До Того, Кого Не Могла Забути, Навіть Якщо Б Спробувала (2)
Паула ще зранку придумала одну ідею й вирішила озвучити її, щойно повернеться няня.
— Лист? — перепитала няня.
— Так. Я подумала, що було б непогано написати листа пані, — пояснила Паула. І щойно ці слова злетіли з вуст, вона зрозуміла: ідея й справді непогана. Няня замислилася на мить, а тоді кивнула.
— Справді… ми вже давно їй не писали.
— Тоді, може, зробимо це зараз? Можливо, вона навіть відповість, — запропонувала Паула.
— Добра думка. Пані зараз мешкає на маєтку — я можу передати особисто.
Отримавши згоду няні, вони вирішили діяти. Та все ж Паула не втрималась і озвучила одне побоювання:
— А що як пані не відповість?
Няня ледь усміхнулася, трохи гірко:
— Я колись писала їй регулярно. Але з часом її відповіді ставали все рідшими… доки не зникли зовсім. Після того я перестала надсилати.
Настрій у кімнаті похмурішав. І все ж, подумала Паула, хіба лист від матері не підняв би Робертові настрій? Це краще, ніж дивитися, як він щоразу підіймається на небезпечну висоту, щоб виглядати її за вікном. Лист — значно безпечніша надія.
Не гаючи часу, Паула взяла чистий аркуш білого паперу й підійшла до Роберта.
— До мами?
— Так. Я подумала, що ми могли б написати їй листа.
Та Роберт не зрадів. Він лише сидів, похмурий, невиразно крутячи перо в пальцях. Паула очікувала радості, але його байдужість дала їй зрозуміти, наскільки глибоко вкорінилось у ньому розчарування.
— Пані сказала, що, можливо, надішле відповідь, — обережно додала Паула, намагаючись підбадьорити.
— Це брехня, — відрізав Роберт.
Паула тепер бачила все як на долоні: якісь залишки надії, що колись ще жевріли в Робертові, давно згасли, поступившись місцем жорсткому розчаруванню. Звичайного листа було замало, щоби привернути його увагу. Гірше того — якщо він знову полізе на підвіконня зі злості чи розпачу, це може погано скінчитися. Минулого разу тільки дивом усе обійшлося без серйозних травм.
Паула гарячково намагалася вигадати щось, що зацікавить хлопчика. І тоді її осяяло.
— Можеш дістати трохи кольорового чорнила? — запитала вона Джонні того ж дня.
— Кольорового чорнила? — перепитав той, здивовано кліпнувши. Паула впевнено кивнула.
— Якого завгодно кольору. Чим більше — тим краще.
— Тобто чорнило не чорне?
— Саме так. Можеш знайти?
— Спробую, коли наступного разу підемо в місто, — відповів Джонні, хоча в голосі його звучав сумнів.
Покидати маєток слугам дозволяли нечасто — тільки з вагомої причини. Та Джонні іноді доручали деякі справи, тож виглядав досить впевненим.
— І що це за доручення? — поцікавилася Паула.
— Секрет, — з усмішкою відказав він і приклав палець до губ. Паула лиш знизала плечима — її це не надто цікавило.
— А навіщо тобі те чорнило?
— Хочу зацікавити одного малюка.
— Юного пана? І як ти його використаєш?
— Це секрет, — сказала Паула, наслідуючи його тон.
— Несправедливо, — пробурмотів Джонні, та згодом приніс кілька пляшечок кольорового чорнила. Паула із захватом оглянула яскраві фарби.
— Ого, ти швидко.
— Я це позичив. Тож користуйся обережно і поверни.
— Добре.
Узявши пляшечки з чорнилом, Паула підійшла до Роберта, який грався на підлозі. Спочатку хлопчик ледь глянув у її бік. Але Паула не здалася — вона відкрила одну з пляшечок, умочила перо в чорнило і провела лінію на аркуші паперу. З’явився яскравий червоний слід, і очі Роберта округлилися від захвату.
— Вау!
— Гарно, правда ж? — усміхнулася Паула.
— Так! Дуже гарно! — захоплено вигукнув Роберт, а його маленькі ручки заметушилися від збудження. Коли Паула подала йому перо, він одразу ж провів червону лінію по паперу, захоплено спостерігаючи, як з’являється яскравий колір. Його очі світилися радістю.
— Якщо ти напишеш пані такий кольоровий лист, їй обов’язково буде приємно, — підбадьорила його Паула.
— Справді? Тоді давай напишемо!
Нарешті Роберт зацікавився. Паула тепло усміхнулась, спостерігаючи, як хлопчик із захопленням обирає, якими кольорами писатиме свого листа.
— А який твій улюблений колір?
— Усі! І оцей, і оцей, і оцей! — Роберт вказував на кілька пляшечок, очевидно зачарований їхнім розмаїттям.
— А, може, напишемо листи й іншим, кого ти любиш?
— Так! Усім! — вигукнув він з ентузіазмом.
Паула подала йому ще паперу, й Роберт завзято взявся до справи. Спершу він більше бавився з чорнилами, ніж писав — розмальовував сторінки яскравими лініями. Паула не зупиняла його, знаючи, що захоплення — це перший крок.
