Паула в дивному графському маєтку (3)
Паула все ще мимоволі обмірковувала зауваження Джоелі про те, що вона — найменша в маєтку. І справді, з моменту приїзду вона не бачила когось нижчого за себе, тож, можливо, це й правда. На мить у її свідомість прослизнули спогади п’ятирічної давності, але вона швидко їх відкинула.
— У тебе кучеряве волосся, як у мене, — прокоментувала Джоелі, зацікавлено розглядаючи Паулину зачіску.
— Так, трохи, — кивнула Паула.
— А чубчик у тебе кривуватий, — додала Джоелі з грайливим тоном, вказавши на її коротко підстрижене чоло.
Паула ніяково поправила волосся, раптово зніяковівши від того, як відкрито видно її обличчя. Побачивши її реакцію, Джоелі тихо засміялась, відверто насолоджуючись збентеженням Паули.
— Ось ту бери. Вона ідеальна, — нарешті вказала вона на одну з суконь.
— Так! — надто захоплено вигукнула Паула, і тут же засоромилась через свою поспішність. Почервоніла, але Джоелі лише весело хихотнула. Паула незграбно підтримала сміх, хутко зачинила шафу й поспішила допомагати.
Джоелі підвелася з крісла й скинула халат, відкривши струнке, граційне тіло. Паула, хоча й була жінкою, одразу відвела погляд, розгублена власною сором’язливістю. Вона зосередилася на допомозі: обережно застібала ґудзики на спині, розправляла тканину. Сукня облягала постать Джоелі, підкреслюючи її вроду — і це раптово змусило Паулу відчути себе дуже, дуже усвідомлено присутньою.
— Зроби мені зачіску, — сказала Джоелі, знову всівшись у крісло.
Паула кивнула й узяла щітку. Вона ніжно провела нею по блискучих золотих кучерях.
— Кучеряве волосся виглядає пишно й гарно, але якщо його не доглядати, буде хаос, — мовила Джоелі, розслаблено муркочучи.
— У вас воно дуже гарне, — щиро відповіла Паула.
— Дякую. У тебе, мабуть, не таке густе, як у мене?
— О, ні, в мене ще більш неслухняне. Кінчики завжди стирчать, — усміхнулась Паула.
Раптом Джоелі простягла руку й захопила пасмо Паулиного волосся, закручуючи його між пальцями. Паула завмерла від несподіваного дотику. Але Джоелі, здається, не помітила її напруження — просто гралася з кінчиками.
— Справді, стирчать, — промовила вона з усмішкою.
Паула тихо кивнула, сподіваючись, що Джоелі відпустить її волосся. Здавалося, минула вічність, перш ніж та нарешті це зробила — зі сміхом і вибаченням. Полегшено зітхнувши, Паула повернулася до зачіски: обережно зібрала золотисті кучері в елегантну зачіску, закріпивши її маленькою шпилькою з квітковим візерунком. Джоелі оглянула себе в дзеркалі, нахиляючи голову то в один, то в інший бік, а потім усміхнулась — щиро й задоволено.
— У тебе справжній талант, — сказала вона.
— Дякую, — відповіла Паула, відчуваючи, як легке тепло розливається по грудях. Ця усмішка — без жодного кокетства, щира — викликала в ній тиху гордість.
— Можеш іти, — махнула рукою Джоелі.
Паула ввічливо вклонилася і вже потягнулась до дверної ручки, коли позаду пролунав голос:
— Енн.
Паула обернулася. Джоелі стояла і дивилася прямо на неї. Погляд був пильний, а усмішка — вже зовсім інша. Те тепло, що ще мить тому гріло кімнату, зникло. Замість нього — щось тривожне, нечітке, ніби прихована думка між рядками.
— Ласкаво просимо в цей дім, — сказала вона тихо.
Голос звучав буденно, але Паула відчула, як ті слова щось в ній зачепили. Усмішка Джоелі була знайома, і водночас — чужа.
Паула просто кивнула:
— Для мене це честь.
І вдруге низько вклонившись, вийшла з кімнати.
//Коментар перекладача:
Я шаленію від цієї жінки.//
***
Відтоді Паула стала особистою служницею Джоелі. А от Алісії дісталося прибирання маловживаних кімнат маєтку — робота, яка їй, м’яко кажучи, не подобалася. Не раз вона скаржилася Одрі, але щоразу це закінчувалося тим, що їй доручали ще менш бажані обов’язки.
Хоча офіційно Алісія теж була покоївкою в маєтку, було очевидно, що вона зневажає цю роль. Її роздратування буквально просочувалося в повітря кожного разу, коли вона поверталася до спільної кімнати. Паула не раз спостерігала, як та з досади швиргала подушку через усю кімнату. Вона могла лише зітхати. Можливо, було б розумніше тримати скарги при собі.
— Я не їхала сюди, щоб служити якійсь бабі! — бурчала Алісія, гатячи подушку кулаком. Часом вона навіть пропонувала Паулі втекти разом. Але Паула робила вигляд, що не чує.
Попри те, що Алісію вигнали з найближчого оточення Джоелі, Джонні викликали до неї майже щодня. Його теж призначили до її обслуги, хоч, здавалось, його присутність більше розважала господиню, ніж справді допомагала. Коли Паула була зайнята чимось іншим, Джонні залишався поруч — виконувати дрібні доручення. І щоразу виглядав так, ніби волів би бути будь-де, тільки не тут.
