Покоївка, що залишилася одна (5)
— Що сталося? — запитала Паула, помітивши знервований вираз на обличчі Алісії.
— Це було просто жахіття! — вигукнула та. — По дорозі додому звідкілясь узявся якийсь старий і почав вимагати, щоб я стала його коханкою! Уявляєш? Каже, що давно мене “вивчає”! Потім ще торкнувся плеча й сказав, що я гарна! Це було огидно! Навіть коли я йому відмовила, він не відстав. Я ледве втекла!
Алісія виглядала щиро обурено. Якщо вона вже так зреагувала, отже, чоловік справді був якийсь дикий. Паула вже й сама замислювалася, чому Алісія так довго поверталася зі стайні.
З досадою та розтріпаним волоссям, Алісія зітхнула — довго й тяжко.
— Як я докотилась до такого життя?..
Паула відчула легкий жаль, побачивши її опущені плечі та пригнічений погляд. Але, враховуючи всі обставини, не надто переймалась.
— Якби я знала, що все так обернеться, то відразу б закрутила з тим сином лорда, — пробурмотіла Алісія з досадою.
— А чому не закрутила? — щиро поцікавилась Паула.
— Та хто ж знав, що він таємно одружиться! — Алісія аж руками змахнула від роздратування.
Вона не раз згадувала події, які відбулись ще до повернення Паули. Серед них — історія з сином місцевого лорда, який колись бігав за Алісією, сипав зізнаннями в коханні. А потім — хоп! — і одружився з якоюсь красунею. Потай.
— Він же постійно твердив, що любить тільки мене, що без мене жити не може! І от так вчинив! Виродок!
— Може, тому що ти йому ніколи чітко не відповіла?
— Так у цьому ж і суть! Тримаєш інтригу — стає цікавіше! Якщо одразу все сказати — це нецікаво й взагалі знецінює привабливість!
— Або ти просто не була зацікавлена.
— Ну, це теж. Якщо чесно, він же був трохи... пухленький. Ну занадто.
Алісія зневажливо похитала головою, а Паула — ні. Він дійсно мав зайву вагу, але був милим. І його відданість Алісії тільки додавала йому чарівності. Так, дещо наївний через розпещене життя, але по-своєму щирий. Із спадком — ще й вигідна партія.
— Я думала, якщо що, він завжди буде як запасний варіант. Не чекала, що втече й одружиться…
— Сама винна.
— Хм! — фиркнула Алісія, не збираючись визнавати жодної провини. Її підборіддя злетіло вгору з тією самою впертістю, яка завжди дратувала Паулу. Та тільки зітхнула.
— Перестань мріяти. Краще попрацюй. Так швидше виберешся з “жахливого життя”.
— Можеш сама жити в злиднях. Я — ні.
Як завжди, останнє слово залишалося за Алісією.
— До речі, в тебе не було останнім часом якихось… дивних ситуацій?
— Дивних? У якому сенсі?
— Ну, наприклад, щоб якийсь чоловік запропонував роботу. Таке дивне.
Паула обережно сформулювала запитання, згадавши двох чоловіків у темному, яких зустріла. Якщо вони підходили до неї, цілком могли звернутись і до Алісії.
Після короткої паузи Алісія похитала головою:
— Ні, нічого такого. Ну, інколи хлопці чіпляються, але нічого подібного. А що? Тобі хтось щось пропонував?
— Та ні, нічого, — швидко відповіла Паула, відмахуючись.
— Та ну, розповідай! Що сталося? — наполягала Алісія, зацікавившись.
— Нічого. Йди спати. Завтра ж на роботу.
— Пауло, чесно, кажи вже! — не відступалась та.
Паула зітхнула. Вона була звикла до впертості сестри. Просто повернулась до неї спиною, ігноруючи роздратовані вигуки. Якщо з Алісією нічого не сталось — і добре. Хай так і лишається.
— До речі, — сказала Паула, змінюючи тему. — Хтось про тебе питав.
— Хто? — одразу насторожилась Алісія, хоча в голосі відчувалась цікавість.
