Служниця та Маленький Господар (2)
Роберт лежав нерухомо, із заплющеними очима. Паулa дивилася на нього з дедалі більшою тривогою.
— Чому він у такому стані? Я просто залишила його в кімнаті, бо він постійно намагався вибігти. Мені здалося, що це може бути небезпечно… Як гадаєте, він захворів?
— Він просто спить.
— Що?
На відміну від Паули, яка з кожною секундою непокоїлася дедалі більше, няня швидко опанувала себе. Вона обережно підняла Роберта й лагідно поплескала його по спині. Як і казала, він рівно дихав, його голівка спокійно лежала на її плечі. Паулa нарешті трохи заспокоїлася. Його «знепритомнення» було таким драматичним, що вона вже уявила найгірше.
За хвильку Роберт заворушився, його повіки здригнулися. Коли розмитий погляд зупинився на Паулі, вона напружилася — лише щоб побачити, як його фіалкові очі блищать від вологи.
— Мамо…
— Так, юний пане. Все добре, спи, — заспокійливо промовила няня, і далі поплескуючи його по спині. Хлопчик учепився у край її рукава, очі знову заплющилися, хоча його обличчя скривилося, ніби вві сні його щось тривожило. По щоці скотилася сльоза, залишивши вологу пляму на няниному плечі.
Коли Роберта вклали до ліжка, няня обернулася до Паули з лагідною усмішкою, ніби хотіла її заспокоїти. Та Паулa все ще тривожно поглядала на хлопчика, перевіряючи, чи з ним усе гаразд.
— Вибачте, — тихо мовила вона.
Вона сприймала його просто як упертого малюка — і була надто легковажною. Можливо, він справді плакав, коли гатив кулачками в двері, а вона це чудово розуміла й усе одно не відреагувала. Тепер її охопило щире каяття.
Паулa схилилася у вибаченні, але няня лише махнула рукою.
— Та годі вам. Він просто заснув.
— Цього разу, на щастя, все обійшлося. Але я його залишила… Я мала залишитися з ним.
— Ви лише на мить відійшли за іграшкою. Все добре, — лагідно запевнила няня й кинула теплий погляд на Роберта. Вона ніжно провела пальцями по його щічці й згладила зморшку на чолі.
— Важко доглядати юного пана?
— Ні, все добре.
— Ви можете сказати правду. Він особливо вередує саме з вами, еге ж?
Паулa трохи знітилася й не відповіла одразу. Няня м’яко усміхнулася, вловивши її вагання.
— Він так поводиться, бо самотній.
//Коментар перекладача: не вішай мені лапшу на вуха, так, це на нього повпливало, але в більшості його просто нормально не виховали.//
Паулa здивовано поглянула на потилицю няні, коли та продовжила:
— Батько юного пана помер у нещасному випадку, коли той був ще зовсім маленьким, а матуся часто зайнята сімейними справами. Тож Роберт із раннього дитинства звик залишатися сам. Ще коли він тільки навчився ходити, для нього це вже було нормою. Пані вирішила надіслати його сюди, бо занепокоїлася, що він зовсім самотній.
Паулa не знала цього. Роберт завжди здавався таким жвавим, що вона й подумати не могла, що за його поведінкою ховається сум.
— Але навіть тут я фактично єдина, хто постійно поруч. Тож він усе ще почувається самотнім. А потім з’явилися ви — і він, напевно, дуже зрадів.
— Зрадів, що з'явився хтось, кого можна дражнити? — гмикнула Паулa з легкою іронією.
— Він просто радий, що поряд щодня є ще одна людина.
— …
— Як би складно він себе не поводив і як би не вередував, знати, що ви поруч і не йдете — напевно, робить його трохи щасливішим.
У кімнаті пролунав теплий сміх няні. Паулa закотила очі, водночас співчуваючи маленькому Роберту й згадуючи всі витівки, що їй довелося пережити. Співчуття швидко змінилося роздратуванням.
«Якщо він ще хоч раз відчує подвійне самотність — моя голова вибухне», — подумала вона.
