Покоївка, що залишилася одна (6)
Віз з гучним гуркотом трясся на нерівній гірській дорозі, змушуючи всіх усередині здригатись разом із кожною вибоїною. Дерев’яна підлога здавалося ходила під ногами. Жінки в кареті безсило хитались, намагаючись утримати рівновагу — серед них була й Паула.
Їх усіх об’єднувало одне: вони були приголомшливо гарними. Довге волосся спадало на груди, а стрункі, витончені фігури виглядали ще більш контрастно на тлі цих грубих умов. Краса в такому скупченні осліплювала. Дехто з них мав більш звичайну зовнішність, але не настільки пересічну, як Паула.
Вона нервово поправила чубчик і кинула погляд на Алісію, що сиділа поруч. Та, яка спочатку із захватом розглядала внутрішнє оздоблення карети, тепер сиділа із заплющеними очима й легким незадоволенням на обличчі.
Попри тряску, Алісія якимось чином змогла задрімати — і в цьому було щось, що викликало навіть повагу. Може, вона вже змирилась із майбутнім? Паула хотіла запитати, але передчувала, що відповідь буде неприємною.
“Просто дай їй час. Може, передумає,” — казала вона собі.
Але переконати Алісію так і не вдалося. Та залишилась непохитною, а їхня остання розмова лише посилила тягар, який Паула носила всередині.
Втім, вона й не поділяла точку зору сестри цілком. Так, її життя було жалюгідним. Але водночас — вона не відчувала того нестримного бажання втекти. Можливо, колись і відчувала. Але зараз їй вистачало малого.
Проте це не означало, що вона не розуміла: зміни потрібні.
Минуло п’ять років відтоді, як вона втекла. Це не був короткий термін. Цього вистачало, аби люди забули про служницю-втікачку. Або вважали її давно мертвою.
Живучи в нетрях, Паула ніколи не відчувала, що за нею стежать. Можливо, це було лише інтуїцією, але з часом вона майже з упевненістю повірила — їй більше нічого не загрожує. І якщо це справді так, тоді, може, вже не було сенсу ховатися.
Вибір здавався простим. Або, радше, вже зробленим за неї. Дати Алісії піти. Дати їй змогу знайти себе. Попри всі складнощі їхніх стосунків, Паула не бачила для них майбутнього разом. Вони тільки ранили одне одного. І так буде завжди. Можливо, краще жити окремо. Для обох.
Але...
Ця думка не давала їй спокою цілими ночами.
Безсоння ставало звичкою. Ідея почати спочатку — знову стати служницею графа — викликала не надію, а спогади. Спогади, які знову тиснули на груди, стискали горло, лишаючи лише тремтіння та тривогу. Паула металась у думках, сумнівалась десятки разів на день.
Однієї ночі їй наснився кошмар. До неї прийшли молодші брати й сестри, обіймали її, але їхні тіла були занадто крихкими, мов з повітря — без тепла, без запаху, без життя. Вона не могла їх відчути. Вони були лише відлунням. І тоді один із них — її друга сестра — прошепотіла їй просто у вухо. Ледь чутно:
— Сестро… ти не можеш покинути нас.
Вона прокинулась із криком, різко сіла й хапалась за повітря. Вага сну все ще тиснула на грудну клітку, душила, хоч вона й не могла навіть назвати, що саме так нестерпно боліло.
Тремтячи, вона вибралась із ліжка й намацала щось, щоб ухопитись. Пальці торкнулись чогось холодного й твердого. Обернувшись, вона побачила у дзеркалі жінку — самотню, тремтливу постать з обличчям, наполовину схованим за густим чубчиком.
Це було єдине дзеркало, яке Алісія наполягала зберегти.
Паула дивилась на своє відображення, губи її тремтіли, коли вона спробувала всміхнутись. Але усмішка вийшла натягнута, неприродна — така, що вже не належала їй, жінці, яка давно забула, як це — усміхатись.
Її сухі, потріскані вуста здригались від кожного поверхневого вдиху. Усмішка швидко зів’яла, залишивши після себе звичну, знайому тінь — похмурий вираз.
Невпевнено вона відгорнула чуб, відкриваючи обличчя, яке так ненавиділа. Навіть вона сама вважала його відразливим. Це обличчя, певною мірою, врятувало її — але водночас воно стало джерелом довічної зневаги й приниження.
Вона ж не вибирала, якою народитись. І все ж — їй судилось усе життя нести цей тягар. Вона ненавиділа себе за це. Ненавиділа це відображення.
Вона пригадала статтю, яку читала нещодавно. Він тепер живе добре. Всі вони — живуть добре.
А хіба вона не повинна також почати жити добре?
