Покоївка, що залишилася одна (4)
— Я багато писав.
— Часто цим займаєшся?
— Лише інколи. Коли випадає така можливість.
— Неочікувано.
— Люди часто так про мене кажуть.
Його перо ковзало по паперу рівно, зі спокійним, впевненим ритмом — явно не новачок.
Паула помітила, з якою легкістю він пише, й коли її погляд затримався, він підвів очі.
— Що?
— Читати ти теж, мабуть, умієш?
— Звісно.
— Тоді чому не спробуєш знайти іншу роботу? Не фізичну?
— А хто візьме на таку роботу когось на кшталт мене? Люди краще наймуть когось із "престижем" чи "освітою". Вважається, що письмо краще виглядає, коли його пише хтось “розумний”.
У його словах прозвучав легкий жаль, хоча тон залишався іронічним. Паула відчула: він звик до знецінення. Його спокійність лише підкреслювала, скільки разів він стикався з упередженням.
Соціальний статус завжди приносив дискримінацію, а для когось із туманним походженням, як у нього, ця стіна була ще вищою.
Життя, якому легко дозволити зникнути. Паула це знала занадто добре. І ця думка вибила її з рівноваги.
Вона замовкла. Він також не говорив. Знову кімнату наповнив звук пера по паперу — тепер тиша стала важчою, глухішою.
Зрештою, вона порушила її:
— То що тобі в Алісії так подобається?
— Алісія… То її так звати?
— Тобто ти навіть імені не знав, а просив мене познайомити вас?
— Я ж… я ще не встиг із нею поговорити…
Його мляві виправдання змусили Паулу зітхнути — спроба серйозної розмови знову розсипалась. Він аж підвищив голос:
— Я міг не знати її імені, гаразд?!
— Добре, добре. Тоді чому вона тобі подобається?
На її запитання він нарешті заспокоївся й, почервонівши, сором’язливо відповів:
— Вона красива.
Просто й відверто. Паула не могла його засудити.
//Коментар перекладача: як тут можна не засудити.//
Хоч вони й були родичками, Паула мусила визнати: зовнішньо Алісія справді була ефектною — навіть красивою. Вона все життя працювала над тим, як виглядає, і це було помітно. Алісія чудово знала про свою привабливість і вміло нею користувалась, насолоджуючись захопленням та увагою.
Та при цьому — вона не мала до нього ані найменшого інтересу. Її байдужість була очевидна, і Паула майже шкодувала хлопця. Його неминуче розчарування вже тепер мало відтінок трагізму.
— Тобто ти любиш її лише за зовнішність?
— Вона не просто красива. Вона приголомшлива. Щойно я її побачив — закохався. Вона просто стояла… але виглядала неймовірно. Це саме той тип, який мені подобається. А коли наші погляди зустрілись — вона усміхнулась… Це було ідеально.
Паула спостерігала за його захопленою усмішкою й відчула хвилю роздратування. Він говорив і говорив — але все зводилося до її зовнішності. Він був зачарований. Вона почухала шию й похитала головою.
— Ти ж навіть не розмовляв із нею.
— Але ж… хіба тобі ніколи не доводилося так відчувати? Просто дивишся на когось — і серце прискорює хід?
Її це запитання застало зненацька. Вона вже хотіла відповісти “ні”, як раптом перед очима знову постала газета, яку вона тримала в руках: пара, що виглядала такою гармонійною, їхні обличчя, освітлені м’якими усмішками.
І тут же — той спокійний вираз, з яким він колись дивився на неї. Те знайоме, тихе обличчя. Моменти, які вони колись ділили, її незграбні слова, його теплий погляд, та незвична, щира усмішка.
— Гей, гей. З тобою все гаразд?
Рука замахала перед її обличчям, і вона здригнулася, вирвана з хвилі спогадів. Перед нею — стурбований погляд. Чари минулого зникли. Паула хрипко засміялась.
Спогади, які, здавалося, давно поховала, іноді поверталися ось так — яскраві, живі, несподівані.
Недобре, подумала вона. Це через ту кляту газету. Не треба було дивитися.
Паула криво всміхнулась і прихилила обличчя до аркуша. Чоловік поруч продовжував здивовано дивитись на неї, та вона уникала погляду, ще глибше ховаючи обличчя за папір.
Очі розпливалися — слова ставали нечіткими. Вона не хотіла, щоб він бачив той дивний вираз, який напевно з’явився на її обличчі. В такі моменти чубчик був дуже доречним.
