Друга зустріч з графом(2)
Няня влаштувала Паулі повноцінну прочуханку — з серйозністю, турботою й належною суворістю. Вона нагадала про раніші застереження: не можна гуляти самовільно, особливо у небезпечних місцях. Паулі нічого було сказати на свій захист — її мовчання промовляло гучніше за будь-які виправдання. Щоб якось пом’якшити ситуацію, вона буркнула, що пані Джоелі дала дозвіл. Але виправдання не подіяло. Поруч Роберт тихенько хихотів, наче зловтішаючись із її становища. Малий зухвалець, схоже, отримував справжнє задоволення від її незручності.
— Поки що просто повертайся до кімнати й відпочинь, — сказала няня з остаточністю в голосі. — Я владнаю це.
— Але...
— І вмийся заодно.
"Обличчя?" — Паула інстинктивно торкнулася щік, не розуміючи, в чому справа. На руках нічого не було, але жести няні не залишали простору для заперечень. Її майже виштовхали з кімнати.
У себе в покоях Паула глянула у дзеркало — і заперечити було неможливо. Очі, ніс, щоки — все почервоніле й набрякле, як на долоні видно, що вона плакала. Ніяково й принизливо.
Не дивно, що Роберт так дивився. Вона звикла ховатися за чолкою й давно не звертала уваги на вигляд. Але тепер, із коротшим волоссям, обличчя було як на долоні.
Думки мимоволі повернулися до Вінсента. Чи впізнав він її? Вона похитала головою. Неможливо. Він ніколи не бачив її обличчя — не по-справжньому. Як він може згадати служницю, яка втекла п’ять років тому? Навіть якщо бачив, хіба згадав би? Спробувавши переконати себе в цьому, вона гірко посміхнулась.
Після того, як вмила обпечене сльозами обличчя холодною водою, повернулась до кімнати й побачила, що Алісія сидить на її ліжку. Її погляд був порожнім, далеким. Щось явно було не так. Паула вагалась, чи варто говорити — надто вже втома навалилася після всього, що сталося. Вона лягла, маючи намір заснути, але тишу порушив голос Алісії.
— Він же просто як сон, правда?
Паула здригнулась. Вона розплющила очі й побачила, як Алісія сидить поруч, схилившись до неї.
— Він же просто неймовірний, правда ж? — наполягала Алісія.
— Хто? — обережно запитала Паула.
— Той чоловік зранку, — очі Алісії блищали від захоплення.
При згадці про Вінсента брови Паули зійшлися. Чому Алісія раптом так зациклилась на ньому? Відтоді, як вони з ним зіткнулися, Алісія поводилась дивно — витріщалась у порожнечу, несподівано сміялась, а тепер ще й задавала химерні питання.
У грудях Паули зародилось тривожне передчуття. Вона підвелась і зустрілася поглядом з яскравими, сповненими очікування очима Алісії.
— Його звати Вінсент. Вінсент Беллуніта, — з насолодою вимовила Алісія, ніби куштувала делікатес.
Паула промовчала.
— Вінсент… — знову повторила Алісія, і її щоки злегка порожевіли. Усмішка на її обличчі була майже мрійливою — як у дівчини, яка вперше закохалась. Але в цьому контексті це виглядало зовсім не мило.
— Це неправильно, — прошепотіла Паула.
— Що саме? — поцікавилась Алісія, звузивши очі.
— Джонні, — рубонула Паула. — А як же Джонні?
Джонні. Паула не раз бачила їх разом — Алісія командувала ним, але між ними була якась дивна гармонія. Не зовсім звична, але щира. І зараз така легка відмова від нього здавалася їй абсурдною.
— Він не той, — сказала Алісія, з театральним рухом відкидаючи волосся. — Я так більше не можу жити.
Паула все більше губилася. — Що ти маєш на увазі?
— Джонні не підходить. Я передумала.
— У чому саме?
— Я не їду, — оголосила Алісія.
Ці слова вдарили Паулу, наче камінь. — Як це — не їдеш?
— Я залишаюсь. Остаточно.
У її голосі не було й сліду звичної легковажності. Паула вдивлялась в обличчя сестри, шукаючи натяк на іронію. Але марно. Цього разу Алісія була абсолютно серйозна.
— Але ж ти казала, що ненавидиш це місце, — нагадала Паула. — Ти ж мріяла втекти.
— Це було раніше, — недбало відповіла Алісія. — Я передумала.
— Чому? — різко запитала Паула.
— Через того чоловіка, — промурмотіла Алісія з грайливою усмішкою. Вона кокетливо погойдувалась і крутила в руках пасмо волосся.
— Чоловік? — перепитала Паула, хоча й так вже все зрозуміла.
— Я його зваблю, — заявила Алісія з такою впевненістю, що у Паули просто відібрало мову.
//Коментар перекладача: #АлісіяФантазерка2025
#ПерекладачВтомився
#ЦеНеТвійТрояндовоФіолетовийФанфік//
Вона втупилася в Алісію, чекаючи, що та ось-ось засміється й скаже, що це жарт. Але Алісія не кліпнула й оком — стояла гордо, як імператриця нової епохи.
