Друга зустріч з графом(1)
Була рання зоря, і маєток вирувала від метушні. Кожен слуга, без винятку, поспіхом вдягався та виходив зі своєї кімнати. Тих, хто ще не прокинувся, особисто будила Одрі. Паула швидко зібралася та побігла розбудити Алісію, яка досі міцно спала.
Одягнувшись, Паула приєдналася до інших. Зовні, за головними дверима маєтку, слуги вже вишикувалися в два рівні ряди. Попереду стояла Одрі, ще далі — Джоелі.
Усі пильно дивились у далечінь. Паула мовчки зайняла своє місце, теж піднявши погляд. Незабаром з’явилася машина, плавно під’їхала до будівлі й зупинилася перед парадним входом.
З водійського сидіння вийшов чоловік і відчинив задні дверцята. Звідти з’явилася нога, а потім і решта постаті.
— Ви повернулися, — привітала Одрі, низько вклоняючись. Усі слуги синхронно вклонилися, і хоча Паула не була впевнена в точному етикеті, теж схилилася в поклін.
— Вітаю з поверненням!
У голосі Джоелі бриніла радість. Кроки наближалися до фігури, що щойно вийшла з машини, а за ними пролунав звук зачинених дверцят.
— Довгенько тебе не було. Добре, що доїхав. У нас тут нічого особливого, — бадьоро мовила Джоелі.
— …
Для слуг її розмова виглядала як монолог — відповіді не було, але вона говорила з ентузіазмом. Алісія, що стояла поруч із Паулою, раз у раз піднімала очі. Інші також кидали обережні погляди.
І раптом розмова обірвалась. Атмосфера стала напруженою — усі навколо замовкли, намагаючись уловити хоч звук.
— Ти бачила це вчора, — пролунав глибокий, оксамитовий голос після короткої паузи.
Очі Алісії округлились, а потім вона трохи звузила погляд, ніби намагаючись упізнати голос. Інші слуги обмінялися розгубленими поглядами. Лише Паула завмерла, її тіло напружилось до межі.
Як це можна було забути?
Цей голос був колись для неї таким звичним, що майже зливався з тишею.
Кроки — спокійні, розмірені — наближалися.
— Не варто здіймати такий галас, — мовив голос.
— Ну ж бо. Поглянь. Як тобі? — відповіла Джоелі.
— Що саме?
— Що думаєш про це?
Кроки зупинилися десь зовсім поруч. Паула міцніше стисла руку Алісії — її серце билося так шалено, що здавалося, от-от вирветься з грудей. Хоча між нею та джерелом голосу стояло кілька людей, вона інстинктивно ще нижче схилила голову.
Шкіра на потилиці завібрувала.
— Підросло, — зауважив голос.
— Так просто вийшло, — безтурботно відповіла Джоелі.
— Не перегинай. Потім пошкодуєш.
— Не хвилюйся. Я подбаю, щоб тебе це не турбувало.
— Сподіваюся.
//Коментар перекладача: повертаються мої улюблені логічні, зрозумілі діалоги//
Слова, просякнуті сарказмом, супроводжувалися віддаленими кроками. Лише коли між ними утворилася певна відстань, слуги почали обережно піднімати голови. Хоча етикет вимагав дивитися прямо, дехто не втримався й кинув швидкий біковий погляд. Алісія не була винятком.
Паула теж обережно повернула голову. Мить здалася нестерпно довгою. І коли її погляд нарешті зупинився на ньому — вона застигла.
Навпроти Джоелі стояв чоловік із золотавим волоссям, зачесаним назад, хоч кілька пасом уже вибилися через його власну роздратовану руку. Після короткої розмови з Джоелі він раптово обернувся до ряду слуг.
У ту мить їхні погляди зустрілися.
Паула побачила його. І він, хоча оглядав усіх слуг загалом, здавалося, побачив її. Погляд Паули залишався прикутий до нього — твердий, непохитний.
Його смарагдово-зелені очі, вражаюче яскраві, пронизали її наскрізь. І в цій зустрічі поглядів Паула з жахливою ясністю усвідомила:
Він справді бачить.
І разом із цим прийшло ще одне — те, що вона так відчайдушно намагалася забути. Спогад про втрату, настільки болючий, що легше було вдавати, ніби його не було, раптово виринув — сирий, гострий. Але під цим болем ховалася тиха надія — надія, що він, у свій спосіб, знайшов щастя.
Лукас.
Вона знала, що він помер.
//Коментар перекладача:
…
…
…
Глибокий вдих…
Видих у пакетику з валер’янкою…//
Її очі пекли, сльози от-от могли зірватися, але вона не наважувалася кліпнути — боялася, що вони потечуть. Зір затуманився, та вона не відводила погляду від Вінсента. Проте його погляд уже ковзнув повз. Не сказавши більше й слова, він розвернувся й пішов.
Звук його віддалених кроків лунав у тиші. Слуги проводжали його поглядом. До цього моменту всі вже здогадалися, ким він був. Його стримана, шляхетна постава захопила присутніх, і кілька служниць почервоніли, зачаровані своїм господарем.
— Сестро.
Голос Алісії долинув здалеку. Паула обернулася — та й далі дивилася услід Вінсенту, з невизначеним виразом обличчя.
— Цей чоловік… Він і є господар цього місця, так? Я права?
— …Так.
— Боже мій.
Коли Вінсент зник із поля зору, слуги поступово повернулися до своїх справ. Але Паула не змогла залишитися. Вона хутко пішла геть, залишивши Алісію позаду. Її кроки прискорились — і зрештою вона побігла. Вона проігнорувала попередження не заходити в ліс — у голові вирувала буря думок.
