукерок.
Прислуга витріщився на неї, вражено:
— Перепрошую?
Відчуваючи тяжкість погляду Вінсента за спиною слуги, Паула поспішно простягнула цукерку вперед. Можливо, це трохи пом’якшить його настрій — і він краще сприйме прохання, — переконувала себе вона.
Слуга переводив погляд із Паули на цукерку, не знаючи, як реагувати. А позаду, обличчя Вінсента раптово потемніло. Його брови зійшлися, а куточки вуст стиснулися в похмуру лінію. Очевидно, її вчинок не покращив йому настрою.
Навпаки — схоже, лише роздратував.
//Чаювання з перекладачем:
По-перше, я думаю, що Роберт із його мамою — це просто діра сюжету. Ну я просто не вірю, що в неї стільки справ, що вона не може знайти для нього хоча б 20 хвилин. Це ж узагалі небагато. Я не думаю, що в неї не було нікого з помічників, хто міг би допомогти — у неї точно були.
І все одно вона відсутня. Не приходить. Не пише.
А він сидить, робить букети.
Сам. Для мами.
Перекладач веде слідство
Тема: Вайолет — мама Роберта
Що ми маємо?
1. Очі — фіалкові.
2. У Паули — відчуття дежавю.
3. Роберт і Вінсент.
4. Джоелі казала, що мати ніжна та чуйна, але насправді дуже сильна.
5. Це роман
Підозра №1: Шлюб, у якому народився Роберт, був для неї нестерпним(їй ж Вінсент подобався). І Роберт — нагадування. Не тому, що він поганий. А тому, що її рани ще не загоїлись. Тому вона з ним на відстані.
Підозра №2: Це сюжетна діра.
Гіпотеза: Коли Енн нарешті зіткнеться з Вайолет, та її впізнає, вигукне «Паула!» — і в цей момент, так-так, саме тоді, Вінсент усе дізнається.//
