Служниця та Маленький Господар (4)
— Він ще маленький, розумієте? Ну… ви ж самі розумієте?
— Так, — кивнула Паула, і няня видихнула з полегшенням.
Роберт часто просився надвір. Зазвичай няня його заспокоювала й дозволяла вийти лише тоді, коли він поводився стримано. Згадуючи все це, Паула замислилася: можливо, хлопчик тягнувся не лише до свіжого повітря. Може, він просто хотів побачити свою матір. І, можливо, він знав, що це бажання — якраз із тих, що не здійснюються.
Хоча, звісно, головною причиною для заборони могли бути його шалена енергія та схильність до ризикованих витівок.
— Ай, моя голова…
Тупий біль пульсував у потилиці. Здавалося, ніби вона спала — хоча прекрасно пам’ятала, як котилася вниз схилом. На щастя, густий шар листя пом’якшив падіння.
Паула різко підвелася:
— Юний пане!
Вона кинула погляд довкола й побачила Роберта неподалік. Його очі були заплющені, і по спині пробіг холодок. Вона нахилилася до нього, притиснувши вухо до грудей, і вловила рівномірне, спокійне биття серця. Видихнувши з полегшенням, Паула озирнулася.
Вони скотилися досить далеко. Схил був крутим, і на допомогу чекати не варто. Вибиратися доведеться самотужки.
Вона звелася на ноги, відчуваючи, як підкошуються коліна, і почала струшувати листя з одягу. Саме тоді, крізь гілляки навпроти, вона помітила щось бліде. Схоже на будівлю… Інстинктивно Паула рушила в той бік, шарудячи листям.
Та щойно вона збиралася відсунути кущі, різкий крик змусив її зупинитися.
— Ва-а!
Прокинувся Роберт, і Паула миттєво кинулася до нього. Він не плакав, але виглядав приголомшеним. Його фіалкові очі кліпали на неї — розгублено, але не налякано.
— Юний пане, ви в порядку?
— …Так.
— Що? — перепитала вона, не вірячи власним вухам.
— Це було весело! — вигукнув Роберт, розпливаючись у широкій усмішці. Він миттєво сів, навіть не звернувши уваги на листя, що прилипло до одягу, й одразу ж почав просити скотитися ще раз. Паула не одразу змогла відповісти — була надто шокована, хоч і полегшено зітхнула, побачивши, що з ним усе гаразд.
Не зважаючи на його наполегливість, вона рішуче взяла його за руку й почала підійматися вгору. До того часу, як вони дісталися вершини, обидвоє були скуйовджені й у листі з голови до ніг.
Вона обтрусила себе й поправила одяг Роберта, наскільки змогла.
— Де болить?
— Ось тут.
Роберт вказав на коліно, де з’явилася подряпина й сочилася кров. Мабуть, він подряпався об камінь під час падіння.
Паула схилилася над коліном із тривогою:
— Боляче?
— Ні, не дуже.
— Але ж ти щойно казав, що боляче.
— Та… вже не болить.
Паула глянула на нього з підозрою, але з полегшенням відзначила, що той справді не корчиться від болю. Вона зняла фартух і приклала його до рани, щоб зупинити кров. Роберт злегка скривився, але не скаржився — несподівано витривалий. Вона відірвала смужку тканини від подолу й обмотала коліно.
— Хочеш, я тебе понесу?
Очі Роберта округлилися. Він вагався, виглядав навіть трохи збентеженим. Паулі стало смішно з його сором’язливості — він був зовсім не схожий на свого звичного впертого себе. Вона всміхнулась і повернулася до нього спиною:
— Ну ж бо, залазь.
За мить він обережно притулився до неї й обхопив руками за шию. Паула підняла його на спину, міцно тримаючи за ноги.
— Ого! Вау! — захоплено вигукнув Роберт, трохи підскакуючи. Вона тримала його надійно, а він щасливо радів, знову й знову вигукуючи: «Вау! Це неймовірно!»
— Подобається?
— Так!
— Ну то йдемо назад.
— Добре!
Хоч її власне тіло боліло після падіння, захоплення Роберта знецінювало всі незручності. Вона пришвидшила крок, сподіваючись, що він не передумає й не влаштує чергову істерику. Вони відійшли далі від маєтку, ніж вона думала.