— Ти божевільна, — нарешті сказала Паула, не приховуючи шоку.
Алісія гордо підняла підборіддя. — А чому б і ні? Я ж непогано виглядаю, правда ж? Так, у нас різні соціальні верстви, але моя краса та чарівність — міст через будь-які прірви.
— Це абсурд, — голос Паули затремтів від напруги. — Ти ж бачила його тільки один раз! Ти взагалі не знаєш, хто він такий!
— Це неважливо. Я відчула це з першого погляду — він мій... доля.
— Доля? — Паула ледь не задихнулась. — Ти навіть не розмовляла з ним!
— Але я розмовлятиму.
— Ти навіть не представилася!
— Представлюсь.
— Тоді як ти можеш казати, що він тобі подобається? Це ж маячня!
— Це не маячня — це доля, — з мрією в очах сказала Алісія, її обличчя випромінювало незрозумілу впевненість, яка викликала в Паули тільки тривогу.
— Ти мариш. Він навіть не знає про твоє існування, — відрубала Паула.
— Поки що, — незворушно відповіла Алісія. — Але дізнається.
Паула вже не знала, що сказати. В її голові крутилась карусель з роздратування, шоку та нерозуміння. Алісія ж сиділа цілком спокійно, мовляв, все під контролем.
— Він граф, — додала Алісія з захопленням у голосі. — Вінсент Беллуніта. Я думала, що головна тут леді Джоелі, але ні — він. Справжній граф. І з його зовнішністю, грошима… ми ідеальна пара.
— Алісія… — спробувала вклинитися Паула, але та вже пливла у своїх рожевих хмарах.
— Приїхати сюди було найкращим рішенням у моєму житті, — завершила вона з самовдоволеністю.
Паула стисла кулаки. — Ти не розумієш. Це не казка. Ти хоч усвідомлюєш, у що вляпалась?
— Зрозумію в процесі.
— Тебе ж можуть убити!
— Життя — це ризик, — з посмішкою відповіла Алісія.
Алісія зиркнула з роздратуванням — її обличчя явно виражало невдоволення, а Паула тим часом безуспішно намагалася знайти хоч якісь слова, щоб приборкати її вперте рішення.
— Не дивись на мене так.
— Як саме?
— Так, ніби я смішна. Ніби ти мене не сприймаєш всерйоз. Ти завжди так — наче я ніщо. Наче мене навіть не варто слухати.
Паула мовчала.
— Мені байдуже, що ти думаєш. Але не заважай мені.
З цими словами Алісія кинула останнє попередження та повернулась до Паули спиною, показуючи, що розмова завершена. Паула тяжко зітхнула — в ній вирувало роздратування. Як завжди, Алісія примудрилася перекрутити все так, ніби саме Паула її не розуміє, ніби вона — жертва. Хоча насправді сама ж Алісія не сприймала нікого серйозно.
Було очевидно: вона не збиралася відмовлятися від своїх планів. Її впертість викликала в Паули тривогу. Вона не могла навіть уявити Вiнсента поруч з Алісією. Ні, вона просто не хотіла цього уявляти. Але… а що, як?
— Бо вона красива, — прошепотіла Паула собі під ніс, і ця думка, хоч і болісна, виглядала цілком логічною. Втім, вона швидко похитала головою, намагаючись прогнати цю слабкість. Вона знову тяжко зітхнула, плечі мимоволі опустилися.
Легеньке поплескування по плечу змусило її здригнутись. Обернувшись, вона побачила Джонні, який стояв позаду з виразом цікавості на обличчі.
— Про що ти так тяжко зітхаєш? — спитав він.
— Ні про що, — поспішно відповіла Паула й відвела погляд. Її очі зупинились на Джоелі, яка стояла перед дзеркалом і оберталась, милуючись, як розкішна блакитна сукня колишеться довкола неї. Поруч з нею — Алісія, вся у світлі посмішки, щедро сипала компліментами.
— Ви просто приголомшлива, леді Джоелі, — солодко мовила вона, лукаво посміхаючись.
Сьогоднішній день був для Джоелі особливим — готувалися до великого прийому. З самого ранку в маєтку панувала метушня, усі старалися, щоб господиня встигла підготуватися вчасно. Роберт, схоже, теж мав бути на вечірці — його вже встигли вбрати й причесати, тепер він нетерпляче чекав, поки завершаться збори Джоелі.
Поки всі метушились навколо господині, Паула залишалась біля Роберта. Алісія та няня допомагали Джоелі, а Джонні мовчки стояв трохи осторонь, спостерігаючи за всім. Більшість роботи лягла на плечі Алісії, тоді як Джонні залишався переважно фоновою фігурою. Паула ж просто тримала Роберта під наглядом, спостерігаючи, як той починає нудьгувати від очікування.
Джоелі ще раз повернулася до дзеркала, милуючись собою під компліменти Алісії. Паула відчула, як усе це наче віддаляється від неї, стає чимось стороннім. Думки знову повернулися до розмови з Алісією. Її авантюрні мрії здавалися безглуздими, але й тривожили по-своєму. Попри весь абсурд ситуації, щось гнітюче не полишало Паулу.
