До Того, Кого Не Могла Забути, Навіть Якщо Б Спробувала (1)
Паула зауважила, що Роберт, здається, добре пристосувався до обставин. Поруч із ним завжди була турботлива няня, Джоелі, Вінсент, ну і вона сама — тож хлопчик не був зовсім самотнім.
— Просто навідуйтеся до нього частіше, — якось порадила вона Вінсентові.
— …
Він не відповів одразу.
— Роберт завжди такий щасливий, коли ви приходите. Ви б бачили, як він сяє.
Щоразу, коли Вінсент навідувався, Роберт з розпростертими обіймами мчав йому назустріч із радісною усмішкою, кидаючись до нього. А той, зі свого боку, приймав його з тією тихою, стриманою, але щирою теплотою, яка з кожним разом усе більше проявлялась.
З часом Паула переконалась: Вінсент по-справжньому дбає про хлопчика. Навіть зараз, коли Вінсент ставив питання про його самопочуття, у його словах звучало щось більше, ніж просто формальна турбота. Тому Паула намагалася підкреслити, як важливо бути поруч — щиро сподіваючись, що її слова знайдуть відгук.
— Ти виглядаєш відстороненою, — раптом промовив Вінсент, не зводячи з неї погляду.
— Перепрошую? — Паула здивовано кліпнула, не одразу зрозумівши.
— Тобі знайоме відчуття, коли щось не дає спокою, навіть якщо дуже хочеш забути?
Відповіддю Паули стала тиха, ледь помітна усмішка з ноткою болю.
— У кожного є своя туга, яку ніхто не бачить, але вона завжди з ним.
Так само, як і її неможливість забути це місце… або його.
Її слова зависли у повітрі, створивши напружену паузу. Паула опустила погляд, вагаючись: чи не була вона надто щирою? Можливо, сказала більше, ніж варто було.
Раптово Вінсент усміхнувся, порушивши тишу. Це застало Паулу зненацька — вона здивовано підняла очі. Він дивився в бік кімнати Роберта, справжня усмішка торкнулася його вуст, а рука злегка прикрила рот, ніби намагаючись приховати сміх.
— Я знаю, — тихо промовив він.
— …
— Я знаю це надто добре.
Усмішка зникла, залишивши по собі щось глибше. Його погляд став невловимим. Смарагдові очі вп'ялися в Паулу, і їй на мить здалося, що він бачить її наскрізь. Вона застигла, не в змозі відвести очей, поки не схаменулась і не відвела погляд, розгублена.
— Я закінчив, — сказав Вінсент, посунувши їй порожню тарілку з десертом.
— О, вам сподобалося? — поспішила вона змінити тему.
— Було непогано, — невиразно відповів він.
Але Паула не могла не помітити: тарілка була чиста до блиску, жодної краплі шоколадного крему, навіть сліди витерті. Чашка з підсолодженим молоком також була майже порожня. Очевидно, десерт припав до смаку більше, ніж він збирався визнати.
Стримуючи посмішку, Паула потягнулася до тарілки, але Вінсент не відпустив її.
— Ем… чи не могли б ви її відпустити? — несміливо запитала вона.
— Спершу — одна послуга, — рівно відповів він.
— Послуга?
— Я хочу, щоб ти повідомляла мені про те, як проходить день Роберта.
— Про повсякденне життя Роберта?
— Так. Просто раз на день — короткий звіт.
— Але там нема нічого особливого, — розгублено озвалась Паула.
— Тоді розповідай про звичайні речі.
Їй кортіло запитати: чому саме вона? Хіба він не дратувався через їхні попередні зустрічі? Навряд чи він став до неї прихильніше. То чому?
Здавалося, Вінсент читав її думки.
— Я вже просив няню, але вона добирає слова — мабуть, не хоче, щоб я турбувався. А з її частими відлученнями саме ти — найдоречніша для цього людина.
Паула вагалася. Чи доречно брати на себе таку відповідальність? Чи не переходить це межу?
— Ти справді маєш це обмірковувати? — різко перепитав Вінсент.
— Ну…
— Ви вже припустилися однієї серйозної помилки, — додав Вінсент і багатозначно поплескав себе по стегну. Паула швидко відвела погляд, щоки налилися рум’янцем.
— Це було… випадково, — пробурмотіла вона, зосереджуючись на будь-чому, крім нього.
— Ви майже поклали край моєму родові, — зронув Вінсент із незворушним виразом обличчя, проте в голосі виразно чулося колюче, сухе почуття гумору.
//Коментар перекладача: а ми отримали новий мем:
"Ви майже поклали край моєму родові" — граф Вінсент.