— Наступного разу йди з нянькою, — порадила Паула.
— Наступного разу?
— Так, зможеш прийти ще раз.
— І з мамою?
Паула на мить розгубилася. Голос Роберта лунав яскраво й сповнений надії.
— Мама теж прийде?
— Звісно. Одного дня ти прийдеш сюди з нею, — лагідно відповіла Паула.
— Коли?
— Колись.
— Коли? — не вгавав він, наполегливо дивлячись на неї.
— Коли будеш добре їсти, гарно себе поводити й не хворіти, — злегка всміхнулася Паула, думаючи, що якби він не кричав, не кидався речами й не намагався вилазити на статую, то, мабуть, мати справді б прийшла. Хоч це була лише її наївна надія — вона просто хотіла, щоб він був у безпеці й не втрапляв у біду.
— Брехня.
Прямолінійна відповідь приголомшила її. Він миттєво побачив її наскрізь.
Такий маленький — а вже наскільки проникливий.
Паула вдавала, що нічого не чула.
— Це правда.
— Ні, неправда. Вона не прийде! Навіть якщо я буду чемним… Навіть якщо я за нею сумую…
Його веселий голос став м’яким і сумним.
Що вона могла сказати? Паула, яка ніколи не була майстринею слів, знову не знаходила, як заспокоїти дитину. Вона не наблизилася до розуміння цього більше, ніж п’ять років тому.
Поки вона мовчала, Роберт замовк і уткнувся обличчям їй у шию. Попри всю свою проникливість, він добре розумів, коли краще замовкнути. Їй здалося, що його маленьке личко, сховане за її спиною, виглядало так само сумно, як і звучав його голос.
— Ти сумуєш за нею?
— Так. Але я маю бути терплячим.
— Чому?
— Вони сказали, мама дуже-дуже зайнята. Тому мені не можна вередувати.
Паулі здавалося, що він просто нестерпне мале щось, але ці слова несподівано зворушили її. І, знаючи його історію, вони звучали ще сумніше.
Задумавшись, Паула усвідомила: Роберт жодного разу не влаштував істерику через те, що скучив за матір’ю чи хотів піти до неї. Хоча він, безумовно, сумував, жодного разу не сказав цього вголос. Він просто чекав. Це безкінечне очікування стало для нього мовчазною нормою — тим, що він прийняв, хоч і не знав, чи колись воно закінчиться.
Навіть у такому віці — вже стільки думок у голові.
Він уже знав, що можна казати, а що ні. Які почуття варто показувати, а які — краще сховати. Вона зрозуміла, що помилялася, думаючи про нього просто як про дитину.
У пам’яті знову озвались слова няні: «Він просто самотній».
«Він усе ж таки хороша дитина».
Мабуть, няня й Джоелі бачили цю сторону Роберта з самого початку. Коли вона вперше почула ці слова, їй хотілося заперечити. А зараз… їй справді кортіло трохи кивнути у відповідь. Шкода лише, що всі його істерики випадали саме на неї. Та навіть так — він був набагато глибшим, ніж здавалося.
— Твоя мама теж дуже сумує за тобою, юний пане. Дуже.
— Справді?
— Так, безперечно.
— Тоді чому вона не приходить до Роберта?
— Вона займається дуже важливою справою. Як тільки зможе — одразу прийде.
— А мама — вона велика людина?
— Так. Дуже чудова людина.
Почувши це, Роберт радісно засміявся, помітно підбадьорений похвалою. Він весело замахав ніжками, і Паулі довелося краще його притримати.
— Тоді я чекатиму терпляче, гаразд?
— Так, Потворо.
Ах, знову це. Тепло, яке Паулa тільки-но відчула до нього, миттєво застигло в грудях після того, як він знову назвав її тим прізвиськом. Хоч би як вона бачила в ньому самотність і чутливість, була впевнена — хлопчик ще й неабиякий хитрун.
— Все добре. Роберт у порядку, — пробурмотів він, притискаючись щокою до її шиї, а його м’яке волосся лоскотало їй шкіру.
— Роберту добре… Ти ж залишишся зі мною, правда?
У його запитанні прозвучала нотка невпевненості, й Паулa трохи помовчала, перш ніж м’яко відповісти:
— Так. Дурепа залишиться з вами, юний пане.
