Служниця та Маленький Господар (1)
Паулі дісталася «честь» — доглядати за нестерпним юним паном. Від ранку й до ночі вона була буквально прив’язана до нього, не маючи ані хвилини спокою від його нескінченних забаганок.
Юний пан, Роберт, був не просто дитиною. Він чудово усвідомлював свій статус і щиро вважав, що Паулa стоїть нижче за нього у всіх можливих сенсах.
— Принеси сюди.
Зненацька Роберт з роздратованим вигуком вихопив ложку з рук няні та кинув її на підлогу. Потім кинув на Паулу промовистий погляд — мовляв, піднімай.
— Юний пане, так не можна, — обережно докорила йому няня, пробуючи підвестися. Але Роберт вчепився в її талію й утримав на місці, повторивши наказ чітко та впевнено:
— Дурна сама підніме.
//Коментар перекладача: офігів, дійдеш до того що змушиш великого хом'яка-екзорциста діяти(думаю так і буде)//
Няня розгублено поглянула на Паулу в пошуках підтримки. Та лише м’яко всміхнулася, нахилилася і підняла ложку. Витерши її об фартух, вона вже збиралася подати її назад няні — але Роберт знову вихопив її з її рук і знову кинув на підлогу.
— Брудна!
— Юний пане! Чому ви так себе поводите? — розпачливо вигукнула няня.
Паулa відчула дивне дежавю. Ця сцена була до болю знайомою. Вона навіть уявила інше обличчя — таке ж вперте й вибагливе.
— Мама казала, що я не повинен користуватися тим, що впало! — гордо заявив Роберт.
— Тоді я принесу нову.
— Ні! Не йди!
Учепившись у талію няні, Роберт вперся поглядом у Паулу й закричав:
— Це ти йди!
Стиснувши зуби, Паулa натягнула посмішку й вийшла з кімнати — обличчя залишалося врівноваженим, аж поки двері не зачинилися за нею. І вже тоді вона беззвучно заволала в розпачі.
Коли вона повернулася з новою ложкою, сцена повторилася знову.
— Нову! — вимагав Роберт.
Щойно зробивши кілька ковтків супу, він знову пожбурив ложку на підлогу. Няня знову кинула на Паулу погляд «я не можу з цим справлятися». З тією ж натягнутою посмішкою Паулa повернулася на кухню.
І вже там її стриманість тріснула. Вона оглянула кухню з прищуром, схопила чисту тканину, загорнула в неї жмут ложок і заховала за спиною. З однією ложкою в руці вона повернулася до кімнати, готова до наступного раунду.
— Юний пане, не можна так! — лагідно докорила няня, але Роберт навіть не повів бровою.
Паулa усміхнулась їй заспокійливо, а тоді розгорнула свій «секретний пакунок». Очі няні округлилися від подиву, але Паулa залишалася спокійною, наче все так і було задумано. Весело усміхаючись, вона оголосила:
— Ми добре забезпечені.
І, граційно вибравши одну з багатьох ложок, вручила її няні. І навіть підморгнула, мовляв, може принести ще скільки треба.
Няня прийняла ложку з повагою й подивом, а Роберт — застиг у подиві. Його плани розбилися об її незворушність.
Але на цьому витівки не закінчилися.
— Принеси оте!
— Не чіпай цього!
— Ти потвора!
О так, він ідеально відтворював дух певних осіб із минулого Паули — тих, хто мав такий самий жахливий характер і пекельну впертість.
Але Паулa твердо вирішила не здаватися. Вона вже служила господареві з «характером» і залишилась живою. Вона знала: терпіння й витримка — найцінніші якості. І вона ними володіла.
Кидає ложки? У неї запас. Якщо кидає щось дорожче — вона підносить кілька разів, а потім залишає поза досяжністю. Забороняє щось чіпати — вона береться в рукавичках. Називає потворною — вона з’являється в паперовому пакеті на голові. Це навіть його приголомшило.
— Я тебе не люблю! — якось викрикнув він, ніби вперше.