— Тож, будь ласка, постарайтесь зрозуміти: він так поводиться через самотність, — з усмішкою додала няня, дивлячись на Паулу. Та лише кивнула — сперечатися було ні з чим. Няня також порадила, щоб Паулa по можливості виконувала його забаганки, адже хлопчик дуже впертий. Це не була надто корисна порада, але Паулa все одно погодилася.
А потім вона подумала: «Це що, означає, що я маю дозволити йому і на коня дертися?» Няня, вловивши суть її виразу, швидко додала:
— Окрім того залізного коня. Це надто небезпечно.
— Зрозуміло.
Останній раз кивнувши, Паулa знову поглянула на Роберта — тепер його обличчя було спокійним, він дихав рівно, мов маленький янгол з дитячої книжки.
— Дурепа… мм, — пробурмотів він крізь сон, миттєво зруйнувавши зворушливу мить.
«Няня могла й помилятися щодо нього», — зітхнула Паулa. «Я майже впевнена, що він справді мене не любить».
***
— О, куди це ти? — гукнув Джонні, весело махаючи рукою. Паулa насупилася, але продовжила йти, сподіваючись, що він зрозуміє натяк. На жаль, Джонні, як завжди, не збирався здаватися й підскочив до неї. Вона спробувала обійти його, але він перегородив шлях.
— Виглядаєш виснажено. Напевно, була зайнята, га?
— Так, надзвичайно. А тепер відійди, — відповіла вона різко.
Вона ступила вправо — він ступив туди ж. Вліво — він знову перед нею.
«Та він серйозно?» — насуплено подумала вона. Джонні лише засміявся, піднявши руки, ніби намагаючись її заспокоїти.
— Та слухай, ну! Отже, я й Алісія…
Не чекаючи дозволу, він почав розповідати чергову історію про Алісію. Паулa потерла перенісся — головний біль був неминучий.
Схоже, її поради щодо Алісії справді спрацювали — вони з Джонні зблизилися, і тепер він без упину ділився кожною дрібничкою: Алісія сказала те, Алісія зробила це. Її зовсім не цікавило його романтичне життя, але це його явно не зупиняло.
— Ну і от, значить, вона…
— Відійди. Я зайнята.
— Та я знаю, знаю. Лише ще одне, останнє.
Паулa, втомлена й абсолютно байдужа до його історій, глянула на нього з такою холодністю, що в іншого виросли б іній на віях. Джонні, нарешті, відчув загрозу й змовк.
— Гаразд, гаразд. Змінимо тему, — швидко сказав він. — Як ти взагалі? Чув, тебе до юного пана приставили.
— О, я…
Паулa почала відповідати, але замість цього тяжко зітхнула й гірко засміялася, майже беззвучно. Очі Джонні округлилися.
— Ти справді виглядаєш змучено, — зауважив він.
— Не можу заперечити.
— То цей малий, значить, поводиться з тобою як з прислугою?
Паулі було складно сказати, погодитися з цим чи ні. Роберт справді поводився зверхньо, але нічого надто жахливого — вона бачила й гірше. Його вередливі вимоги, хай які дратівливі, усе ж лишалися в межах терпимого. Зрештою, він був лише дитиною. А після слів няні про його самотність у ній навіть прокидалося щось схоже на співчуття.
Щоправда, воно швидко проходило.
У Роберта, схоже, не було меж енергії. Назвати його поведінку «вибриками» — це ще змилостивитися. Це були справжні істерики.
«Няня, боюся, ви помилилися. Йому просто не подобаюся саме я», — зітхнула Паулa. Його безперервна дратівливість ставала нестерпною, і поруч не було жодного, хто міг би його хоч трохи втихомирити. Няня ж, яка доглядала за ним більшість його короткого життя, лише потурала.
— Ти ж тимчасово в маєтку, правда? Перетерпи трохи, — якось сказав їй Джонні.
— Знаю, — відповіла вона.
Але знання цього не допомагало, коли їй хотілося здатися.
Як-от зараз.
— Я хочу на вулицю! — закричав Роберт.
