Паула в дивному графському маєтку (2)
Одрі легким жестом вказала на групу:
— Представтесь.
Паула першою зробила поклон, і, на щастя, Алісія одразу наслідувала її приклад. Хлопець, що стояв поруч, усе ще не наважувався глянути леді Джоелі в очі. Він хвацько розвернувся боком, зробив поспішний поклон і знову відвернувся, щоки його горіли вогнем.
Коли він нарешті закінчив своє незграбне вітання, Джоелі не зводила з нього погляду, в її очах з’явилась лукава усмішка.
— А як звати нашого сором’язливого друга? — запитала вона, її голос бринів кпинливою цікавістю.
— Леді Джоелі, можливо, вам варто спершу освіжитися, — втрутилась Одрі.
— Ох, Одрі, ну ти й зіпсувала настрій, — театрально закотила очі Джоелі.
— Це ж заради вашого здоров’я, моя леді.
— Гаразд, гаразд. — З невиразним жестом вона підвелась з ліжка й окинула Алісію та Паулу швидким, оцінювальним поглядом.
— Я маю слабкість до гарненького, — тихо промовила вона й кінчиками пальців ковзнула по плечу Алісії, в усмішці — щось майже грайливе.
Одрі легенько підштовхнула Алісію ближче до леді. Та затрималась, перелякано глянувши на Паулу. Та не встигла нічого сказати — як Одрі вже вивела її та хлопця за двері, лишивши Алісію саму.
Коли двері зачинилися, Паула зрозуміла: леді Джоелі вибрала Алісію собі за персональну служницю. Це було не так уже й несподівано, але від того не менш болісно. Вона дозволила собі короткий зітх.
Одрі лишила їх у коридорі й, коротко наказавши чекати, зникла. Вони залишилися вдвох — Паула й хлопець, обидвоє ще не оговталися від щойно побаченого. Особливо хлопець — його обличчя горіло, мов стиглий буряк.
— Щось ти розгублений, — озвалась Паула.
— Трішки… Або сильно… — пробурмотів він, намагаючись прийти до тями. Але чим більше говорив, тим більше червонів.
— У тебе обличчя —…
Одрі легким жестом вказала на групу:
— Представтесь.
Паула першою зробила поклон, і, на щастя, Алісія одразу наслідувала її приклад. Хлопець, що стояв поруч, усе ще не наважувався глянути леді Джоелі в очі. Він хвацько розвернувся боком, зробив поспішний поклон і знову відвернувся, щоки його горіли вогнем.
Коли він нарешті закінчив своє незграбне вітання, Джоелі не зводила з нього погляду, в її очах з’явилась лукава усмішка.
— А як звати нашого сором’язливого друга? — запитала вона, її голос бринів кпинливою цікавістю.
— Леді Джоелі, можливо, вам варто спершу освіжитися, — втрутилась Одрі.
— Ох, Одрі, ну ти й зіпсувала настрій, — театрально закотила очі Джоелі.
— Це ж заради вашого здоров’я, моя леді.
— Гаразд, гаразд. — З невиразним жестом вона підвелась з ліжка й окинула Алісію та Паулу швидким, оцінювальним поглядом.
— Я маю слабкість до гарненького, — тихо промовила вона й кінчиками пальців ковзнула по плечу Алісії, в усмішці — щось майже грайливе.
Одрі легенько підштовхнула Алісію ближче до леді. Та затрималась, перелякано глянувши на Паулу. Та не встигла нічого сказати — як Одрі вже вивела її та хлопця за двері, лишивши Алісію саму.
Коли двері зачинилися, Паула зрозуміла: леді Джоелі вибрала Алісію собі за персональну служницю. Це було не так уже й несподівано, але від того не менш болісно. Вона дозволила собі короткий зітх.
Одрі лишила їх у коридорі й, коротко наказавши чекати, зникла. Вони залишилися вдвох — Паула й хлопець, обидвоє ще не оговталися від щойно побаченого. Особливо хлопець — його обличчя горіло, мов стиглий буряк.
— Щось ти розгублений, — озвалась Паула.
— Трішки… Або сильно… — пробурмотів він, намагаючись прийти до тями. Але чим більше говорив, тим більше червонів.
— У тебе обличчя —…
— Я-я нічого такого не думав! — випалив він, захлинаючись словами, гарячково трусячи головою та розмахуючи руками, ніби намагаючись вигнати з себе сором. Така реакція Паулу щиро потішила.
— До речі, а чому ти зі мною так офіційно говориш? — запитав він, підозріло звузивши очі.
— Бо я ввічлива, — спокійно відповіла вона, зберігаючи стриманий тон.
— Ні, ну серйозно. Це звучить дивно. Надто офіційно.
— Тобто?
Хлопець насупився:
— Ти що, не впізнаєш мене?
— Впізнати? Кого…?
— Це ж я! Джонні!
— Джонні? — Паула глянула на нього, намагаючись скласти пазл. — Тобто той самий Джонні, який просив мене познайомити його з Алісією?
— Та-даам! Самий!
У Паули відвисла щелепа. Джонні? Той самий розпатланий Джонні?
