Друга зустріч з графом(4)
Паула трохи нахилила голову, намагаючись приховати обличчя. У цю мить вона пожалкувала, що підстригла чубчик. Якби він залишився, то міг би прикрити її риси. Кожен крок до Джоелі здавався навмисним — ретельно вивіреним, аби приховати хвилювання.
Коли вона підійшла, Джоелі простягла їй квіткову прикрасу для волосся й жестом наказала Алісії відійти.
— Швидше, Енн. У нас мало часу, — підганяла вона.
— Так, звісно, — відповіла Паула, кинувши погляд на Алісію й підійшовши ближче до Джоелі. Вона розчесала її злегка розтріпане золоте волосся, обережно закрутивши пасма та закріпивши шпильками. Зверху вона закріпила квіткову прикрасу.
Усмішка задоволення торкнулася вуст Джоелі, коли вона глянула в дзеркало.
— У Енн справжній талант, — прокоментувала вона.
— Дякую, — тихо промовила Паула, трохи вклонившись і відійшовши назад.
Джоелі розвернулась, зробила оборот, щоб подивитися на себе з усіх боків, а потім поглядом вперлася у Вінсента.
— Ну як? Що скажеш?
— …
— Ну? — наполягала вона.
— Непогано, — відповів Вінсент тим самим рівним тоном. Та Джоелі, здається, й цього вистачило — її усмішка стала ще ширшою, і вона знову повернулась до дзеркала.
Паула втупилася в підлогу, з усіх сил намагаючись якнайшвидше пережити цю сцену. Але коли вона трохи повернулась, її погляд мимоволі перетнувся з Вінсентовим. Здригнувшись, вона одразу ж відвела очі, серце шалено калатало. Але було пізно — він побачив її.
— Ах, ледь не забула представити Енн, — мовила Джоелі, перериваючи напружену тишу.
— Вона служниця, яка наглядає за Робертом. Також допомагає няньці. А ще, до речі, вона — сестра тієї покоївки, що служить мені. Зовсім не схожі, правда ж?
— Сестри? — перепитав Вінсент, і в його голосі вчувалась зацікавленість. Паула відчула, як його погляд спрямувався прямо на неї — гострий, пронизливий. А водночас вона відчула палаюче незадоволення з боку Алісії. Навіть не дивлячись, вона могла вгадати той погляд.
Паула знала, що не може ігнорувати цю увагу. В нерішучості вона повністю розвернулася й глибоко вклонилася, опустивши голову так низько, як тільки могла.
— Приємно з вами познайомитися, сер. Мене звуть Енн, — промовила вона, і голос її тремтів, попри всі зусилля залишатися стриманою. Вона вимовляла кожне слово повільно та чітко, намагаючись приховати страх, що загрожував її поглинути.
Погляд Вінсента здавався нестерпним — наче пронизував її наскрізь. Ніякої відповіді, лише мовчання. Його відстороненість була водночас тривожною й очікуваною. Паула чекала, кутики її губ злегка скривились у гіркій усмішці. Вона приготувалася до того, що він її просто проігнорує.
— Це ж не вперше, правда ж? — раптом озвався він.
Серце Паули похололо. Ці слова вдарили по ній, як грім серед ясного неба. Змішання, паніка — все здійнялося всередині, коли вона повільно підняла очі. Його смарагдовий погляд був спрямований прямо на неї — гострий, пронизливий.
Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але не змогла вимовити ані слова. Що він має на увазі? Невже він її впізнав?
Той погляд лякав її. Колись у ньому було вагання, туман — тепер же він був ясним, ніби променем, що розтинає все до суті. Вона знову опустила голову, лише зараз усвідомивши, наскільки відкритим залишилося її обличчя без чубчика. Паніка накотила з новою силою — але вона не могла зрушити з місця.
Невже він справді її пам’ятає?
— У лісі, чи не так? — замислено мовив Вінсент.
— …У лісі? — ледве чутно повторила Паула.
Краєм ока вона вловила гострий погляд няньки. Хвиля провини й страху накотилася з новою силою. В обличчі няньки читалося одне: це матиме наслідки. І Паула знала — виправдань у неї не буде.
Погляд Вінсента не полишав її. Вона ще раз наважилася підняти очі — і побачила, як його погляд уважно вивчає її обличчя. Ніяких сумнівів — він дивився саме на неї, справді бачив її.
Його вираз обличчя ледь змінився. На мить у ньому промайнула якась змішана емоція — подив, а може, щось іще — але він швидко перевів погляд на Алісію. Потім знову на Паулу. Його губи ледь стиснулись, наче він стримував якусь думку.
— Вони й справді не схожі, — промовив він нарешті, відстороненим тоном.
— … — Паула мовчала, стиснувши кулаки.
Вінсент випростався і знову звернувся до Джоелі:
— Просто закінчуй і виходь. Я чекатиму надворі.
— Авжеж, — спокійно відповіла Джоелі.