Вона відчула, як він киває, й тихенько засміялась. Може, він і не все зрозумів дослівно, але суть, здається, вловив.
Та настрій став занадто серйозним. Паулa знала, як його розвеселити. Раніше, коли носила молодшого брата на спині, у неї був один перевірений трюк. Вона надійно підтягнула Роберта й несподівано побігла вперед.
Захоплений сміх хлопчика залунав у повітрі, поки вони мчали крізь дерева.
— Весело?
— Так! Це чудово!
Підбадьорена його радістю, Паулa побігла ще швидше, прямуючи назад до маєтку. Коли вони нарешті дістались, вона ледь дихала.
Схилившись уперед, намагаючись перевести подих, вона навіть не помітила, як Роберт зліз їй зі спини.
І саме тоді вона почула голос:
— Роберте?
Чужий голос рознісся садом, і Паулa підвела очі, помітивши, як хтось наближається. Хто б це міг бути в такий час? Коли зір трохи прояснився, вона побачила маленьку постать, що з радістю бігла до високого чоловіка.
Золоте волосся виблискувало на сонці, а яскраві смарагдові очі усміхалися з м’яким теплом. Він був бездоганно вбраний, статний, упевнений у собі — і без жодних зусиль підхопив Роберта на руки.
Її розум завмер.
Чому… Чому ти тут…?
— Вінсент! — вигукнув Роберт, пригортаючись щокою до чоловіка. Вінсент усміхнувся у відповідь щиро й ніжно.
— Ти ж виріс, правда?
— Няня каже, я вже вищий! — захоплено сказав Роберт, витягаючи руки вгору, щоб показати, наскільки. Вінсент м’яко розсміявся, його очі ласкаво звузилися, поки він дивився на хлопчика.
І в ту мить Паулa все зрозуміла.
Він бачить.
Ці очі були ясними, живими, сповненими світла. Її серце закалатало: це був не сон, не марення.
— А хто це? — нарешті спитав Вінсент, переводячи погляд на неї. Він вивчав її мовчки, злегка нахиливши голову, а його золотаве волосся розвівав легкий вітер.
— Хто це, Дурепо? — підхопив Роберт, і на губах Вінсента з’явилася ледь помітна усмішка.
//Коментар перекладача: #Бідний_перекладач
Та я нічого не розумію.
Він що, Вінсента дурнем назвав? Чи то знову Паулу? А може це взагалі стильне дворянське «дурень» як форма ніжності?
Моя внутрішня пунктуаційна фея вже п’є заспокійливе.
Як добре англ. перекладачам: не потрібно переживати за рід, звертання тощо. //
— Це Дурепа! — з радістю вигукнув Роберт, показуючи на неї пальцем.
Вінсентовий погляд знову зупинився на Паулі. Вона, ледве стримуючи тремтіння в пальцях, швидко вклонилася, намагаючись приховати бурю в грудях. Її погляд був прикований до землі, а тінь Вінсента вже простяглася до її ніг. Вона міцно стисла губи, не в змозі приховати розгубленості й тривоги.
— Вона новенька?
— …Так.
Це все, що вона змогла вимовити — її голос був ледве чутним. Між ними зависла тиша, перш ніж він знову озвався:
— Розумію.
І з цим він розвернувся, його кроки поступово стихли, коли він пішов геть.
Нарешті Паула підняла голову і побачила, як Вінсент лагідно погладив Роберта по волоссю.
— А де мама?
— Цього разу вона не приїхала.
Обличчя Роберта похмурніло, та Вінсент заспокоїв його, ніжно усміхаючись і проводячи рукою по волоссю. Його доброта, легкість у спілкуванні з хлопчиком — усе здавалося таким щирим. Видовище змусило очі Паули затьмаритися, і перш ніж вона встигла себе стримати, по щоці скотилася одна-єдина сльоза.
Як так сталося? Вона іноді уявляла їхню зустріч — ніби сон, ніби щось, що не може бути справжнім. Але жодна з фантазій не підготувала її до реальності.
Вінсент Беллуніта.
Наша перша зустріч за п’ять років — і він навіть не впізнав мене.
[Прим. англ. перекладача.: Вони нарешті зустрілися!! Просто хочу сказати, далі буде трохи гірко-солодко, але потім усе стане дуже-дуже-дуже-дуже солодким! :)]
//Чаювання з перекладачем //
Ну, що ж.