— Ні, не можна.
— Я хочу на вулицю! — повторив він, падаючи на підлогу та розмахуючи руками й ногами. Його маленькі ніжки потрапляли Паулі по колінах — з кожним ударом терпіння її ставало менше.
Зазвичай Роберт бавився іграшками в кімнаті або тинявся коло металевого коня. На вулицю він виходив лише з нянею — вона просила Паулу не випускати його саму.
— Він ще малий, — пояснювала вона. — І… ну, ти ж розумієш.
«О так, ще й як», — подумки відповідала Паулa. Вона чудово розуміла: справа в тому, що хлопчик міг раптово втекти бозна-куди.
— Я хочу на вулицю! Зараз же! — наполягав він, голосно верещачи.
— Коли прийде няня, підемо разом.
— Зараз! — не вгамовувався він.
— Якщо ми підемо без неї, їй буде прикро.
— Потім ще раз підемо! — відказав Роберт з упертістю, яка могла б зрушити гори.
Роберт говорив набагато виразніше, ніж більшість дітей його віку — особливо коли щось вимагав. Його гарна освіта були очевидна.
Паулa на мить втратила дар мови, дивлячись, як він перекочується по підлозі.
«Ну, принаймні, мити підлогу сьогодні не доведеться», — подумала вона, скривившись, коли його пронизливі крики знову наповнили кімнату.
Упертість цього малого могла позмагатися з її колишнім роботодавцем, а то й перевершити його. І хоч із тим босом вона якось упоралася, тут, із Робертом, межа її терпіння стрімко наближалась.
— А може, зробимо щось інше? — запропонувала вона, змінивши тактику.
— Щось інше?
Роберт перестав крутитися й поглянув на неї з цікавістю. Вона кивнула:
— Так. Що б ти хотів.
Він трохи подумав, а потім посміхнувся.
Але його вибір був далекий від очікуваного. Роберт обійняв лапу металевого коня, підвів погляд до Паули й глянув на неї з благанням в очах.
— Ти знову хочеш туди? — здивувалася вона.
Він швидко кивнув, сяючи від нетерпіння.
«Чому він постійно хоче на цього коня?» Вона вагалася, пригадавши сувору заборону няні.
Та Роберт, вловивши її сумніви, вже почав кривити губи, готуючись розридатися. Паулa швидко підняла його на руки.
— Гаразд. Але сидиш тихо, — суворо попередила вона.
— Добре! — весело вигукнув він.
Незважаючи на сумніви, Паулa вирішила, що якщо він посидить там лише трохи — нічого страшного. Вона посадила його на сідло, і Роберт, похитуючись, спершу ледь не впав, але згодом втримався.
Його очі засяяли, коли він потягнувся вперед, небезпечно схилившись. Серце Паули стиснулося, і вона міцно обхопила його ноги.
— Юний пане, це небезпечно. Тримайтеся за коня.
— Добре-добре, — пробурмотів він, хоч і далі витягався, намагаючись заглянути кудись за статую. Але дивився він не в коридор. Його погляд був спрямований далі — у вікно. Паулa теж глянула в тому ж напрямку, та нічого незвичного не побачила: звичайнісіньке подвір’я, кілька слуг, що йшли у своїх справах. Проте Роберт не зводив очей із пейзажу, ніби когось там шукав.
«Що він там виглядає?»
Його колись яскраві очі поступово потьмяніли, а маленьке обличчя стало похмурим. Паулі здалося це дивним.
— Роберте?
Раптовий голос змусив її здригнутися. Вона озирнулася — поруч стояла Джоелі, спокійна, як завжди. Вона була сама.
Почувши її, Роберт опустив погляд, який одразу перевів на Джоелі.
— Твоя мама сьогодні не прийде, любий. Спускайся.
Почувши це, Роберт знову глянув на
Паулу й поворушився. Цього разу він не опирався — навпаки, здавалося, був готовий сам злізти. Паулa обережно зняла його з металевого коня, і він відразу ж притулився до неї, уткнувшись обличчям їй у плече.