Демон, який скував усе її життя, помер. Третя сестра ось-ось піде. І ось — нарешті — вона подумала, що має право обирати. Ні, вона завжди мала це право. Та досі залишалась прив’язаною до минулого.
Вона досі була там. У пеклі.
Непомітно очі наповнились слізьми. Вони скотились по щоках, і Паула швидко прикрила обличчя руками. Вона не могла дозволити собі ридати вголос — не мала на це жодного права.
— Бідні братики й сестрички… — прошепотіла вона.
Вона прошепотіла ці слова ледве чутно, і її свідомість повернулась у ту останню ніч, проведену з братами й сестрами. Вона тримала на руках наймолодшу — ту, що померла немовлям, із викрученим під дивним кутом шийкою. Пригадала, як лагідно гладила по щоках заплакану другу дитину. Як обіймала четвертого, що помер з голоду, оплакуючи кожну з їхніх понівечених доль.
Це було все, що вона могла для них зробити.
Вона була безсила перед світом.
А тепер — третя. Та, що залишилась останньою. Та, що скоро піде. Але й відвернутись від Алісії Паула теж не могла. Бо це була її єдина — остання — сестра.
— Я піду з тобою, — нарешті сказала вона.
— Справді? — недовіра в голосі Алісії була більш ніж очевидна.
Паула кивнула впевнено.
— Але якщо хоч щось здаватиметься підозрілим — ми тікаємо. Одразу.
— Та добре вже. Обіцяю.
— Я серйозно. Якщо щось буде не так — я піду. Я не хочу померти.
— Так-так, усе, чула…
Після ще кількох нагадувань Паула погодилась поїхати разом. До її полегшення, місце призначення виявилось не тим маєтком, де вона колись працювала.
— Щось там… родина Стелла? — мимохідь згадала Алісія.
Це ім’я Паулі нічого не говорило. Можливо, така родина справді існувала, а може — й ні. Та це було неважливо. Головне, що це не те саме місце, яке вона пам’ятала.
Зібратись у дорогу було легко — збирати особливо не було чого. Вони мали по одній сумці. У Алісії — повна речей, у Паули — майже порожня.
У день від’їзду Паула востаннє підійшла до дзеркала. В руках — ножиці. Різкий звук металу, що розрізав волосся, відлунював у грудях тривожно й холодно. Вона відрізала чуб.
//Коментар перекладача:І це, панове, той самий капєць класний момент, заради якого ми читаємо такі історії.//
Коли вийшла надвір, Алісія, ще протираючи сонні очі, буквально застигла на місці.
Погляд її миттєво прояснів — і жахнувся.
— Ти ж не серйозно? Ти справді хочеш отак ходити серед людей?! — вигукнула вона, втупившись у нове обличчя Паули з виряченими очима.
Коментар перекладача:
Алісіє, сонце(не всерйоз),
Ти стоїш у брудних шкарпетках, після третьої відмови від працевлаштування, з перепаленим волоссям, і маєш нахабство влаштовувати фешн-критику? Ти щойно прокинулась, а вже намагаєшся бути іконічною? Та твій єдиний "лук" — це “вижила вчора — молодець”.
Ти тут не фешн-поліцейська, а максимум — сільський патруль.
Тому тихенько прикрий свій погляд, вмийся, і дай Паулі дорогу — бо дівчина вже йде в нову еру, а ти все ще обираєш, який бік краще для селфі.
Було б чим лякатися, чесно.//
Алісія майже ніколи не заїкалась, але зараз її голос тремтів:
— Ти… ти справді так підеш?
— Так. Саме так я тепер виглядатиму.
— Ти божевільна! — верескнула Алісія, вражена до глибини душі. Паула знітилася й нервово всміхнулась. Невже все аж настільки погано? Вона торкнулась обличчя — тепер її чубчик ледь доходив до брів.
Вона відрізала ті довгі пасма, які колись ховала так ревно, наче то була броня.
— Уже відрізала. Назад не відросте, — пробурмотіла вона.
— Тобі що, не соромно?!
— Я намагатимусь не соромитись.
— Ааах, це ж так ганебно!
Не зважаючи на вигуки Алісії, Паула лише глибше вдихнула. Вона вже зробила вибір, і повертатись не збиралася.
Так, вони їхали в маєток іншого графа, але тривога не зникала. А раптом хтось її впізнає? Може, це й параноя, але люди у вищих колах часто крутились навколо тих самих імен, тих самих сімей. А раптом — оте “а раптом” — завжди висіло десь збоку.