Вона швидко окинула його поглядом згори донизу. Чиста сорочка, гладенько зачесане волосся, лице — свіже, без жодного сліду сажі.
— Та ну… Ти той самий Джонні?
— Ага, я!
— Той Джонні, який був... ну... весь такий... — вона обірвала себе на півслові.
— «Розпатланий»? — перепитав він, скривившись. — Серйозно?
— Ну… трохи, — зізналась Паула, злегка усміхаючись. Що було — то було.
— Ти зовсім не змінилась, — зітхнув Джонні, хитнувши головою.
— А ти змінився кардинально. Я тебе ледь упізнала.
— Та невже настільки?
Паула впевнено кивнула. Джонні й справді виглядав геть інакше. Вичищений і охайний — тепер у нього, можливо, і з’явиться шанс з Алісією.
Але роздуми обірвала відчинені двері. Алісія, хитка і розлючена, буквально вилетіла з кімнати. Паула й Джонні кинулись до неї — та завмерли на півкроці, коли в дверях з’явилась леді Джоелі… в самій лише нижній білизні.
Вона поглянула на Алісію з презирливою посмішкою:
— Ти просто не в моєму смаку.
Алісія блиснула очима — в її погляді палало обурення. Напруга між ними була майже відчутною в повітрі. Паула перезирнулась із Джонні — він почервонів до вух. Але йому не судилося втекти.
Джоелі вже обвила його плечі рукою, притислась ближче, усмішка — наче в кішки, яка знайшла нову іграшку:
— Знову зустрілись, хм?
Джонні скам’янів. Вона грайливо перебирала пальцями його волосся й прошепотіла:
— Як тебе звати?
— Е-е-е… я… — Джонні захитався, як лист на вітрі.
— Невже так і звати? — прикинулась здивованою Джоелі.
— Ні… я… я Джонні.
— Джонні… — повторила вона з усмішкою. — Чудово. Побачимось сьогодні ввечері?
— Щ-що?! — Джонні аж підстрибнув.
І перш ніж її пальці знову торкнулись його волосся, Джонні рвонувся з місця — як стріла з лука. За мить його й слід прохолов.
— Ох, він просто мій тип, — мрійливо зітхнула Джоелі, спостерігаючи, як він зникає за рогом.
Паула перезирнулась з Алісією. Та кипіла від злості, але Джоелі вже перемкнулась. Її погляд ліниво зупинився на Паулі:
— Ти. Іди сюди.
Паула швидко рушила за нею, залишивши Алісію бурчати в коридорі.
У кімнаті Джоелі взяла до рук халат і неквапливо загорнулась у нього з театральною грацією. Її погляд уважно зупинився на Паулі, наче вона зважувала якусь несподівано цікаву здобич. Паула мовчала, не знаючи, чи варто щось запропонувати.
Але леді лише вказала пальцем на гардероб:
— Вибери мені щось.
Паула кліпнула очима, не одразу второпавши:
— Я?
— Так. Щось яскраве, — кинула Джоелі.
Паула підійшла до гардероба й уважно оглянула сукні. Неочікуване завдання нависло над нею, як тінь. Після коротких вагань вона обрала ніжно-блакитну сукню — сподівалася, що та припаде Джоелі до душі.
Але та лише похитала головою, з ледь помітною посмішкою в кутиках уст.
Придушивши хвилювання, Паула витягла просту білу сукню — знову жест заперечення. Після кількох невдалих спроб Джоелі врешті махнула рукою й сіла в крісло, погляд її ковзнув до Паули з тихою насолодою.
— Як тебе звати? — порушила вона мовчання.
— А… Енн, — ледь не обмовившись, відповіла Паула.
— Енн… А звідки ти?
— Із маленького села, — промовила Паула, не відриваючи погляду від вішалок.
— Це твоє рідне село?
Паула трохи завагалась:
— Ні… Насправді я з місця під назвою Філтон.
— Філтон? — повторила Джоелі, в очах її блиснуло щось знайоме.
Паула здивовано обернулась:
— Ви знали?
— Дівчина, що була тут до тебе, згадувала. Ви ж сестри, хіба ні?
Отже, вона вже розпитувала Алісію. Паула повільно кивнула й повернулась до суконь, хоча відчувала: погляд Джоелі досі лежить на ній.
Минуло трохи часу, перш ніж Паула витягла сукню — білосніжну, приталену, з вишитими квітами по краю. Стримана, але вишукана.
Підняла її й запитала:
— А ця як вам?
Але коли Паула повернулася з сукнею, то помітила, що Джоелі зовсім не на неї дивиться. Її погляд був прикований до самої Паули — уважний, оцінювальний… і тривожний.
— …Чому ви так на мене дивитесь? — обережно запитала Паула, відчувши внутрішній неспокій.
— Енн, ти ж доволі маленька й тендітна, правда?
— Перепрошую?
— Так. Серед усіх служниць тут ти, мабуть, найменша.
Погляд Джоелі знову к
овзнув по ній згори донизу, наче вона вивчала кожну деталь напам’ять.
//Коментар перекладача: такі жінки — моя слабкість. Джоелі ще нічого не зробила, а я вже підписаала їй чек на хаос і обожнення.//
