Покоївка, що залишилася одна (2)
Вперше в житті Паула почала замислюватися над їхнім способом життя. Вона завжди сприймала їх гірше, ніж чужинців — але, можливо, рідня все ж залишалась ріднею. Може, голод і виснаження зробили її серце м’якшим.
Зрештою, Паула вирішила повернутися до Філтона. Згодом це здавалося марною витівкою, але тоді їй здавалося, що це — єдина надія.
Вона була переконана, що її батько й молодша сестра Алісія живуть у комфорті. Вони ж отримали чимало золота за її продаж — цього мало б вистачити для безбідного життя. Вона думала, що, мабуть, її вже давно забули. Старша донька, яка більше не мала цінності, окрім як у момент продажу. Можливо, вони навіть залишили Філтон.
Та коли вона приїхала, будинок, що колись був домом, був майже зруйнований — занедбаний, без жодних ознак життя. Вона б могла подумати, що все зрозуміла неправильно, якби саме в ту мить не побачила когось, хто прямував до дому.
Її приголомшив вигляд обличчя — заплаканого, змарнілого, забрудненого. Це була Алісія. Та сама Алісія, що колись була втіленням краси та грації.
— Алісіє?
— Хто… Сестра?..
Алісія завмерла, побачивши її. Але лише на мить. Впустивши кошик, який несла, вона кинулась до Паули. Вхопила її за плечі й почала трясти з усієї сили.
— Це через тебе! Це все через тебе!
— С-стій! Що?! Відпусти мене!
Голова Паули хилилася вперед-назад — ослаблене тіло не могло опиратись такому нападу. Не витримавши, вона відштовхнула Алісію, й та впала на землю. З глухим стуком упавши, Алісія тут же розридалась. Паула лише стояла, приголомшено дивлячись. Колись горда й зарозуміла сестра тепер голосно ридала, зі сльозами й соплями на обличчі.
Коли вона нарешті заспокоїла Алісію, то завела її всередину й обережно запитала, що сталося.
— Хтось шукав мене?
— Не знаю… Якісь дивні чоловіки приходили й питали про тебе. Хоч тато й казав, що давно нічого про тебе не чув, вони повертались знову і знову, піднімали галас.
Раптом у грудях Паули стиснулося. Чи це був дворецький? Він же сам забрав її з Філтона, тож знав адресу. А може… Вінсент? Можливо, шукав її? А може — хтось зовсім інший. У будь-якому разі, новина не віщувала нічого доброго.
— Вони сказали, навіщо шукали мене?
— Ні. Вони лише питали, де ти, й сказали, що нас винагородять, якщо розповімо. Але звідки мені було знати, де ти?
— Розумію… А де батько?
Паула озирнулась, здивована його відсутністю. У цей час він зазвичай уже був удома. Але жодного сліду.
— Він помер.
— …Що?
Паула вражено втупилась в Алісію.
— Минуло вже трохи часу.
Спокійний тон сестри змусив Паулу подумати, що це жарт. Важко було повірити в таку новину.
— Коли це сталося? Це через тих чоловіків?
— Ні. Він витратив усе золото, що виручив за тебе, на пиятику та азартні ігри. А потім знепритомнів на вулиці й замерз.
— …
Його смерть була настільки жалюгідною, що важко було знайти слова.
Алісія зізналась, що навіть не подбала про тіло. Коли Паула спитала чому, та відповіла, що залишила його просто надворі, а вночі тіло розтягли падальники — не лишилось жодного сліду. І, мабуть, це був доречний кінець для батька, який продав власних дітей, аби самому вижити.
— Золото хоч залишилось?
— Нічого. Він витратив усе до копійки.
— Як ти жила?
— Жила?.. Після того, як він помер і ти зникла, який у мене був вибір? Довелось виживати. Я намагалась знайти роботу, але було важко. Влаштувалась до пані Бенні через дорогу, допомагати на фермі… Мене вигнали вже наступного дня. Сказали, що я до того не придатна.
