Друга зустріч з графом(5) [Не читати з чаєм — буде на клавіатурі]
На щастя, після того дня Вінсент більше не з’являвся. Він не залишався в маєтку, лише зрідка навідувався. І навіть тоді, якщо сам не виявляв бажання поговорити зі служниками, шансів перетнутися з ним у Паули не було. Хіба що побачити здалеку чи пройти повз на кілька секунд. Він її не впізнав — і вона не мала жодного наміру виділятися чи, тим паче, робити якісь безглузді спроби нагадати про себе.
Випробувальний термін тривав три місяці. По його завершенню вона піде. Так буде краще. Бо доки це не маєток Стелли, а маєток Беллуніта, її перебування тут не може бути тривалим. Це не той величний особняк і не той окремий флігель, у якому вона жила раніше. Тепер не було й того зловісного дворецького. Зараз їй нічого не загрожувало. Але вона не дозволяла собі забувати, чому одного разу вже втекла звідси. І не мала права забути, наскільки крихким було її становище тоді.
До завершення строку залишалося менше двох місяців. Алісія, найімовірніше, таки знайде спосіб залишитися, але Паула піде. Цей маєток не стане для неї безпечним притулком. Можливо, для Алісії він і стане місцем, де можна влаштуватися. А от Паула скористається приводом — скаже, що не підходить для цієї роботи, — і піде.
Хоче вона того чи ні — усе завершиться.
А поки що — треба заощаджувати.
«Йому я більше не потрібна», — думка була болісною, але вона зустріла її гіркою посмішкою. А чого вона, власне, очікувала? Так навіть краще.
Та життя любить крутити сюжети зовсім не туди, куди планувалося. І випадкова зустріч із Вінсентом сталася в геть неочікуваній формі.
***
— Юний пане Роберте?
Паула, як завжди, відчинила двері до кімнати Роберта, очікуючи побачити його готовим до ранкових процедур, та кімната виявилася порожньою. Няня пішла у справах ще зранку, тож усі обов’язки щодо хлопчика, включно зі сніданком, цього разу лягли на неї. Та варто було їй лише на мить відійти на кухню — як Роберт зник.
На щастя, не знадобилося багато часу, щоб здогадатися, де він подівся.
Вона знайшла його біля знайомої залізної статуї коня, де він саме намагався видертися на сідло — досить амбітне завдання, навіть для неї. Використовуючи квадратну підставку біля основи, він спритно стрибав і чіплявся руками, поки зрештою не осідлав коня. Схоже, це був не перший його тріумф: рухався він з упевненістю, як людина, яка вже добре знає, що робить.
— Юний пане Роберте!
Її окрик змусив його здригнутися. Він різко повернувся до неї, і в очах його промайнув панічний блиск. Через незручне положення він послизнувся і полетів назад, але Паула встигла підхопити його на льоту, серце її калатало від переляку.
— Тільки не сваріться! — випалив він, очі широко розплющені.
— Не буду, — видихнула Паула з полегшенням і обережно посадила його назад на сідло. Роберт знову міцно обхопив шию статуї, на обличчі застиг винуватий вираз. Він добре знав, що йому не можна було лізти туди — няня не раз забороняла. Але хлопець мав звичку ігнорувати заборони.
Паула розуміла, чому він знову і знову повертається до цього місця — справа була не лише в пустощах. Звідси відкривався найкращий краєвид на ліс, що оточував маєток. Можливо, звідси він надіявся побачити когось, за ким дуже сумував.
Іноді краще було просто дозволити дитині побути на самоті зі своїми думками.
— Наступного разу, як захочеш сюди прийти, скажи мені. Я прийду з тобою, — запропонувала вона.
— Ви не сваритиметеся?
— Обіцяю. Вдень разом поліземо.
Від її обіцянки Роберт здивовано глянув на неї, а вона тим часом почала видиратися на статую слідом. Усівшись позаду нього, вона однією рукою обхопила шию коня, а другою обережно тримала хлопчика, аби він не впав. Звідси відкривався чудовий краєвид — за вікном простягався ліс, а далі — горизонт, що губився за деревами.