— Кому будемо писати? — м’яко підказала вона.
— Мамі, Вінсенту, няні, Морквинці… і ще! — Роберт без вагань називав імена. Його завзяття викликало в Паули легкий сміх.
Вона запропонувала почати з листа до пані. Коли настала черга обирати колір, Роберт вибрав фіолетовий. Паула допомогла йому вмочити перо, і хлопчик почав писати. Його почерк був кривенький, але старанний: «Я сумуйу».
Паула відчула щем у грудях — у простих словах, нехай і з помилками, ховалася ніжність і сум. Та Роберт був цілком зосереджений, весело наспівуючи, поки писав. Це була заспокійлива картина.
Коли він продовжив писати листи до всіх зі свого списку, його руки вкрилися барвистими плямами від чорнила. Паула зітхнула, але м’яко витерла їх краєм свого фартуха. Роберт не зважав на безлад, весело сміючись — його пальці тепер були мов райдуга.
Коли всі листи були готові, Паула обережно їх склала, поклала у конверти й написала імена отримувачів тремтячим почерком Роберта. Яскраві кольори виглядали весело й зворушливо. Та все одно здавалося, що чогось бракує.
Трохи подумавши, Паула взяла Роберта на руки й понесла до дверей. Там вона попросила його трохи зачекати, а сама вийшла надвір. Вздовж узлісся вона назбирала квітів і склала з них простий, але життєрадісний букет. Повернувшись до Роберта, вона подала йому одну квітку.
— Надішлемо ще й квіти, — запропонувала Паула.
Обличчя Роберта засяяло — він із захватом ухопив квітку й почав розмахувати нею. Потім потягнувся до всього букета, і Паула віддала й його, посміхаючись, як хлопчик із радісним вереском почав трясти його, розкидаючи пелюстки навсібіч. Сміючись із його витівок, Паула швидко зібрала новий букет — цього разу міцніший.
— Ось, гарненький — спеціально для тебе.
Роберт міцно обійняв букет, але надовго його не вистачило. Маленькі грайливі руки швидко розібрали його на частини, й пелюстки знову полетіли в повітря. Він захоплено плескав у долоні й сміявся:
— Дивись! Сніг іде!
Паула не змогла втриматися від усмішки — його щира радість розвіювала важкість, яка досі тиснула на її серце.
Вона спостерігала, як Роберт і далі грався, розсипаючи пелюстки та заливно сміючись. Хоч усе виглядало як безлад, зупиняти його вона не хотіла. Цей сміх був надто заразний.
— Паничу, подивіться, — мовила Паула, вказуючи на купку білих пухнастих насіннин, що росли біля дверей. Вона зірвала одну й легенько на неї подула — насіння розлетілося в повітрі, мов м’які білі сніжинки.
— Вау! — вигукнув Роберт із широко розплющеними очима, намагаючись впіймати літаючі пушинки маленькими рученятами.
На мить думки Паули відлетіли в інше місце. Друга дитина теж так любила квіти… Її огорнула хвиля смутку, і вона підняла голову до неба, щоб стримати емоції. Яскраве, чисте небо над головою трохи полегшило її стан. Сьогодні був напрочуд гарний день — сонячне світло лагідне, вітерець прохолодний. Та вже скоро зміниться пора. Прийде спека, квіти зів’януть. Потім настане осінь, а далі — зима вкриє землю снігом. Але тоді її тут уже не буде.
«Як тільки я піду, більше ніколи не повернуся сюди.»
Йшлося не лише про неможливість повернення — вона знала: сама собі цього не дозволить. Це кінець. Кожна мить, яку вона тепер проводила тут, здавалася прощанням.
— І я хочу! Мені теж! — раптом пролунав радісний голос Роберта, вирвавши її з роздумів.
— Звісно, хвильку, — відповіла Паула, швидко озираючись. Вона знайшла ще одну пухнасту кульку, зірвала її й простягнула хлопчику. Роберт з радістю подув на неї, спостерігаючи, як насіння розлітається вітром. Його фіалкові очі сяяли захопленням, а золотаве волосся виблискувало на сонці.
У ту мить він виглядав, як звичайна безтурботна дитина, сповнена подиву й радості. Паула сперлася підборіддям на долоню й просто дивилася на нього. Його волосся, освітлене сонцем, здавалося майже прозорим, а в очах відбивалося щире захоплення, яке наповнювало всю його маленьку постать. Роберт крутився, бігав, сміявся — насолоджувався кожною митью, ловлячи насіння, що летіло в повітрі. Він справді щасливий, — подумала Паула. — Може, мені слід було частіше виводити його на свіже повітря…
Споглядаючи його яскраву усмішку, вона раптом відчула щось дивне — якесь знайоме відлуння, щось у його виразі обличчя зачепило давно забуту пам’ять.
— Ах! Тобі не можна виходити надвір! — вигукнула вона раптово, з ноткою тривоги в голосі.
Роберт ступив за поріг, женучись за легкими пушинками, що летіли вдалечінь.
Паула миттєво зупинила його, відтягнувши назад — він ще не встиг відійти далеко, але навіть один крок за межу означав вийти за територію маєтку. А цього вона дозволити не могла.