— Дякую за комплімент, — з усмішкою відповіла вона, перетворюючи образу на жарт.
//Коментар перекладача: ну богиня//
З часом Паулa навіть навчилася перетворювати його образи на переваги — знаходила в них гумор і маленьку перемогу.
Але завзятість Роберта вражала. Хлопчина був надзвичайно кмітливим — аж надто як на свій вік.
Щоразу, коли терпіння Паули підходило до межі, здавалося, Роберт це відчував. І саме тоді починав голосно рюмсати, кричачи, що боїться — ніби вона справді його налякала. Для стороннього спостерігача це виглядало так, наче Паулa скоїла щось жахливе. Вона залишалась приголомшеною від його театральності.
Чим більше вона мала справу з Робертом, тим яснішою ставала схожість. Він нагадував їй одного знайомця — значно старшого, з тією ж непохитною впертістю, до болю знайомою.
//Коментар перекладача: може рідня(як мінімум ментально).//
Хто б міг подумати, що існує ще хтось подібний до нього? Справжня трагедія.
Вперше з моменту прибуття до маєтку Паулa почала шкодувати про своє рішення. Вона щойно підняла двадцять третю річ, яку Роберт пожбурив, як двадцять четверта вже полетіла слідом. Вона завмерла, втупившись у предмет, що ковзав підлогою. І на мить серйозно подумала нічого не піднімати. Няня, помітивши її вагання, поспівчутливо поплескала її по плечу.
— Схоже, він тебе справді любить, Енн.
//Коментар перекладача: як завжди я була права//
«Любить?» Як це можна сплутати з прихильністю? Це ж очевидна дитяча помста — образа за той день, яку він не збирався забувати.
Але як служниця юного пана, Паулa не мала вибору. Вона мала обслуговувати його якнайкраще. Іноді їй навіть доводилося залишатися з ним самій, коли няню викликали до основного маєтку — і Паулa все більше підозрювала, що старша служниця запланувала це ще тоді, коли доручила їй Роберта. Їй здавалося, що Джоелі просто вирішила її покарати. Та хіба не можна було просто сказати їй про це прямо?
— Дурепо, підійми!
Вони саме йшли коридором, коли Роберт упустив свою дерев’яну фігурку коня й вказав на неї пальцем. У Паули сіпнулося око. Вона ж казала йому, як її звати, але він навмисне вперто називав її «дурепою».
— Дурепо, дурепо.
Ох, як же їй хотілося дати йому добрячого прочухана.
Але, на жаль, Паулa була служницею, призначеною до цього нестерпного маленького пана. У неї не було вибору — лише натягнута усмішка, рух униз — і от уже фігурка знову в його руці.
— Юний пане, вам чотири? — спитала вона, намагаючись говорити нейтрально.
— Ні! Мені майже п’ять!
— Ах, ви, певно, будете дуже гідним п’ятирічним, — криво всміхнулась Паулa.
— Так, дурепо. Я хочу туди нагору.
Роберт урвав розмову, вказавши кудись угору. Паулa ледь стримала хвилю роздратування й подивилася у вказаному напрямку. Він тицяв пальцем у той самий великий залізний кінь — той самий кінь, з якого він минулого разу ледь не впав.
— Ні. Тобі не можна туди.
— Я хочу нагору!
— Це небезпечно, — сказала вона твердим тоном. — Повернімося до вашої кімнати.
— Ні! Я сказав, я хочу туди!
— Тоді, може, прогуляємося коридором? — запропонувала Паулa й спробувала відтягти його за руку від статуї.
Але Роберт заверещав і вперся ногами, чинячи шалений опір. Його істерика набирала обертів: він почав розмахувати дерев’яним конем і бити нею Паулу, поки зрештою, не витримавши, не жбурнув іграшку щосили через увесь коридор.
Фігурка вдарилася об стіну з гучним тріском і гепнулася на підлогу. Паулa нахилилась, підібрала її й простягла йому — але Роберт знову жбурнув її, тепер ще дужче.