Роберт мовчки вдивлявся вдалечінь. На його обличчі застиг вираз тихої туги, і в Паули защеміло в серці.
— Що бачиш? — тихо спитала вона.
— Дерева. Траву, — відповів він.
— А квіти бачиш?
— Жовті.
— А червоні? Або білі?
— Теж є.
Його голівка кивнула у відповідь. Паула продовжила ставити легкі запитання — про небо, ґрунт, про форми дерев — аби хоч трохи відволікти хлопчика, дати йому можливість бодай на мить забути про тугу.
— Ей, Потворо.
— Так, юний пане Роберте?
— Потворо.
— Так.
— Як гадаєш, мама прийде?
Обличчя Паули на мить зболено сіпнулося, але вона швидко знову вдягла лагідний вираз і поглянула на нього зверху вниз.
— Так, я думаю, вона прийде.
— Справді? — в голосі Роберта бриніла щира надія.
— Ти за нею сумуєш?
— Так. Я сумую ось так сильно! — Він розкинув маленькі рученята настільки широко, наскільки міг. Жест був наївний і зворушливий.
Паула притисла його до себе й лагідно поплескала по спинці.
— Ти так гарно чекаєш. Ти дуже хороший хлопчик.
— Справді? Я хороший?
— Так, дуже.
— Тоді можна мені залишитися тут?
Її щире бажання втішити його було використане проти неї ж. Роберт миттєво побачив, що вона намагалася заманити його вниз. Його кмітливість залишила Паулу без слів — вона лише похитала головою з усмішкою приречення, поки хлопчик знову повернувся до споглядання за вікном, цілком задоволений собою.
— Роберте.
Раптовий голос змусив Паулу здригнутися. Вона поглянула вниз — і завмерла. Внизу стояв Вінсент, його пронизливі смарагдові очі були прикуті до них. Скільки часу він там уже стояв? Роберт, не помічаючи тривоги Паули, радісно усміхнувся:
— Вінсент!
Обличчя чоловіка похмурнішало, він насупив брови.
— Скільки разів я казав, що це небезпечно? — його голос був різким. Роберт заховав обличчя в грудях Паули, вдаючи невинність, що лише погіршило хмурий вираз на обличчі Вінсента. Той перевів суворий погляд на Паулу, від чого вона напружилася й відвела очі, вдаючи, що оглядає голову статуї.
— Злізайте. Це небезпечно, — наказав Вінсент, простягаючи руки.
Паула спробувала зняти Роберта із сідла, але той вчепився в шию коня й відмовлявся злазити. Після нетривалої боротьби вона таки зуміла його відчепити й обережно передала до рук Вінсента.
Він притиснув хлопчика до себе, й хоча голос залишився суворим, у ньому вже звучала ледь вловима м’якість.
— Ще раз вилізеш — викину тебе.
— Обманщик! — образився Роберт.
— Це не обман, це відповідальність, — спокійно відповів Вінсент. — Ти мій, отже, я вирішую.
Паула не змогла втриматися від закочування очей через цю абсурдну логіку. Хто взагалі погрожує дитині таким тоном? Дивлячись, як Вінсент читає нотацію Роберту, вона подумала, що, мабуть, він — найкумедніший чоловік, якого вона коли-небудь зустрічала.
Вона зсунулася трохи ближче до краю, готуючись злізти, аж раптом Вінсент простягнув їй руку.
— Візьми.
— Перепрошую? — розгублено перепитала вона.
— Самій тобі буде важко злізти з такої висоти.
Вона втупилася в його простягнуту руку, вагаючись, поки він не зробив нетерплячий жест. Зібравши всю свою сміливість, вона врешті поклала свою тремтливу долоню в його.
Тепло огорнуло її руку, коли його пальці зімкнулися навколо неї. Нічого особливого, казала вона собі. Просто ввічливий жест джентльмена, щоб допомогти злізти. Вона глибоко вдихнула й почала спускатися.
Проте висота виявилася більшою, ніж вона очікувала, і тіло на мить зависло в повітрі. Серце затріпотіло в грудях, і, не думаючи, вона вхопилася за щось — а точніше, за голову Вінсента.
Її руки мимоволі стиснулися на його волоссі.