Алісія схлипнула, згортаючись клубком, поки розповідала про все, що довелося пережити після батькової смерті. Це була болюча історія — повна боротьби й відчаю. Залишившись лише зі своєю вродою та тендітною фігурою, вона не мала засобів до існування. Гордість, вочевидь, не дозволила їй просити допомоги, і вона залишилась із усім наодинці.
Поглянувши на неї зараз, Паула ледь її впізнавала. Одяг був подертий, колись блискуче волосся — сплутане й тьмяне, світла шкіра потемніла й пошерхла. Навіть руки й ноги — ніжні, тендітні колись — були опухлі й подряпані.
— Сестро, що нам тепер робити? Як ми виживемо?
Сльози в голосі Алісії робили її схожою на крихку порцелянову фігурку, яка от-от розіб’ється. Паула не змогла залишити її напризволяще. Можливо, її серце й справді стало м’якшим, і вона на мить відчула жаль до цієї третьої сестри. У певному сенсі, у бідах Алісії була частка й її вини. І, звісно ж, їхнього батька.
— Що робити? Жити. Як і раніше.
— Але як?
— Якось заробимо на життя.
У Філтоні вже не було сенсу залишатись. Паула забрала Алісію, і вони залишили позаду зруйнований будинок. Треба було тікати — й від спогадів, і від тих, хто шукав Паулу. Вони вирушили до столиці — міста Новель, серця країни.
Паула сподівалась, що у Новелі знайдеться більше можливостей. Але знайти роботу відразу виявилось важче, ніж вона думала. Житла не було, тож Паула ходила від крамниці до крамниці, шукаючи найм. Та ніхто не хотів мати справу з жінками без документів і з підозрілим минулим. Єдині пропозиції надходили з борделів.
— Не ти. Тільки вона.
— Я не піду!
Єдине місце, де до них проявили інтерес, хотіло взяти лише Алісію — молодшу, ще з вродою, яка бодай трохи збереглась. Алісія була приголомшена й категорично відмовилася. Вона влаштувала істерику, кричала, що краще помре. Паулі знадобилося чимало зусиль, щоб її заспокоїти.
Знову вони виживали на вулицях — спали під відкритим небом і шукали їжу в смітниках. Спочатку Алісія обурювалась, але згодом, зрозумівши всю серйозність ситуації, замовкла.
Кожен день був виснажливим, а майбутнє здавалося ще гіршим. Зрештою, Алісія злягла з високою температурою, і її стан лише погіршувався. Бачачи, як сестра задихається від болю, Паула стукала в усі двері, благала про допомогу. Але ніхто не відповідав.
Ніхто не допомагає жебракам. Їхня присутність — невидима. Ця байдужість була жорстокою, і саме вона робила ситуацію ще безнадійнішою. Спостерігати, як Алісія задихається, не в змозі навіть покликати на допомогу — це розривало Паулу зсередини.
Що вона робитиме, якщо Алісія помре?
Що буде, якщо вона залишиться зовсім одна?
Самотність після втечі з маєтку була страшною. Паула часто думала: чи згадає хтось про неї, якщо вона помре? Чи взагалі хтось помітить? І ця думка — що вона може зникнути непоміченою — лякала більше за все. Це був той біль, що не мав назви.
Саме тому вона й шукала родину. Але батько вже помер. І залишилась лише ця — третя сестра, яку вона колись ненавиділа. Але навіть так… Це було не про самотність. Це був страх. Якщо Алісія також зникне — то Паула залишиться цілком і повністю одна. А з таким болем вона ще не навчилась жити.
//Коментар перекладача:
Нафіґ ти її, Пауло, прихистила?
Ось чесно. Це ж не сестра — це інвестиція в мінусову карму.
Та вже краще було б завести кота.
Хоч користь: гріє, не говорить, жаліти не треба — і хоча б не з’їсть останній хліб і не самотня.//
У відчаї Паула продовжувала стукати в двері, як божевільна. Вона била кулаками, доки ті не розпухли. І тоді — диво: одні двері нарешті відчинилися. На порозі з’явилась літня пара, здивовано розплющивши очі.
Завдяки доброті цих стареньких Алісія отримала ліжко і лікування. Вони виявили співчуття навіть до двох брудних і змучених дівчат, які постукали до них у розпачі.
