Покоївка, що залишилася одна (3)
— Я більше не можу цього терпіти!
Алісія, розлючена й засмучена, зірвала з голови ганчірку й кинула її на землю. Її голос лунав по всій стайні. Паула глянула на неї байдуже — й знову взялася до роботи.
Останнім часом їхнє виживання зводилося до продажу дріб’язку й шматочка хліба, який вдавалося купити.
На щастя, Паулі знову вдалося знайти роботу — прибирати в стайні. Ніякої романтики, зате стабільно. Вона погодилась без вагань. У її ситуації це вже було щастя.
Алісія ж — та прийшла сюди тільки тому, що Паула мало не силоміць притягла її за собою.
— Я не можу це робити! — знову кричала вона.
Паула, спокійна й приземлена, відповіла:
— Не роби. Просто змирися з тим, що помреш з голоду.
Алісія метнула на неї злий погляд, але Паула його проігнорувала. Зосереджено наповнювала віз гноєм, який нескінченно лежав по всій стайні.
Тут було повно тварин, а там, де тварини — там і гній. І не просто "гній", а гори. Скільки б Паула не вигрібала — кінця не видно. Повітря було важке від запаху, а до кінця дня він вбирався в тіло, волосся, шкіру.
У цей момент молоде лоша весело підбігло й почало справляти потребу. Алісія зблідла, наче побачила катастрофу. А Паула спокійно підставила лопату. Кожного разу, коли вона скидала гній до воза, Алісія робила вигляд, що от-от знудить.
— Чому, коли я з тобою, завжди якась гидка робота?
— Бо інших немає.
— Не бреши! Я знаю, що нормальна робота існує!
— Може, й так. Але це — все, що можеш ти.
Алісія почервоніла з люті.
— Ти з мене знущаєшся? Я маю таке обличчя, таке тіло — хіба є щось, чого я не можу?
— Мозок, — спокійно відказала Паула.
Цей випад був очікуваним. Паула навіть не відволіклася від роботи, коли Алісія схопила її за волосся в пориві гніву. Вона вже звикла до різких нападів її характеру.
— Повтори! Ну давай, повтори ще раз!
— Відпусти.
//Коментар перекладача: я б уже ту Алісію…
ох, не знаю що саме, але щось між “виписала трудову на компостну яму” і “делікатно перевела в категорію декоративних овочів”.//
Алісія вперто не відпускала, тож Паула тяжко зітхнула — і спокійно, не поспішаючи, махнула лопатою в її бік. Бризки гною злетіли в повітря й влучили просто в Алісію. Та зойкнула, здригнулась і відпустила Паулине волосся.
— А-а-а!
Алісія похитнулась і впала назад — просто в купу гною. Коли вона намагалася підвестись, її руки й одяг уже були в багнюці. Обличчя її скривилось від відчаю, коли вона усвідомила, в якому стані опинилася.
— Огидна жінко! Потвора!
— І все ж ти вперто чіпляєшся до цієї «потворної жінки».
— Ти за це заплатиш! Я тобі цього не пробачу!
— Прекрасно. Використай свою рішучість, щоб допомогти докидати гній.
Паула продовжила працювати, спеціально махаючи лопатою все ближче до Алісії. Та скрикнула від жаху й кинулась тікати. Паула не втрималась і посміхнулась, знизала плечима й повернулась до роботи.
Саме тоді вона помітила шматок газети — брудний, подертий, напівзанурений у гній. На ньому майоріла велика фотографія, й заголовок привернув її увагу. Вона витягла клаптик і прочитала напис, погляд миттєво загострився.
[Оголошено заручини принцеси: наречений — граф Беллуніта?]
//Коментар перекладача: ну прекрасно, пожалійте мене//
Ці слова ще довго лунали в голові. Під заголовком — фотографія чоловіка й жінки, які стояли поруч, тримаючись за руки. Зображення було розмите, але обличчя… було надто знайомим.
Хіба могло бути інакше?
Вона надто добре пам’ятала це обличчя — п’ять років тому.
— Вінсент Беллуніта…
Ім’я, яке вона не вимовляла вже роками. Ім’я, що колись переповнювало її думки спогадами й тугою. Це були перші звістки про нього за весь цей час — і разом із ними накотила хвиля емоцій, така сильна, що перехопило подих.
***
Паула знала, що Вінсент розірвав заручини з Вайолет. Працюючи в пекарні, вона час від часу чула уривки пліток про аристократів — крихти історій, якими обмінювались жінки, що знали, як добувати подібну інформацію. Серед тих уривків якось промайнула й новина про зірвані заручини Вінсента.
