Паула в дивному графському маєтку (1)
Коли Паула прибула до маєтку графа, захованого глибоко в лісі, її першою думкою було обережне полегшення: Принаймні, це місце не виглядає підозрілим.
На мить її охопив страх, що все тут — лише гарна обгортка, а за нею ховається щось темне й тривожне. Та щойно вона переступила поріг, ці побоювання зникли. Усе в маєтку було доглянутим і впорядкованим — видно, що тут не просто жили, а дбали про кожну дрібницю.
Вони прибули пізно вночі й одразу були розподілені по кімнатах. Кожна з них була скромно мебльована й мала два ліжка — тобто жити доведеться в парі.
— Ми маємо спати окремо. Інакше це надто соромно, — заявила Алісія з виразом повної впевненості.
— Мені байдуже, але ти певна, що зможеш сама вчасно прокинутись? Нам рано вставати, — спокійно відповіла Паула.
— …
Алісія знехотя погодилась жити з Паулою в одній кімнаті, хоча її незадоволення читалось із десяти метрів.
— Тільки не смій мене будити.
Паула лише знизала плечима. Алісія все одно робитиме по-своєму — а, можливо, ця ситуація навчить її, що життя не завжди обертається навколо її забаганок.
Це було ще вчора.
Наступного ранку Паула прокинулась рано, вмилася та вдягла форму, яку їм видали. Вона вже давно не носила нічого подібного. Хоч крій і відрізнявся, чорна сукня до колін і білий фартух викликали в ній хвилю легкої ностальгії.
Повернувшись до кімнати після того, як поправила фартух, вона — цілком очікувано — побачила, що Алісія ще спить мертвим сном. Попри всю свою показну сором’язливість, вона навіть не прокинулась вчасно.
— Вставай. Пора збиратись, скоро йтимемо.
— Ммм… ще трішечки…
— Зараз же.
Коли Паула легенько потрясла її за плече, Алісія лише глибше сховалась під ковдру. Лише після кількох наполегливих спроб, коли Паула вже струсонула її добряче, та з небажанням скинула покривало й, мружачись, почала терти очі — тільки щоб одразу скривитись ще сильніше, щойно побачила Паулу.
— Уgh! Ти мене налякала своїм жахливим обличчям з самого ранку.
— Приємно це чути. А тепер вставай.
Паула байдуже знизала плечима й відвернулась. Чергова скарга на її чуб і “це обличчя” зранку — лише ще одне нагадування, що вона спокійно піде без Алісії, якщо та знову затягне.
Алісія з небажанням почала збиратись, бурчала весь час, та робила це так повільно, що Паула врешті просто пішла сама.
Коли вона дісталась головної зали, інші служниці вже стояли в ряд. Це була та сама група, з якою вони прибули минулої ночі. Попереду стояла літня жінка, яку Паула побіжно бачила раніше, а поруч із нею — п’ятеро молодших чоловіків та жінок.
Літня жінка представилася як місіс Одрі. Як і підозрювала Паула, вона відповідала за жіночий персонал і діяла чітко й злагоджено, видаючи вказівки з добре відпрацьованою легкістю.
— По черзі, крок уперед, — скомандувала вона.
Кожна новенька, починаючи з першої в ряді, називала своє ім’я й проходила коротку оцінку. Місіс Одрі розподіляла обов’язки й водночас швидко звіряла їхні особи.
У вищому товаристві зазвичай наймали прислугу через агентства або за рекомендаціями інших аристократів — так гарантували достовірність походження. Проте жодна з дівчат, які прибули разом із Паулою, не мала ні рекомендацій, ні посередників. Їх узяли на випробувальний термін — і навіть це вже було удачею.
Нарешті дійшла черга до Алісії. Побачивши, що Паула підійшла з нею, Одрі жестом покликала і її. Сестри вийшли наперед, і Паула мимоволі випросталась, відчуваючи, як хвиля нервового напруження стискає спину.
— Ви сестри? — запитала Одрі.
— Так, дуже приємно, — чемно відповіла Паула й легенько підштовхнула Алісію, яка, зморщившись, теж вклонилася, хоча з виразу її обличчя було ясно: настрій у неї нижче плінтуса.
Одрі вдивлялась у них пильно, перш ніж заговорити далі.
— Імена?
— Мене звати Енн, а це моя молодша сестра Алісія.
Ім’я «Енн» уже давно стало Паулиним псевдонімом, але сьогодні воно раптом здалося чужим. Коли вона вимовила його, губи були сухими, наче слова не хотіли з них виходити.
— Розумію. Енн, маєш прізвище?
— Ні, пані. Без прізвища.
— Гм. Ви не дуже схожі між собою, як для сестер, — зауважила місіс Одрі, швидко занотовуючи щось у зошит.
Потім вона продовжила — ставила більше запитань: про попередній досвід, уміння, навички. Паула перелічила свої роботи, згадала, що вміє читати й писати. Алісія, маючи менше досвіду, описала нещодавні побутові обов’язки.
Одрі слухала уважно, її перо не зупинялось ні на мить.
— Поки що поверніться на місця й зачекайте, — коротко кинула вона.
Паула очікувала, що їй одразу доручать якусь роботу, але без слів виконала наказ — і відчула, як хвиля полегшення накрила з головою, щойно вона повернулась до загального ряду.
— Чого ти така напружена? — пробурмотіла Алісія крізь зуби.
— Напевно, просто нерви.
Незабаром усі новенькі завершили співбесіду. Жінок розподілили по завданнях — кожна пішла з молодшою служницею, чоловіки — за своїм керівником. У залі залишилося лише четверо осіб, серед них — Паула та Алісія.