— Гей, ти в порядку?
— Ні.
— Що?
— Я маю на увазі… я ніколи не відчувала нічого подібного. Жодного разу.
— …
— І тобі слід відмовитися від Алісії. Вона — не твоя людина.
Вона вже казала йому це раніше, але все ще сподівалась, що цього разу він її почує. Її голос прозвучав тихо, майже як бурмотіння — сигнал, що розмову завершено. Вона зосередилася на переписі, з силою натискаючи пером на папір. У повітрі знову зашурхотів звук письма.
— А коли ти навчилась читати й писати?
— Давним-давно.
— Наскільки давно?
— …
Мовчанка стала чітким попередженням не копати глибше. Він відчув це й більше не питав, хоча вона відчувала на собі його трохи роздратований погляд.
День минув швидко. Вона сховала зароблене до кишені — перепис приносив непогані гроші.
Коли вона вийшла на вулицю, небо вже палало теплим червоно-помаранчевим світлом. Вона завмерла, вдивляючись у нього, задумана. І саме тоді він підійшов ззаду й торкнувся її плеча.
— Гей, як тебе звати?
— Навіщо тобі це знати?
— Ми ж тепер часто бачитимемось, тож непогано було б знати. Мене звати Джонні, — весело представився він.
Паула кинула на його сяюче обличчя погляд із ледь прихованим роздратуванням.
— Моє ім’я тобі ні до чого.
— Що?
— Не роби вигляд, ніби ми близькі.
Зв’язуватись із людьми було клопітно. Минуло вже п’ять років відтоді, як їй востаннє доводилося тікати, але обережність стала звичкою.
До того ж усі, хто цікавився Алісією, рано чи пізно виявлялись джерелом проблем. Завжди починалось одне й те саме: “Допоможи познайомитись, передай щось…” І закінчувалось головним болем. Тому краще триматись осторонь.
Вона повернулась і пішла, залишивши Джонні стояти з розгубленим виглядом. На вулиці було людно — ринок поблизу привертав натовпи.
Навіть у звичайний день цей район був жвавим, а під вечір пройтись без штовханини майже неможливо.
Пробираючись крізь натовп, що вирував із торгової площі, Паула раптом згадала, що забула свою сумку. Вона настільки заглибилась у думки, що зовсім про неї забула. Зітхнувши, розвернулась і рушила назад.
Знову прокладаючи собі шлях крізь людей, вона дісталась будинку Емілі — і помітила двох чоловіків, які стояли перед дверима. Вони були одягнені в темні пальта й капелюхи з вузькими крисами. З кимось розмовляли — з Емілі, яка виглядала відверто роздратованою. Але чоловіки були серйозні.
Хто вони такі? — промайнуло в Паули. Зацікавленість змусила її зупинитись і придивитися.
Та в ту ж мить хтось торкнувся її плеча — Паула аж здригнулась. Вона не встигла навіть скрикнути. Завмерла, рот трохи відкрився, а погляд метнувся вбік. Хто це? Її тіло здавалося кам’яним, і вона повільно, з напругою, обернулась.
Перед нею стояв Джонні — той самий, із яким вона працювала сьогодні. Він здивовано глянув на неї.
— Що з тобою не так?
— …Ха… ха-ха. — Напруга розсіялась, Паула полегшено зітхнула. Побачивши знайоме обличчя, вона трохи розслабилась.
— Що ти тут робиш?
— Забула сумку… А ти чого ще тут?
— Уже збирався йти. Але ти ж просто втекла, не попрощавшись!
— Чому ти такий гучний? Ти взагалі знаєш, наскільки голосно говориш?
— Що? Ей!
Його вигук змусив її миттєво прикрити йому рота долонею. Двоє чоловіків усе ще стояли біля дверей Емілі. Паула кинула туди швидкий погляд, а Джонні тим часом почав бурмотіти щось крізь її руку. Не гаючи часу, вона потягла його вбік, до найближчої бічної вулички — подалі від чужих очей.
Щойно вони сховалися, Паула відпустила його. Джонні одразу ж зробив вигляд, ніби плює від огиди. Вона закотила очі, але нічого не сказала, лише визирнула з-за рогу в бік будинку. Чоловіки все ще розмовляли з Емілі, але через шум вулиці вона не могла розчути жодного слова.
— На що ти дивишся? — запитав Джонні, насторожено.