Ліс наче стискався навколо неї, дерева ставали густішими з обох боків. Вона різко звернула, забігла вниз схилом. Її спідниця майоріла позаду, волосся розпалося, а сухе листя чіплялося до одягу, але вона не зупинялась. Бігла вперед, тримаючи в уяві чіткий напрямок — такий же чіткий, як біль у грудях.
Нарешті, ліс розступився, й Паула зупинилась.
Вона хапала повітря, видихаючи нерівно, і її погляд ковзнув по тому, що постало перед нею. Розкішний маєток із численними особняками лежав поміж доглянутих садів. У центрі височів фонтан, з якого били струмені води, привертаючи всю увагу. Все навколо оточував ліс — природний мур, що приховував маєток від чужих очей.
Чому вона не зрозуміла цього раніше?
Чому не поставила під сумнів справжню природу цього «дивного графського маєтку»?
Вона дозволила себе приспати відчуттям безпеки, думаючи, що це десь далеко, в незнайомому місці. Але те, що стояло перед її очима, розбило цю ілюзію вщент.
Вінсент був тут не в гостях. Урочиста зустріч слуг — це підтверджувала.
Це був маєток родини Беллуніта.
І граф повернувся.
Він—
Вінсент—
У Паули підкосилися ноги, і вона впала на землю. Сидячи там, вона безтямно дивилася на простір перед собою. І поступово — те горе, яке вона стримувала весь цей час, прорвалося назовні. Сльози потекли по щоках.
Вона сховалася обличчям у долонях, згорнувшись, поки її тіло стрясали ридання. Але думки її були не про неочікувану зустріч, а про Лукаса.
Вона дурила себе — вірила, що Лукас живий, що щасливий. Хоча останнє, що вона бачила — було в її кошмарах, вона трималась за надію, що він зміг пережити все, знайти кохання, жити повноцінно.
Але побачивши Вінсента, ті живі, яскраво-зелені очі, вона більше не могла ігнорувати правду, заховану в словах Лукаса:
«Я віддам свій світ своєму брату».
Його тодішня усмішка приховувала щось значно глибше. Що він відчував у ті останні миті? Що промайнуло в його думках, коли вона пішла?
Паулі бракувало сміливості прийняти його смерть. Але її переслідувала доброта Лукаса. Все, що вона могла тепер — оплакувати його, сподіваючись, що його останні миті були не такими болючими, як ті, яких вона боялася.
Її ридання розривали повітря — щирі, нестримні. Вона не могла зробити для нього більше нічого.
Вона була лише свідком у їхній історії, безсила змінити її хід. І вперше вона зненавиділа себе за цю безпорадність.
Та десь глибоко під навалою жалю народився тихий, підступний голос: якщо вона нічого не може вдіяти — то тікати, це не злочин. Залишитися — це лише завдати болю.
Але в глибині душі вона вже знала — вона вступила в історію, з якої неможливо вирватись.
Раптовий спалах усвідомлення вирвав Паулу зі спіралі думок. Поруч сиділи нянька й Роберт, обидва дивились на неї з подивом. Їхні великі очі, повні запитання, дали зрозуміти, наскільки далеко вона заглибилася у власні думки.
— А чого ти така дивна? — запитав Роберт, нахиляючи голову.
— Ой, нічого. Справді, все гаразд, — поспіхом відповіла Паула, натягнувши усмішку.
— З тобою щось не те, незграбо, — протягнув Роберт насмішкувато, співаючи слова.
— Ха-ха, — ніяково засміялася вона, намагаючись опанувати себе. Щоб відвернути увагу, Паула почала збирати розкидані іграшки довкола. Але погляди на її спині відчувалися надто чітко.
— Нянько, може, повернемось до роботи? — невпевнено запропонувала вона, сподіваючись змінити тему.
— Де це ти качалась? — раптом різко запитала няня.
— Перепрошую? — Паула здивовано обернулася.
Пронизливий погляд няні вп'явся в її спину. — У тебе весь одяг зім’ятий… І ось це. — Вона витягла щось із Паулиної спини та простягнула напоказ. Це був засохлий листок.
От і все, так багато з того, що вона нібито «відчистилася». Очевидно, не дуже старалася. Натягнута усмішка, вона швидко вихопила листок з рук няні й запхала його до кишені.
— Ти сама гралась? — радісно вигукнув Роберт.
— Ні-ні, — швидко заперечила Паула.
— Ну це ж несправедливо! Ти мала взяти і мене! — надувся Роберт, скривившись у щирому обуренні.
— Це не те, що ти думаєш… — почала вона, збентежена.
— Куди взяти? — втрутилася няня, вже з гострим інтересом у голосі.
Паула застигла. Няня не знала, що вона водила Роберта в ліс. Вона зуміла пояснити подряпини на його коліні тим, що той впав під час гри. На щастя, вона одразу переодягла його після повернення, і її версія спрацювала.
Але Роберт був як бомба з годинниковим механізмом.
— До лісу! — вигукнув він з ентузіазмом.
— О, Боже, юний пане! — жахнулась няня.
Його язик — ворог номер один. Рука Паули, яка вже тягнулася до його рота, завмерла на півдорозі. І тут за спиною пролунав холодний голос:
— У ліс…?
Вона не наважилась обернутися. Проковтнула суху слину, і її охопив мороз.
Чому раптом стало так холодно?
//Коментар перекладача: я встановила кондиціонер//