Частина її тоді подумала: а раптом це лише чутки? Але тепер, побачивши чорним по білому — вона знала: це правда.
Паула уважно вдивлялася у знімок. Хоч обличчя було дещо розмите, він усміхався. І першою думкою були його очі — ті глибокі, виразні очі, в яких завжди жила суміш тепла і пустощів. Спогади накотили хвилею, повертаючи її до митей, що вони колись розділяли — ще до того, як усе змінилося.
Що з ними сталося?
Колись він говорив, що зможе їх вилікувати.
Чи вдалося йому? Чи залишилися вони такими ж?
Як би там не було, було очевидно одне: він більше не сидів замкнений у своїй кімнаті. Принаймні зараз — він жив, і жив добре.
«Я приведу тебе до себе. Обіцяю.»
Паула хмикнула на згадку про його слова.
— Красиво говорив, — буркнула вона собі під ніс.
Схоже, тепер йому добре. Наречений принцеси — не абищо. Вона стиснула газету в руках — усміхнене обличчя Вінсента зморщилось разом із папером. Та за мить вона розправила її знову.
— Ну що ж… Щасти тобі, — тихо мовила вона з ледь чутною, гіркуватою усмішкою.
Якщо він щасливий — мабуть, цього й достатньо. Паула не мала права сердитись. Між ними й не було нічого, за що варто було б триматися. Вона була лише його служницею, зручним товариством на певний період. Він не кинувся б її шукати тільки тому, що вона зникла.
І все ж, подумала вона з гіркотою, чоловік має дотримуватися обіцянок.
«Будь біля мене», «Я тебе захищу», «Я не покину тебе» — шляхетні особи завжди так легко розкидаються гучними словами. Жінки, з якими вона колись працювала, часто скаржились на це. І ось тепер Паула ловила себе на тому, що думає так само.
Саме в цей момент до кімнати зайшла Емілі, її очі округлились, коли вона побачила Паулу з зім’ятою газетою в руках.
— Щось сталося?
— Ні… нічого, — відповіла Паула, намагаючись відвести розмову.
Погляд Емілі впав на газету в її руках. Усвідомивши, що видала себе, Паула поспішно розгладила її. Побачити цю саму новину тут, у затишному будинку, як і раніше у стайні, — було чомусь болючіше, більш остаточно.
Всередині щось закипіло. І перш ніж вона встигла зупинитися, пальці знову стиснули газету.
— Я… вибач, я не хотіла…
Емілі усміхнулась і похитала головою:
— Та це старе видання. Все гаразд. Тільки обережніше. Ти завершила перепис?
Паула простягнула їй листа, над яким працювала. Емілі переглянула його й задоволено всміхнулась, кинула кілька слів похвали. Паула опустила погляд — трохи зніяковіла, але приємно вражена.
Їй справді пощастило знайти цю тиху, стабільну роботу — переписувати книги, любовні листи, навіть газети. Уміння читати й писати було рідкісним, і завдяки цьому вона могла сидіти в теплі, всередині, подалі від вулиці.
— Ой, ці молоденькі леді нині такі смішні, — засміялась Емілі. — Просять нас переписати любовні листи тільки тому, що їм не подобається їхній почерк!
— І справді.
— Тобі колись надсилали щось подібне? — запитала Емілі з лукавою усмішкою.
Паулу наче щось кольнуло всередині. Вона опустила погляд, провела пальцями по ручці пера й, змусивши себе усміхнутись, відповіла:
— Так. Але не любовного змісту.
— О? Від чоловіка?
— Так, від чоловіка.
— Напевно, це було приємно.
Паула нічого не сказала. Вона згадала той лист із суперечливими почуттями. Тоді він здався їй простим, майже неважливим. Лише згодом вона по-справжньому зрозуміла, що саме ховалося між тими рядками.
Лише згодом це почало боліти.
Настрій знову потемнів, коли в пам’яті сплив заголовок з газети. Паула похитала головою, змушуючи себе повернутись до реальності.
— До речі, — сказала Емілі, наче згадала щось радісне, — останнім часом роботи побільшало, тому я знайшла тобі помічника. Відтепер будете працювати разом.
— Добре.
— Вони вже мають ось-ось прийти.
У цей момент у двері постукали. Емілі усміхнулась і пішла відчинити. З передпокою долинув голос — спершу її, потім ще один, незнайомий. Паула насторожено прислухалась, відвела погляд до вікна.