#ЦитатиЯкіХочетьсяНадрукуватиНаЧашці
#ГероївБ'єЖиттяАбоПаула
#ЦейУдарБувЗанадтоОсобистий//
Незважаючи на різкість, Паула розуміла: його прохання не було легковажним. Йшлося не лише про її близькість до Роберта — Вінсент справді не хотів, щоб хлопчик почувався самотнім у цьому великому, часто порожньому маєтку.
— Добре, — погодилась вона неохоче.
Нарешті Вінсент відпустив тарілку, акуратно поставивши на неї порожню чашку. Здавалося, він залишився задоволений — настрій у нього помітно покращився.
Можливо, він просто хотів десерт, — підозріло подумала Паула, крадькома поглядаючи на нього. Її цікавість не залишилася непоміченою. Вінсент спіймав її погляд і подивився з виразним нагадуванням. Паула негайно опустила очі, збентежена.
— Маєш ще якісь запитання? — раптом запитав він занадто невимушеним тоном.
Зненацька захоплена, Паула завагалася. Відповісти “ні”? Але думка, яка давно крутилася в голові, виринула на поверхню.
— Можна я спитаю?
— Питай.
— Ви… маєте намір усиновити Роберта?
Обличчя Вінсента миттєво потемніло. Його вираз перекривився, ніби вона щойно сказала щось геть абсурдне.
Очевидно, вона зачепила болючу тему.
***
Вінсент, як і передбачав, няня почала частіше залишати маєток. Щоразу вона поверталась зморена, однак завжди щиро вибачалася за те, що залишила Роберта під наглядом Паули. Та лиш заспокоювала її, запевняючи, що впорається з хлопчиком.
Попри добрі наміри, Паулу не полишало відчуття, що вона зробила жахливу помилку. Слова графа досі луною віддавались у її голові. Вона не хотіла його образити, але, без сумніву, зачепила щось важливе.
Після тієї розмови Вінсент зник з маєтку майже повністю. Хоча саме він просив щоденних звітів про Роберта, сам по них не приходив. Замість цього слуга передавав прохання та забирав розповіді. Зрештою Паула запропонувала: «Може, краще писати листи?»
— Ти вмієш писати? — здивовано перепитав слуга.
— Трохи, — скромно відповіла вона.
Відтоді вона почала писати листи про кожен день Роберта, передаючи їх через день.
Сидячи за письмовим столом, вона виводила чергові рядки. Писати про буденне стало дивно знайомою справою.
Це було, як колись.
Рука завмерла на півслові. З думок її вирвав тихий голос:
— Що ти робиш?
У дверях стояв Роберт, визираючи в кімнату. Вона й не помітила, як він прокинувся після денного сну.
— Ти вже прокинувся, — усміхнулась Паула.
— А де няня?
— Сьогодні вона знову пішла у справах.
На це Роберт мовчки простяг до неї руки, благаючи, щоб вона його взяла. Останнім часом, коли няня частіше відлучалась, хлопчик все частіше шукав у Паулі розради.
Погляд дівчини ковзнув по бинтах на його руці, перш ніж вона обережно підняла його на руки.
— Рука болить? — лагідно спитала вона.
— Ні, — відповів Роберт, похитавши головою.
Травма тоді налякала всіх. Не так давно Паула знайшла хлопчика біля статуї коня — той плакав, тримаючись за руку після падіння. Удар виявився несерйозним, хоч і залишив синець, і тепер рука була перев’язана бинтами.
Роберт мовчки сидів у неї на колінах, поки Паула поверталась до написання листа. Коли вона глянула на нього, то побачила, що він уважно за нею спостерігає.
— Можна мені спробувати? — запитав він стиха, з надією в голосі.
Паула на мить замислилася.
— Лише обережно, через руку.
Роберт рішуче кивнув. Вона підготувала для нього маленький простір поруч, поклала аркуш і дала перо в його крихітну долоню. Роберт одразу ж взявся ентузіастично виводити щось на папері, наспівуючи щось собі під ніс.
Паула не стримала усмішки й повернулася до власного письма. Час від часу вона поглядала на нього. І, на її здивування, Роберт не просто щось малював, як вона очікувала — він намагався писати літери.
— Дуже гарно виходить, — сказала Паула з теплою схвальністю.
— Справді? — радісно запитав Роберт, його обличчя засяяло.
— Так, дуже гарно.
Літери виходили кривенькими, але розбірливими — кожен рух свідчив про щиру старанність. Дивлячись на нього, Паулу раптово осяяла одна думка.