— Ах! — вигукнула вона, одразу ж прибираючи руки… і втрачаючи рівновагу.
Вінсент встиг схопити її за талію, щоб утримати, але з незручного кута вона знову зчепилася з ним, цього разу майже висмикнувши йому пасмо волосся.
— Вибач! Пробач, будь ласка! — затинаючись, заблагала вона, в жаху.
— Не смикайся, — крізь зуби промовив Вінсент, голос напружений.
Коли вона нарешті наважилася відкрити очі, то побачила, що її обличчя небезпечно близько до його. Все навколо хиталося, а шлунок зрадницьки стиснувся.
— Випусти мене, будь ласка! — майже проскиглила вона.
— Тихо, я...
— Зараз! Негайно! — вигукнула вона, судомно смикаючись, намагаючись вирватися з обіймів.
І в цій метушні одна з її ніг випадково влучила Вінсенту… прямо в найвразливіше місце.
[Прим. англ. перекладача.: Я вмерла від сміху.]
//Коментар перекладача: коли кажуть, що любов вдаряє зненацька — але не уточнюють, куди саме.//
Удар пролунав з моторошним хрустом.
Вінсент згорнувся навпіл, стогнучи від болю, обличчя його перекосилося. Паула, в шоці, втратила рівновагу й гепнулася потилицею об статую. В очах спалахнули зорі.
Мить — лише тиша. Її порушив лише зацікавлений голос Роберта:
— Вінсенте, болить?
Вінсент мовчав, опустивши голову, як ніби самою позою висловлював глибину свого душевного й тілесного потрясіння. У Паули ж серце билося вже зовсім з інших причин.
— М-мілорде? — пробелькотіла вона.
— …
— З вами все гаразд? Скажіть хоч щось! — занепокоєно благала вона, ступаючи ближче.
Та він не відповідав. Ця мовчанка здавалася зловісною. У голові Паули закрутилась паніка. А що, якщо це серйозно? Що, як вона щойно власноруч знищила спадкову лінію славетного роду Беллуніта?
І тут — гучний вибух сміху за спиною:
— АХАХАХАХА!
Паула рвучко обернулась. Джоелі стояла трохи далі, тримаючись за живіт і захлинаючись від сміху. Коли вона встигла підійти — незрозуміло. Алісія стояла з круглими очима, Джонні — застиг, мов вкопаний. Лише Джоелі явно вбачала в ситуації елемент грандіозного видовища.
Коментар перекладача: моч жінка знову
— Ти... — прохрипів Вінсент, низько і глухо.
Повільно він підвів голову. Його зблідле обличчя перекосилося в зловісну гримасу, а смарагдові очі спалахнули такою люттю, що, здавалося, повітря навколо нього заіскрилося.
— Як ти сказала тебе звати? — проскреготів він крізь зціплені зуби, наче кожне слово проривалося крізь біль.
Паула ковтнула клубок у горлі, що раптом пересохло. Серце шалено калатало, а в голові панував хаос.
Тепер, коли вона подумала про це, їхня зустріч зовсім не відповідала тому, що вона собі уявляла.
Зовсім-зовсім ні.
//Чаювання з перекладачем//
Рубрика: "Майстер-клас з виживання в романі"
Випуск 1. Як вижити, якщо ти випадково вдарила графа по причинному місцю.
Крок 1. Не панікуй. Він ще дихає. Напевно.
Крок 2. Не дивись йому в очі. Особливо зараз. Особливо якщо одне з них сіпається.
Крок 3. Стань невидимкою. Якщо не виходить — стань декором. Якщо й це не спрацює — стань тінню Алісії. Її точно ніхто не чіпає.
Крок 4. Якщо граф починає питати твоє ім’я — тікай. Це пастка. Він не хоче знайомитись. Він хоче скласти список помсти.
Крок 5. Приєднуйся до фан-клубу Джоелі. Тільки вона може розсміятися у момент, коли ти випадково знесла спадкоємця. Джоелі — твій новий бог гумору і захисту.
#ТурНіжкоюПоГрафу #Пережила — значить досвід
#ЧайІзМ’ятою — для графа, бо інше вже не допоможе
#ПерекладачНаГрані — не від смутку, а від реготу.