Він її не впізнав(Навіть не знаю чому).
А вона стоїть, як Wi-Fi-роутер, до якого не підключилися.
Наче нічого не сталося, тільки внутрішній hamster screams in translator.
Підсумки дня:
Паула: вперше за 5 років бачить любов у високоякісному 4K.
Вінсент: бачить нову служницю.
Роберт: "Це Дурепа!"
Я: проковтнула чай разом із серцем.
Це, дорогі друзі, не романтика. Це — технічна несправність долі.
Оперативна доповідь перекладача:
Пацієнтка (Паула) вступила у візуальний контакт з суб'єктом "В" (Вінсент, він же зрадник пам’яті).
Реакція: внутрішній крик, зовнішній уклін, сльоза за розкладом.
Вінсент же проявив ознаки повної амнезії. Що, ймовірно, було спричинено або:
а) ударом по голові життям,
б) оновленням прошивки,
в) багом у графській системі розпізнавання.
(Оберіть варіант відповіді, можливо одразу кілька варіантів)
//Новітня рубрика: "Кулінарна книга емоцій. Рецепти з перекладацької печі"//
Розділ: "Печена зустріч із присмаком трагедії"
Інгредієнти:
1 служниця, яка пройшла пекло,
1 граф із пам’яттю, як у чайника без води,
дрібка надії,
ціла банка "він її не впізнав",
начинка з “Дурень” від дитини (вибухова),
і пара ложок тремтячих рук.
Спосіб приготування:
1. Взяти Паулу, яка несла дитину на спині, але на серці — минуле.
2. Додати Вінсента, який мило всміхається (а всередині перекладач кричить).
3. Засипати згадками, додати сльозу. Обережно, не пересолити.
4. Випікати на повільному вогні болю до стану «О, він іде… І просто проходить повз».
Подається: З серветками, але тільки для читачів. Головній героїні не дісталося.
Порада шефа-перекладача: Цей рецепт найкраще смакує в компанії інших розділів. І запивати краще валер’янкою.
//Розділ: “Збиті нерви на повітряній подушці спогадів”
Інгредієнти:
1 граф з новими очима (очі — зелень першого сорту, щойно з базару страждань),
1 служниця, яка ледве не розтанула при вигляді того, хто «її не впізнав»,
3 літри внутрішнього крику,
1 ложка дитячого “Фууу, хто це?” — для контрасту,
дрібка пам’яті, якої у графа, як завжди, нема,
олія сарказму — за смаком.
Спосіб приготування:
1. Нагріти сцену до 200 градусів напруги.
2. Поставити Паулу в центр. Нехай вона постоїть, тремтячи. (Не забувайте поливати сльозами — від читача чи перекладача, на вибір.)
3. Влити Вінсента. Акуратно. Усміхненого. Щасливого.
(Пекти 5 хвилин, поки хтось не вигукне: “Хто це така?”)
4. Всипати дитину з реплікою “Це Дурень!” — і запікати до рівня духовної травми.
5. При подачі: прикрасити серцем, розбитим у порошок. Можна подавати в перевернутій тарілці “Я тебе чекав, а ти… ой, хто ти така?”
//Виходить – Вінсент повернув зір .
То що тепер з палицею?
Було: — Вінсент із палицею, темний, загрозливий, сліпий, загадковий, гостро драматичний персонаж з атрибутом болю.
Стало: — Вінсент бачить. Очі, зелені, блискучі. Гумор, усмішка, дитину на руках тримає. Але… ПАЛИЦІ НЕМАЄ.
Що це означає?
1. Або його вилікували (і тоді палиця більше не потрібна).
2. Або він залишив її як символ минулого, який прагне забути.
3. Або... (і це наш фаворит!) палиця відчула зраду та втекла у ліс, щоби знайти собі нового драматичного
господаря.
Версії перекладача:
Версія трагічна: Палиця лишилась біля того самого вікна, де він востаннє стояв із нею, і досі тримає образу.
Версія містична: Палиця була зачарована. Вона вбирала біль і тому… зникла, коли біль вийшов із його життя.
Версія розважальна: Палиця пішла працювати до театру. Тепер вона — головна опора в постановці “Граф і емоції”.