— Пам’ятаєш хлопця, який працює там, де я іноді розсипаю золу?
— А, той коротун? Некрасивий?
Алісія відразу згадала Джонні. Якось Паула затрималась на роботі, й Алісія прийшла її шукати. Саме тоді Джонні вперше побачив її — і з того моменту засів з ідеєю, що це доля. Відтоді він безперестанку просив Паулу познайомити їх.
Паула кивнула, і Алісія закотила очі, відкинувши назад довге волосся. Вона закинула ногу на ногу, сперлася на спинку стільця й прийняла зверхню позу. Та все ж легка усмішка смикнула кутики її вуст. Незважаючи на презирливий тон, задоволення в її погляді було очевидним — хтось нею зацікавився.
— І що він питав? — запитала вона недбало, але з видимим інтересом.
— Хотів, щоб я спитала, як ти до нього ставишся.
— Гм. Ну, принаймні смак у нього є, — зухвало всміхнулась Алісія.
— Якщо цікаво, можу передати.
— Ти з глузду з’їхала? Навіщо мені витрачати час на такого, як він? — фиркнула Алісія зневажливо.
Паула не здивувалася. Лише кивнула і пішла вмиватися, не реагуючи на подальше бурчання, яке долинало з-за її спини.
Нехай так і буде — просто й спокійно.//Коментар перекладача: (читати з інтонацією людини, яка вже готує валер’янку)
***
Але, звісно ж, життя майже ніколи не йшло за планом.
Кілька днів потому, коли Паула поверталася додому, вона здалеку побачила Алісію, що мчала їй назустріч. Щоки в неї розгорілись, на обличчі — щира, радісна усмішка, якої Паула давно не бачила. Не сказавши ні слова, Алісія вхопила її за руки, буквально підстрибуючи від захвату.
— Сестро!
Паула здивовано кліпнула. Алісія майже ніколи не називала її “сестрою”, тож такий несподіваний порив тепла змусив Паулу розгубитися.
— Що? Що сталося? Чого ти така збуджена? — запитала вона, не знаючи, чого чекати.
Очі Алісії сяяли, вона нахилилася ближче, горяча від бажання поділитися новиною:
— Я йду працювати в графську родину служницею!
— Що? — Паула кліпнула, не вірячи в почуте. Алісія розсміялась, обійняла її міцно й почала весело стрибати, випромінюючи щастя з кожного руху.
Паулі здавалося, що думки розсипались — її мозок відмовлявся обробляти ці слова.
Вона швидко відсторонилась.
— Про що ти? Служницею?
— Є одна група, вони шукають слуг для знатної родини. Спочатку мені здалося це підозрілим, але насправді все безпечно, умови чудові — я вирішила спробувати!
— …
— Ти теж маєш піти зі мною! — захоплено вигукнула Алісія, схопивши Паулу за руки. Її очі світилися сподіванням.
— Це ж шанс! Вибратись з цього бруду, з убогості й почати нове життя! Можна спокусити якогось шляхтича й жити красиво!
Паула дивилася на її щасливе обличчя, все ще не вірячи своїм вухам. Та коли думки поволі зібралися докупи, в грудях зародилось важке, тривожне відчуття. Вона зціпила зуби й обережно відсторонила Алісію.
— Зачекай. Які люди? Це були двоє чоловіків у чорному?
— А? Ти їх знаєш?
Почувши цю відповідь, вираз Паули миттєво змінився.
— Ні.
— Що?
— Ні. Абсолютно ні.
Паула похитала головою, ще раз чітко наголошуючи на своїй відмові. Щоразу, коли вона повторювала своє «ні», усмішка на обличчі Алісії повільно згасала — її змінив твердий, впертий погляд. Та попри це, тон Паули залишався незламним.
— Чому ні?
— Це небезпечно. Як ти можеш їм довіряти? Ти в своєму глузді?
— Та не хвилюйся. Я все перевірила — все офіційно. Це справжнє місце, нічого підозрілого. Просто робота служниці. Пам’ятаєш дівчину, з якою я чистила стайні? Вона ж кудись зникла? Так от — вона пішла до них. Я впевнена, що це безпечно.