— Я йду туди! — вигукнув він на високій ноті.
— Абсолютно виключено, — твердо відповіла Паулa.
З рішучим виглядом Роберт смикнувся й вирвав свою руку з її пальців, а тоді обхопив залізну ногу статуї, міцно вчепившись пальчиками. Паулa намагалася відірвати його — але марно. Він зціпив зуби, вперся щосили й не збирався здаватися.
— Я хочу туди! — ще раз вигукнув він, тремтячи від люті.
— Це небезпечно, — зітхнула Паулa, вже на межі.
— Ні! Я піду!
— Чудово. Повертаємось до кімнати.
Не чекаючи нової сцени, Паулa просто підхопила його на руки. Робертові очі округлились від несподіванки, але вже за мить на обличчі з’явилася звична гримаса. Він почав вириватися, крутитися, штовхати її ногами — та Паулa не зважала, рішуче несучи цього маленького виродка назад до кімнати.
Коли вони дісталися до кімнати, Паулa була вже вся мокра від поту — дитяча істерика вичавила з неї всі сили. Увесь шлях вона фактично тягла Роберта силоміць, бо той пручався кожен крок. Віддихуючись, Паулa сперлась на стіну, а Роберт надув щоки й з огидою втупився в неї.
— Мені ти не подобаєшся!
— Подобається — не подобається, вибору немає, — спокійно відповіла Паулa.
Його щоки роздулись ще дужче, а вона мовчки дивилась на нього, мов питаючи: «І що ти з цим зробиш?» І тут його обличчя перекосилося, очі заблищали.
— Моя іграшка…
— Що?
— Моя іграшка! Мояаа! — заверещав він із відчаєм, що викликав тривожне передчуття.
Паулa здивовано перепитала, але Роберт тільки кричав: «Іграшка!» І тоді до неї дійшло — йшлося про дерев’яну фігурку коня, з якою він не розлучався з самого початку знайомства. Ту саму, якою він розмахував, кидав і розкидав куди заманеться.
— Та ж ти сам її розкидав хвилину тому.
— Моя іграшка!
— Добре, добре. Залишайся тут.
Вона перекрила йому шлях до дверей і швидко вийшла, залишивши Роберта бити кулачками у двері — він був замалий, щоб дотягнутися до ручки. Його гупання лунало по всьому коридору, поки Паулa бігла назад до статуї.
Швидко обнишпоривши підлогу, вона нарешті знайшла ту саму дерев’яну конячку, через яку здійнявся цей концерт.
— Якщо вона така вже тобі дорога, то чого ж ти нею кидаєшся, а? — пробурмотіла вона, піднімаючи іграшку.
Вона уважно оглянула фігурку — на щастя, жодних пошкоджень. Попри всі іграшки в його кімнаті, саме ця дерев’яна конячка була для Роберта особливою. І водночас — настільки ж безжальною, як і цінною: хлопчик поводився з нею вкрай недбало.
На мить у Паули промайнула думка прикинутися, що іграшка загубилась. Але вона одразу ж похитала головою. Та що це я? Справді сперечаюсь із дитиною?
З м’якою усмішкою вона вирушила назад до кімнати.
Коли Роберт знову спробував вискочити за двері, Паулa встигла його перехопити й прослизнути всередину сама. Малий знову почав гатити у двері кулачками — надто малий, щоб дотягтися до ручки. Відлуння його ударів спонукало Паулу поквапитися.
Вона швидко попрямувала назад до статуї залізного коня й обвела поглядом підлогу. Нарешті — ось вона: знайома дерев’яна фігурка, що влаштувала їй день виживання.
— Якщо ця штука для тебе така вже цінна, то, може, досить нею жбурлятись? — буркнула вона, нахилившись.
Фігурка була ціла. Попри те, що Роберт мав купу іграшок, саме до цієї конячки він прив’язався найбільше — хоч і поводився з нею, як із палицею для биття служниць.