— Тихіше, — пробурмотіла Паула, не відводячи погляду.
Коли вона не пояснила нічого більше, він став поруч і теж визирнув, слідуючи за її поглядом.
— А, це вони знову.
— Ти знаєш, хто це? — Паула здивовано глянула на нього.
Він подивився на неї так, ніби це мало бути очевидно:
— А ти ні? Це ті, хто останнім часом шукає “рекрутів”.
— Рекрутів?
— Ага. Набирають працівників. Про них уже багато хто говорить. Двоє в темному, з такою зловісною аурою — під опис підходять ідеально.
— Вони… відомі?
— Так. І, чесно, трохи моторошні. І вимоги в них дивні.
Джонні тихо хихикнув, ніби згадав щось смішне. Паула підняла брову — він продовжив:
— Вони беруть тільки “гарних”.
— Що?
— Кажуть, що всі, до кого вони підходили, — або дуже гарні жінки, або вродливі чоловіки. Тобто, зовнішність — головна умова. І платять начебто шалені гроші, — додав Джонні.
Він згадав, що одного з його знайомих ці люди вже намагалися завербувати. Паула знову глянула на будинок. Емілі вже не було, а двоє чоловіків стояли й розмовляли між собою. Через шум навколо розчути нічого не вдавалось, але їхня присутність навіювала тривогу.
— Підбирають лише красивих?.. — обличчя Паули напружилось. Умови були надто поверхневі, і це змусило її нахмуритись.
Можливо, у працедавця просто дивні вподобання — але щось тут було не так.
А раптом це щось сумнівне? Наприклад… торгівля собою?
Таке й справді траплялось. Для подібного «рекрутингу» часто шукали людей просто на вулиці.
— А хтось із твоїх знайомих погоджувався піти з ними? — запитала Паула.
— Ні. Відмовились — сказали, що стало моторошно.
Підозрілі типи, — подумала Паула й не зводила з них очей. І саме в ту мить, ніби відчувши її погляд, обидва чоловіки обернулись у її бік. Вона різко пригнулася й смикнула Джонні вниз за собою. Той розгублено подивився на неї.
— Що відбувається?
Не відповідаючи, Паула потягла його далі, ще далі від дверей.
— Гей, гей, ти що робиш? — обурено бурмотів Джонні.
— Просто помовчи й ходімо, добре?
Вона продовжила штовхати його вперед, змушуючи рухатись. Джонні незадоволено бурчав, але підкорився. Паула час від часу озиралась, пришвидшуючи крок. Образ тих двох не виходив у неї з голови.
Вона не могла сказати напевно чому, але від них віяло неприємностями. А коли в повітрі пахне лихом — краще триматися якнайдалі.
Після того, як вона вмилася й вийшла з кімнати, небо вже темніло. Алісія досі не повернулась, і в Паули закралася тривога. Алісія була непередбачуваною, і не важко було уявити, як вона встряє в якусь дурню. У голові знову спливли ті чоловіки.
Вони шукають красивих… А Алісія — якраз та, хто кидається в очі.
Тривожне передчуття тільки посилилось. Паула більше не могла просто ігнорувати його.
Вона вже збиралася йти шукати сестру, як раптом двері з грюкотом відчинились. Паула здригнулася й різко обернулась — у дім влетіла Алісія з палаючими щоками й злобно зім’ятим виразом обличчя.
— Та яка ж це дурня!
Ще й слова не сказала — вже бурчить.
— Чого ти так пізно? Щось сталося?
— Уф! Мені на зворотному шляху просто катастрофічно не щастило!
Алісія впала на найближчий стілець, закинула ногу на ногу й відкинулася назад із кислим виразом обличчя.
Що б там не трапилось — настрій у неї був огидний, і з її обличчя було ясно: справа не в якійсь дрібниці.
//Коментар перекладача (обережно, можливий спойлер, але це лише теорія):
Знаєте, мені здається — Вінсент її шукає. Не знаю чому, але щось у повітрі гуде. Хоча… чесно кажучи, до категорії «розумних головних героїв» я б його не зарахувала. І ось чому:
По реакції Паули й тому, як вона сама себе сприймає, видно — вона не «канонічна красуня». (Хоча для мене — ще й яка. У нас з нею інші стандарти краси, і мої — правильні.)
А от у Вінсента, схоже, з навичками спостереження і розуміння людей не все гладко.Але нічого, може хоч інтуїція в нього спрацює, бо логіка явно у відпустці.//