Вінсент кинув короткий погляд на сплячого Роберта, м’яко провівши рукою по золотавому волоссю хлопчика, а тоді підвівся з дивана. Його рухи були повільні, зосереджені, як завжди стримані. Він вийшов із кімнати, не озирнувшись. Двері зачинилися м’яко.
Навіть після того, як він пішов, погляд Паули залишався прикутий до дверей. Його слова знову й знову лунали в її голові:
«Вони й справді не схожі».
«Ти зовсім не така, як вона».
«Ти… жахлива».
Ці фрази перепліталися з іншими голосами — уламками чужих суджень і жорстоких слів, які вона чула в минулому. Її обличчя палало від сорому, ніби жар здіймався з глибини шлунка й прямував до щік.
У тиші, що запанувала, свідомість Паули раптово повернула її до спогаду — чіткого, болісно яскравого.
***
Якось одна жінка з села заговорила до неї біля берега річки. Паула несла кошик зі свіжо випраною білизною, коли та, майже байдуже, зауважила:
— Тобі пощастило, знаєш. Твоє обличчя, мабуть, урятувало тобі життя.
Тоді Паула розгубилася. Вона кліпнула очима, не знаючи, що відповісти. А жінка лише зітхнула, склавши руки на грудях, і продовжила:
— Якби не це личко, тебе давно продали б або забили до смерті, як твоїх братів і сестер. Радій, що маєш хоч це. Таке обличчя — то благословення.
Паула дивилася на неї, і слова ті тонули в ній, як каміння у спокійній воді. Вона не розуміла. Чому зовнішність — це благословення? Як виживання, просякнуте втратою й болем, може бути даром?
— І що ж тут щасливого? — спитала вона тоді тихо, але впевнено.
— Що?
— Як це — благословення? Як життя замість моїх братів і сестер може бути щастям? Як це взагалі можна назвати даром?
Жінка розгубилася, не очікуючи такого запитання. Інші жінки, що були біля річки, поспішно відвели очі, уникаючи погляду Паули. А вона стояла, не зводячи очей, з незворушним виразом обличчя.
— Це не благословення, — тихо сказала вона. — Це трагедія.
Це переконання залишилося з нею назавжди. Не краса і не удача визначали її життя — а низка трагедій, одна за одною. І жодна врода не могла цього змінити.
***
Справжнє не відрізнялося від минулого. Паула йшла коридорами, а її мокрий одяг липнув до шкіри. Її облили брудною водою — але їй було байдуже. Сморід ішов не лише від води. Здавалося, що він лізе просто з неї самої, просочується з її тіла. Вона поспішала повз сердитих покоївок, не звертаючи уваги на їхні бурчання.
Її думки кружляли без упину. Реакція Вінсента була надто очевидною. На мить він подивився на неї так само, як усі інші — з недовірою, а може, й огидою. Усе, на що вона сподівалася — що він впізнає її, побачить у ній щось більше — розсипалося в порох.
Їхня зустріч була не благословенням. Це був злий жарт долі. Вона більше за все хотіла щезнути.
А що, якби він зрозумів, що я та сама покоївка, яка колись йому служила? Він би розсердився? Запитав, чому я зникла? Зрадів би? А може, розчарувався б? Ні. Він, мабуть, навіть не припустить такої думки. Та впевнена в собі, відважна служниця, яку він пам’ятає, ніколи б не виглядала так жалюгідно.
Урешті-решт, для нього я — лише ганебний спогад.
Повернувшись до кімнати, Паула почала відмиватися. Вона терла шкіру щосили, але бруд, здавалося, в’ївся в неї. Немов сморід був не зовні, а всередині. Вона милася все жорсткіше, поки не почало пекти, і шкіра не почала злазити. Коли вона провела пальцями по потилиці, на них лишилася кров.
— Якби я була ящіркою… — прошепотіла Паула.
Якби вона могла скидати шкіру, мов луска, — тоді б з’явилася нова, чиста версія себе. Вона б скинула цю жалюгідну оболонку і змогла постати перед ним новою — красивою, гідною.
Але вона була людиною. І скидати шкіру не могла. Хіба що померти — і тоді зміниться тіло. Та не раніше.
Оце і є я. Такою я і залишуся.
— Досить. Не думай більше так, — твердо прошепотіла Паула сама собі.
Плакати було легко. Віддатися смутку — ще легше. Але подивитися йому в очі, прийняти його і йти далі — ось що справді важко. Горе не приходить однією хвилею. Воно підкрадається, коли найменше чекаєш, пронизує наскрізь і тягне в безодню. І якщо дати йому поглинути себе — на цьому все скінчиться.
Глибоко зітхнувши, Паула облила себе холодною водою. Її різкий холод повернув до реальності. Свідомість прояснилася, а мить жалю до себе — пішла геть. Вона знову зібралася з силами. Вона знову йшла вперед.
//Коментар перекладача: стаємо в чергу, бо я вже повзком туди суну, тримаючи рушник для сліз і табличку «Паулин фан-клуб, вступ безкоштовний, але з болем».//