Може, сказати, що вона загубилась? — майнула думка. Але Паулa одразу ж її відкинула й усміхнулась уголос.
Серйозно, я ж сварюсь із малим…
Зібравшись, вона повернулась до дверей — і тут її погляд зупинився на другому улюбленці Роберта: залізному коні, що стояв біля стіни. Його блискуча поверхня ловила промені світла, мов навмисне привертала увагу. Паулa машинально торкнулася його корпусу, подумки відзначивши: Хм. А чого він так хоче на нього залізти?
Вона задерла голову вгору, погляд ковзнув по сидінню. Після швидкого погляду навколо, щоб переконатися, що її ніхто не бачить, Паулa поклала долоню на бік статуї й обережно перекинула ногу через «сідло».
Воно виявилось значно вищим, ніж їй здавалося.
Як узагалі цей мікроскопічний створок примудрився туди вилізти? — подумала Паулa, коли, доклавши чималих зусиль, нарешті вмостилася у «сідлі» металевого коня.
Перевівши подих, вона випросталася — і лише тепер усвідомила, на якій шаленій висоті опинилась. Обхопивши шию статуї однією рукою для рівноваги, вона подивилась униз на довжелезний коридор, що тягнувся під нею, здавалося, аж до горизонту. Якщо нахилити голову трохи вбік, можна було навіть помітити смужку краєвиду з вікна.
Панорама, як у заможних, — подумала вона.
Можливо, Роберта приваблювала саме ця висота. Можливо, йому просто подобалося дивитися на всіх зверху вниз. Паулa майже не сумнівалась, що другий варіант точніший. Вона, яка завжди змушена була дивитися знизу вгору, вперше мала нагоду побачити все згори — і це відчуття було дивно приємним. Легенько похитуючи ногами, вона насолоджувалась прохолодним повітрям, що огортало її на цій незвичній висоті.
— Гарна оглядова точка, — пробурмотіла вона.
— А що ви там робите? — почулося раптом знизу.
Паулa здригнулась і подивилась вниз — під статуєю стояла няня Роберта з очима, повними подиву й легкого осуду. Виявляється, вона настільки заглибилася в свої думки, що навіть не почула її кроків. Мовчки й обережно, щоб не впасти, Паулa злізла зі статуї.
— То ви вже повернулись з прогулянки? — спитала вона, вдаючи байдужість.
— Так. А де юний пан?
— У кімнаті. Я якраз йшла назад із цим, — Паулa підняла дерев’яну фігурку. Няня кивнула.
— Він дуже її цінує.
— Справді? — Паулa поглянула на фігурку в руці.
— Це був подарунок від пані графині. Він ніколи не розлучається з нею, — пояснила няня.
Тобто справді — річ дорога серцю, — відзначила Паулa, уважно оглядаючи потерту дерев’яну іграшку. Її поверхня була відшліфована часом і дитячими пальцями. Паулa згадала, як часто Роберт жбурляв нею з усієї сили, змушуючи її щоразу піднімати. І скільки разів, втомившись, вона просто залишала її на підлозі, щоб потім побачити, як він сам її підбирає. У цьому спогаді було щось тривожне.
— А щойно… що це ви робили? — знову спитала няня.
Паулa не відповіла, лише відвернулась і рушила вперед. Вона відчувала пильний погляд жінки, але не звертала уваги. Обидві мовчки йшли коридором, поки не дістались до дверей Роберта.
Всередині було моторошно тихо. Може, заснув? — подумала Паулa. Але коли вона відчинила двері, її серце ледь не зупинилось.
Просто біля входу, з розкинутими руками й блідим обличчям, лежав Роберт — той самий хлопчик, що ще хвилину тому гатив у двері кулачками.
— Юний пане! — скрикнула няня й кинулась до нього.
Паулa швидко оглянула кімнату, шукаючи хоч якийсь натяк на небезпеку — можливо, зловмисника або щось, через що він міг спіткнутися, — але не помітила нічого підозрілого.
//Коментар перекладача: хороший актор.//