Місіс Одрі з хвилину їх розглядала, а потім жестом покликала йти за нею.
Вони рушили в протилежний бік від решти персоналу, і Паула не могла позбутися тривожної думки — куди ж їх ведуть? У її голові крутились здогадки, коли вона раптом відчула дивне поколювання на щоці.
Поглянувши вбік, вона помітила молодого чоловіка, який пильно дивився — не на неї, а на Алісію.
Ще один?
Паула кинула короткий погляд на Алісію, яка йшла з високо піднятим підборіддям, очевидно усвідомлюючи, що привертає увагу. Навіть тут, у незнайомому середовищі, її ледь помітна спроба флірту здавалася майже комічною.
Поки вони йшли далі, молодик легенько торкнувся Паулиного плеча й в усмішці розтягнув губи.
— Радий знову тебе бачити, — сказав він дружнім тоном.
Паула зупинилась, здивована.
— О? Ми знайомі?
— Що? Тепер прикидаєшся, ніби не знаєш мене? — пожартував він, в очах заблищало щось грайливе.
Паула кліпнула, щиро розгублена. Обличчя цього хлопця було надто характерним, щоб його забути, — і все ж вона ніяк не могла згадати, де могла його бачити.
Вона мовчала, лихоманково намагаючись згадати бодай щось, та коли її пауза затяглась, усмішка на обличчі хлопця почала танути, в очах з’явився тінь розчарування.
Та перш ніж він встиг щось сказати, з кінця коридору пролунало гучне гупання, і всі озирнулись на відчинені двері.
За мить із кімнати, спотикаючись, вилетів молодик — і гепнувся на підлогу в дуже… дивний спосіб.
— Ой лишенько! — вигукнула Алісія, закриваючи обличчя руками, хоча цілком очевидно підглядала крізь пальці.
Паула ж навіть не моргнула. Вона спостерігала за сценою з холодною цікавістю.
Хлопець був абсолютно голим.
На мить запанувала цілковита тиша. Потім він схопився, спробував натягнути форменний одяг, але спіткнувся об власні штани й знову гепнувся на підлогу. Його рухи були настільки метушливими й незграбними, що виглядали радше комічно.
Група стояла мов укопана, поки він нарешті натягнув одяг, стрімко вклонився місіс Одрі й, ледь не загубивши штани, шмигнув у коридор.
Поки Паула, Алісія та інші продовжували спантеличено вдивлятися в те, що щойно сталося, місіс Одрі, здається, була цілковито незворушною. Вона пройшла повз них і зайшла до кімнати, з якої вибіг оголений юнак. Група, трохи вагавшись, рушила слідом.
Усередині панував суцільний хаос. Кілька чоловіків валялися на ліжку в різних станах оголеності. Дехто був напівнакритий тонкою простирадлом, хтось просто розслаблено потягнувся. Один із них ліниво позіхнув, помітивши гостей, інші взагалі не звернули жодної уваги.
Місіс Одрі залишалась непохитною, як скеля, й озвалась рівним голосом:
— Леді Джоелі, уже ранок.
За мить з-поміж двох чоловіків на ліжку з’явилась русява кучерява голівка — прекрасна молода жінка, яка, судячи з усього, теж була без одягу.
— Ох! — хтось із новеньких юнаків ахнув, миттєво закрив обличчя руками й відвернувся, а його вуха зашарілися до самих плечей.
— Який милий, — засміялася леді Джоелі, блискаючи грайливим поглядом.
— А хто це у нас? — запитала вона, її голос був теплим і цікавим.
— Нові служниці, моя леді, — відповіла Одрі.
— Які чарівні. — Погляд Джоелі зупинився на червоному, як буряк, юнакові. — А як тебе звати, красунчику?
Юнак лише щось забелькотів у відповідь, зовсім розгубившись. Джоелі, не виявляючи жодного збентеження через свою оголеність, відкинулась назад, усміхаючись лукаво. Один із чоловіків ніжно накинув їй на плечі простирадло — вона м’яко подякувала.
— А ви троє хто? — звернулась вона вже до Паули, Алісії та ще одного служника, її голос залишався грайливим.
— Ці троє будуть доглядати за вами, леді Джоелі, — пояснила Одрі.
Паула нарешті зрозуміла, чому їх сюди привели.
— А що сталося з попередніми?
— Їх звільнили.
— Шкода, — озвалась Джоелі тоном, у якому абсолютно не відчувалося жодного жалю. Вона ліниво відкинула з обличчя пасмо золотистого волосся й глянула на Паулу з легким вогником у погляді.
Паула мимоволі затримала погляд — у цьому блиску було щось тривожно-захопливе.
— Усі вийдіть. Я хочу скупатися.
На її наказ чоловіки на ліжку підвелися з вишуканою невимушеністю, зібрали свій одяг і без найменшого збентеження почали вдягатися. Кожен прикрився рівно настільки, щоб це можна було вважати пристойним, і так само спокійно вийшов із кімнати.
Паула ще мить затримала погляд на тому, що залишилось після сцени, а потім перевела очі на місіс Одрі — та, як і раніше, була спокійною та врівноваженою, ніби те, що щойно відбулося, було для неї таким же буденним, як миття підлоги.
Це був інший світ — дивний, розпусний, і водночас у чомусь навіть вражаючий. І серед цієї безумної картини старша служниця рухалась із бездоганною впевненістю. Її спокійна владність лише підкреслювала, наскільки інші тут жили за своїми, чужими Паулі правилами.