— Все одно ні. Навіть не думай.
Паула знову похитала головою — твердо, без коливань. Навіть якщо Алісія й мала якісь докази, щось усередині Паули не давало їй спокою. Усе це з наймом до “знатних родин” виглядало надто дивно, надто ризиковано. Хто знає, що там насправді відбувається, коли двері зачиняться?
— А мені байдуже. Я все одно піду.
Стійкість Алісії була не менш завзятою.
— Нізащо.
— А ти хто така, щоб мені наказувати?
— Ти ж пам’ятаєш, чому я повернулась?
— Ти казала, що працювала служницею в дворянській родині, господар звернув на тебе увагу, і тобі довелось тікати. Ти ледь не загинула. І тепер постійно ховаєшся, бо боїшся, що тебе знайдуть.
— Так. Це була графська родина.
Алісія замовкла. І нарешті зрозуміла.
Паула зітхнула. Її голос був спокійним, але рішучим:
— Відмовся. Навіть не думай туди йти. Забудь про це…
— Я не хочу більше так жити!
Крик Алісії змусив Паулу здригнутися.
Щоки Алісії налились гнівом, голос тремтів від емоцій:
— У мене поламані нігті, волосся — жах, тіло все в порізах, ноги розпухлі — я ледве ходжу! Та краще вже ризикнути, ніж і далі жити отак — у бруді, в злиднях, як нікчема!
— Алісіє!
— Чому я маю задовольнятись твоїм жалюгідним життям?! — різко випалила вона. — Те, що ти пережила жах, не означає, що й я маю це пройти! Я теж маю право на шанс! На краще життя!
— …
Паула не знала, що сказати. Розлючений погляд Алісії впивався в неї — повний образи та зневаги.
— Я відмовляюсь жити, як ти. Краще вже померти, ніж жити, як ти — брудна, жалюгідна й огидна.
Ці слова пронизали Паулу, наче голки. Та попри всю жорстокість, вона не відчула сильного болю — занадто звикла до таких уколів з боку Алісії.
— Мене не цікавить твоя ситуація. Залишайся тут і гни в своєму злиденному житті. А я піду — жити по-справжньому.
З цими останніми словами Алісія замовкла, її обличчя застигло в непохитній рішучості. Паула знала це занадто добре: якщо Алісія вже щось вирішила, її не зупинить ніхто — тим більше вона.
Зустрівшись із цим поглядом, Паула лише тяжко зітхнула — довго й безнадійно.
У них із Алісією ніколи не було “нормальних” сестринських стосунків. З усіх сестер саме Алісія була найбільш дратівливою й найменш прив’язаною до неї. Вона часто соромилась Паули, цуралась її на людях, наче хотіла стерти сам факт її існування. А Паула — втомившись від порівнянь — просто звикла тримати дистанцію.
Їхній зв’язок роками будувався на напрузі й відстороненості. Водночас він був досить міцним, щоб витримати розлуку. Їх об’єднувало не тепло — а досвід. Вони могли існувати одна без одної — і жили так не один рік.
І все ж, у цьому моменті крилось щось більше. Можливо, це був шанс. Шанс нарешті розірвати ланцюг, що скував Паулу роками й не давав їй повноцінно жити власним життям.
— Я… — почала вона, але голос затремтів.
Можливо, пора було відпустити все.
— Я хотіла сказати… — повторила вона, але слова лежали важко, ніби камінь на язиці.
І все ж, десь глибоко всередині щось не дозволяло їй просто так відпустити Алісію. Бо якою б вона не була, це була її сестра — єдина, хто ще залишився, єдина ниточка, що зв’язувала Паулу з власним минулим. Без Алісії здавалося, що вона сама щезне. Що не залишиться жодної людини, яка її пам’ятатиме — навіть щоб плюнути на її могилу, якщо на те вже піде.
Та це була не сентиментальна любов до родини. Це було щось глибше. Це була боротьба з самою собою — з тим, ким вона була.
І це усвідомлення боліло особливо. Гірко й невимовно.