— Вона явно надто насолоджується цим, — прошепотів він Паулі якось, помітно напружений. — Дивиться на мене, ніби щось знає. І мені це не подобається.
— Можливо, і справді знає, — знизала плечима Паула. — Це просто Джоелі.
За кілька днів Паула почала розуміти, що криється за поглядами Джоелі на Джонні. Джоелі була відома тим, що щоночі кликала до своїх покоїв чоловіків — і щоразу різних.
Хоча Паула ніколи не знала напевно, хто саме це був, вона впізнавала знайомі обличчя серед чоловічого персоналу, а одного разу навіть застала Джоелі у розтріпаному вигляді разом з одним із таких супутників.
— Мені подобаються красиві речі, — якось сказала вона Паулі. — Але тільки якщо вони добровільні. Примус залишає гіркий присмак.
Було зрозуміло, що Джонні здавався Джоелі і смішним, і привабливим, але вона, схоже, воліла зачекати, поки він сам проявить інтерес. На жаль для Джонні, його ніяковість, здається, тільки більше її розважала. Паула не раз бачила, як він зніяковіло крутився під її натяками, а це, навпаки, ще більше приваблювало Джоелі.
— Допоможи мені сховатися! — благав він якось Паулу. — Вона мене з розуму зводить!
— І як, цікаво, я маю тебе ховати? — зітхнула та у відповідь.
Що ж до самої Паули, то вона теж не могла позбутися відчуття, що Джоелі постійно за нею спостерігає. Навіть коли господиня була привітною, Паула відчувала, як ніби її постійно оцінюють, мовчки розглядають кожен її рух.
Дні пливли у звичному ритмі, поки несподівано обов’язки Паули не змінили. Без жодних пояснень її перевели до прибирання кімнат на другому поверсі, що, по-своєму, стало для неї полегшенням. Тепер вона була вільна від пильного погляду Джоелі і могла спокійно працювати. А тим часом на її попереднє місце повернулася… Алісія — факт, який Паулу неабияк здивував.
Розпитавши колегу, вона дізналася, що Алісія буквально благала Одрі дати їй ще один шанс. Паула не змогла втриматися від сміху — гордість сестри явно поступилася місцем честолюбству.
— Це що ще за фокуси? — пожартувала вона того ж вечора.
— Що таке? — огризнулася Алісія.
— Що змусило тебе проковтнути свою гордість і попросити мою стару роботу?
— Через тебе! — прошипіла Алісія, блискаючи очима. — Я краще витерплю ту жінку, ніж дозволю тобі виглядати кращою за мене!
Паула підняла брову, здивована. Чому Алісія сприймала все це як змагання?
— Чому я маю страждати через тебе? — не вгамовувалася Алісія. — Принаймні, якщо я служитиму тій жінці, то зможу хоч якихось вельмож побачити.
Паула тільки знизала плечима, пропускаючи її слова повз вуха.
— Ну що ж, удачі.
— Просто тримайся подалі! — огризнулась Алісія.
Паула й не збиралася втручатися. Її метою було зібрати якомога більше грошей, поки тривав її контракт у маєтку. Від Джонні вона чула, що платять добре — достатньо, щоб потім спокійно піти.
До того ж, нова робота дозволяла краще зорієнтуватися в дивному маєтку. Прибираючи верхні поверхи, Паула мала змогу оглядати територію, зокрема густий ліс неподалік, за яким ледь виднілася ще якась споруда. Роздивитися її чітко вона не могла, але зацікавленість зростала. Це була частина маєтку? А може, окрема будівля?
Та попри цікавість, Паула знала, що краще не ризикувати. Щоб вийти за межі головної садиби, потрібен був дозвіл від Одрі, а всі пересування ретельно відстежувалися. Попри свою розкіш, маєток справляв враження ізоляції — ніби зовнішній світ навмисно тримали осторонь.
Після кількох днів спостережень Паула дійшла висновку, що це справді дивне місце. Відсутність довго працюючої прислуги, обмеження, непередбачувана поведінка Джоелі — усе це здавалося підозрілим. Як на дворянську родину, атмосфера тут була тривожно порожньою, ніби неприродною.
Поки вона прибирала тихі коридори, думки Паули все частіше поверталися до минулого — до подій п’ятирічної давнини, які вона зазвичай намагалася не згадувати. Той маєток, де вона служила тоді, спочатку був наповнений теплом і сміхом, принаймні до того, як усе зруйнувалося.
Іноді перед очима спливав його образ — мовчазного чоловіка, який був поряд із нею тоді, був опорою. Їхнє прощання було раптовим, і Паула досі не знала, що з ним сталося. Ці спогади були дивними: солодкими, але болісними — мов сон, що не зникає до кінця.
Але були й спогади про ще одного чоловіка — і саме ці думки вона поспішно відганяла. Образ його, усе пережите й утрачене між ними, досі жив тінню в її серці. Скільки б часу не минуло, вона так і не змогла повністю втекти від минулого.
Вона, як завжди, нагадувала собі: вона тут. Це її реальність. Минуле має залишитися в минулому.
Тож Паула змусила себе зосередитись на теперішньому — на дивному, відлюдному маєтку, який став її новим життям.