Колись у маєтку Беллуніта вона ховалась за довгими пасмами. Це не було ідеальним маскуванням, але достатньо, щоб більшість людей ніколи не бачили її обличчя повністю. Тепер, із відкритим чолом, навряд чи хтось упізнає в ній ту саму втеченку. Трохи змін — і ти вже інша.
Це була її стратегія. Підготовка до несподіванок.
— І не називай мене своєю сестрою при інших.
— Добре. А ти мене — справжнім ім’ям не клич.
— Що? Чому?
— Просто.
Це ще одна запобіжна міра, яку встановила Паула.
З дня втечі вона користувалася псевдонімом. Справжнє ім’я могло її видати — особливо якщо хтось досі її шукав. На щастя, у її колі нікому не було діла до імен служниць. Замовникам потрібна була праця, а не історія. Та все ж, краще нагадати Алісії про правила.
— Просто звертайся до мене так, як домовлялись, добре?
— Чому я маю це робити?
— Бо мені так подобається.
— Ти що, з’їла щось підозріле?
Алісія кинула на Паулу дивний погляд, ніби та збожеволіла, але Паула не звернула уваги. Переконавшись кілька разів, що Алісія все зрозуміла, вони вирушили на місце збору.
Коли вони прибули, вже зібралося з десяток людей. Серед них були і чоловіки, і жінки, більшість привабливі, хоча траплялися й ті, хто мав цілком пересічну зовнішність. Їм дозволили брати супутників, тож, хоча зовнішність і мала значення, це не було єдиною умовою.
Та Паула не втрачала пильності.
Люди стояли парами, перемовлялись або просто розглядалися довкола. Як тільки вони приєднались до натовпу, під’їхали дві карети.
Двоє знайомих чоловіків у темному вийшли назовні, окинули всіх оцінювальним поглядом і почали розділяти учасників за статтю, спрямовуючи до окремих карет.
У каретах не було вікон — жодного уявлення, що відбувається зовні. Дехто дрімав, інші щось читали.
Подорож затягнулась. Вона була довгою й виснажливо одноманітною. Коли сонце сховалося за горизонтом і все поринуло в сутінки, карета ще жодного разу не зупинялась.
Всередині, серед ритмічного гуркоту коліс, думки Паули метались так само, як трясла її карету. Здавалося, що вони вже давно не їдуть звичною дорогою.
Куди саме їх везуть?
Чи безпечно просто сидіти й покладатися на долю? А раптом їх везуть продавати?
Паула крадькома зиркнула на інших у кареті — їхні спокійні, безтурботні обличчя лише підсилювали її тривогу.
Та чим далі їх трясло, тим сильніше хотілось вирватися, вистрибнути, тікати куди очі бачать. Ця думка крутилась у голові й, на мить, вона вже ледь не схопилась за дверцята.
Аж раптом карета різко зупинилась.
Нарешті приїхали.
Всередині почувся шелест, хриплі зітхання — ті, хто задрімав, почали прокидатись. Паула, з прискореним серцебиттям, нахилилась і легенько торкнулася плеча Алісії, щоб розбудити її.
У той самий момент двері відчинились, і чоловічий голос закликав виходити. Алісія потягнулась, ще сонна вийшла з карети разом з іншими. Паула швидко пішла слідом.
Перше, що вона помітила, — густий лісовий масив, що оточував їх. Здавалося, що вони опинилися в самісінькому серці глушини. Невже справді карета заїхала так глибоко в ліс? Важко було повірити, що маєток міг стояти так далеко від цивілізації.
Але ось він.
Прямо перед ними височів величезний, розкішний особняк. Його габарити й розмах одразу притягнули всі погляди.
— Ого… він неймовірний, — прошепотіла Алісія, задерши голову, щоб роздивитися його повністю. Довкола лунали вражені шепоти, очі у всіх були широко розплющені.
— Панянки — праворуч, панове — ліворуч, будь ласка.
Двоє чоловіків, які супроводжували групу, жестом вказали кожному, куди йти, і натовп поділився на дві частини. Як і слід було очікувати, по обидва боки вже чекали старші жінка й чоловік — імовірно, керівники жіночої та чоловічої прислуги. З того, як ті рухались і оглядали новоприбулих, Паула відразу зрозуміла: ці люди звикли керувати великими групами.
Паула з Алісією опинились десь у кінці жіночої колони. Серце шалено калатало, а долоні були вологими від нервового поту — вона міцно стискала ручку сумки.
Ковтнула раз, другий, намагаючись вгамувати хвилювання. Але тривога
залишалась — непевність, збудження, напруження, все змішалось в одну нервову масу. І все ж, десь глибоко всередині спалахнула маленька іскорка надії.
А раптом це — початок чогось іншого?
Нового життя?