До кімнати наближалися два кроки. Двері відчинилися. Паула мимоволі повернула голову в той бік.
— Ось, познайомтесь. Це та людина, з якою ти працюватимеш.
— …
— …
Емілі весело представила новачка, але ні Паула, ні той чоловік нічого не сказали. Вони завмерли, щойно їхні погляди зустрілись.
— Гей… гей.
— …
— Гей! Ти взагалі слухаєш?
Паула опустила очі й продовжила писати — лише шарудіння пера було відповіддю.
Після ще кількох марних спроб чоловік вирвав аркуш із її рук. Паула зітхнула й підвела на нього погляд.
— Що з тобою не так?
— Чого ти мене ігноруєш?
— Бо ти того вартий.
— Гей!
— Ще раз назвеш мене “гей” — пошкодуєш.
//Коментар перекладача: багатозначно
Якщо що в англ. версії: “Hey!”
“Stop calling me ‘hey’ or you’ll regret it.”
Але мені більше подобається українська//
Вона закрутила перо між пальцями — мовчазне попередження. Чоловік сіпнувся, перевів погляд на легенький синець під оком — нагадування про те, що трапилось минулого разу, коли він її не послухав.
— Та що ти за жінка така, щоб…
— А ти що за чоловік, що такий нав’язливий? Не можеш прийняти “ні”? Думаєш, твої почуття — єдині, що мають значення?
— …Я просто думаю, що ти брешеш, от і все!
— Вона сказала, що ти їй не подобаєшся. І цього разу — це правда.
— А минулого разу була неправда?
— …
Коли Паула раптово підвелася, чоловік інстинктивно підняв руку, затуливши обличчя, й скулився в оборонній позі.
Його вираз був дивним поєднанням виклику і страху — наче він одночасно кидав їй виклик і готувався захищатися.
Паула хмикнула, нахилилася й вихопила з його рук аркуш паперу. Сіла назад на стілець, і лише тоді чоловік обережно розпрямився.
— Це правда? Вона справді сказала, що я їй не подобаюсь? — запитав він із ноткою відчаю в голосі.
— Так.
— Це… через те, що я бідний?
— Так. І ще тому, що вона вважає тебе низьким і непривабливим.
— Ей! Я не такий уже й страшний! Ніхто більше мене некрасивим не називає!
— Ну, може, вона саме так і думає.
Він виглядав абсолютно приголомшеним. Обличчя стало порожнім від здивування. Паула подивилася на нього — з сумішшю роздратування й легкої жалості.
Вона й гадки не мала, що знову побачить його тут. Це ж той самий хлопець, який чіплявся до неї минулого разу, благаючи познайомити його з Алісією — бо якось побачив її здалеку і одразу «закохався».
Тоді він навіть отримав по голові від її лопати — і все одно знову з’явився. Паулу щиро дивувало, як можна говорити про кохання і закоханість, ледь глянувши на людину.
Виглядав він десь на її вік. І завжди — у багнюці. З голови до ніг — брудний, з попелом на обличчі, в обдертому одязі, з нігтями, під якими можна було садити город.
У такому вигляді в нього не було жодного шансу з Алісією. Та й взагалі — більшість людей, побачивши його, обійшли б десятою дорогою.
— Якщо ти так уже серйозно до неї ставишся, може, для початку хоч би помився.
— А навіщо?
— Бо ти брудний. Обличчя, одяг, руки — все.
— Цей… цей бруд так просто не змивається… — пробурмотів він, сумно глянувши на власні руки.
Паулі стало цікаво, яка ж це робота залишає людину в такому стані. Вона відчула легкий жаль, але знала: така, як Алісія, що переймається лише зовнішністю, ніколи не зверне уваги на людину, яка виглядає ось так.
Покрутивши головою, вона повернулась до перепису. Коли замовкла вона — замовк і він. Мовчки взяв до рук перо.
У кімнаті лунав лише шурхіт пера по паперу. Вона копіювала книжку, а він — працював з газетою. Паула кинула погляд убік — і, на її подив, побачила, що почерк у нього був напрочуд гарний.
Його руки залишались брудними, забрудненими тим самим вуличним пилом, що й одяг, але чорнило лягало на папір рівно й витончено. Вираз обличчя був зосередженим, постава — уважною.
— Непогано, — тихо пробурмотіла Паула. Захоплення вирвалось, перш ніж вона встигла його стримати.