Паула ніколи не вірила, що з нею може статися щось подібне. Навіть попри всі благання — вона не чекала, що їй відкриють. Але завдяки цим людям вони з Алісією вижили.
— У сусідньому селі легше знайти роботу.
Прислухавшись до поради, Паула вирушила до невеличкого села неподалік від Новеля. Воно загубилось серед дерев і здавалось відлюдним, проте виявилося більшим, ніж вона очікувала. У глибині лісу вони знайшли закинуті будинки та нетрі, де зібрались такі ж, як вони — ті, кому більше не було куди йти.
Так і почалось нове життя. Паула влилась у спільноту місцевих жінок і згодом знайшла роботу. Більшість жителів працювали в Новелі — важка фізична праця, і єдине, що залишалось людям без імені та минулого, — дешева, виснажлива робота.
Спочатку було важко, але коли Паула налагодила знайомства, справи пішли легше. Робота нагадувала ту, що вона робила у Філтоні, тож адаптуватись було не складно. Вона вже звикла до суворого життя. Важка праця її не лякала.
А от Алісія часто скаржилась. Їхнє нове життя було значно злиденніше за попереднє. Але що можна було вдіяти? Щоб жити — потрібні гроші. А щоб заробити — треба працювати. Алісія, яка ніколи не знала, що таке справжня потреба, часто хворіла, і Паулі доводилось працювати ще більше, аби покрити все самій.
Так минуло три роки. Одного дня, прогулюючись дорогою, Паула випадково почула новини. Пори року змінювались — листя виростало, цвіло, в’януло і опадало знову й знову. Минуло стільки часу, що минуле здавалося лише далеким сном.
Іноді вона замислювалась — як вони там? Як живуть?
А він… Вінсент?
Іноді їй уявлялось, що вона випадково натрапить на когось із них — на вулиці чи під час якоїсь роботи, через знайомих. Але з того моменту, як вона покинула маєток Беллуніта, вона не бачила їх жодного разу. Лише вривками читала про них у газетах.
І тільки так.
Минуло вже п’ять років з того дня, як вона пішла з маєтку Беллуніта. За цей час її повністю поглинуло нове життя. Спогади про те місце поступово набули ностальгійного відтінку. Кажуть, що чим далі минуле, тим прекраснішим воно здається.
Минуло п’ять років.
«Я поверну тебе до себе. Обіцяю.»
Та ні… Минуло вже п’ять років.
— Напевно, він уже й не пам’ятає мене, — прошепотіла Паула.
Її тихі слова підхопив вітер. Часу на спогади більше не було. Реальність вимагала уваги.
Щоденна боротьба за виживання раптово сягнула критичної межі. Їсти було нічого. Один пропущений прийом їжі ще можна було витримати, але найстрашніше починалося потім. З кожним новим днем голоду Алісія все частіше скаржилася, що нестерпно голодна.
Зрештою Паула зібрала останні гроші й вирушила до вуличного торговця хлібом. Хліб був твердим, несмачним, але дешевим — тому вони часто його купували.
Та навіть за ті копійки, що в неї залишились, вона не могла собі цього дозволити.
— У вас є щось дешевше?
— Це найдешевше, — відказав торговець.
З грудей Паули вирвався зітх. Навіть на цей черствий хліб не вистачає. Злидні навалились з новою силою, аж хотілось зітхати несвідомо, з гіркотою.
Продавець, помітивши її вагання, глянув на неї з підозрою. А потім — без попередження — вказав на дещо пальцем.
— Дам три найкращі буханки, якщо віддаси це.
Він показував на резинку, якою було стягнене її волосся — якимось чином він вибрав найціннішу річ, що в неї була.
Паула завмерла. Та резинка була дорогою пам’яттю. Зараз уже вицвіла, затерта, але в ній жила емоція — спогад про момент, коли вона
її вперше отримала. Вона ніколи не хотіла з нею розлучатись.
Але голод — пріоритет.
Після короткої внутрішньої боротьби Паула зняла резинку й простягнула її продавцю.
