Покоївка, що залишилася одна (1)
Було нестерпно спекотно. Таке враження, ніби повітря саме обпікає шкіру. Вона стояла, вся мокра від поту. Однією рукою витирала чоло рушником, а другою без упину перекидала лопатою попіл. Краплі поту стікали з її лоба, капали на обличчя, розмивали зір і змушували лопату вислизати з вологих долонь.
Втім, вона вперто стискала руків’я і продовжувала працювати, коли хтось окликнув її.
— Ей, ти там!
— …
— Гей! Гей!
Коли вона не озвалася, незнайомець легенько торкнувся її плеча пальцями. Вона проігнорувала це, і її дратівливість зростала. Той, очевидно, теж втратив терпець і наблизився.
— Ти що, не чуєш мене?
Зрозумівши, що відмовчуватись більше не вийде, вона важко зітхнула й поставила лопату. Випросталась, лишивши її стримано встромленою в купу попелу, і повернулась до нього. Чоловік сіпнувся й трохи відступив, побачивши її холодний погляд.
— Що?
— Ти з нею говорила?
— Про що?
— Я ж просив минулого разу! Ти спитала в неї, як вона до мене ставиться?
А, от воно що. Вона згадала його наполегливе прохання познайомити його з тією дівчиною. Полізла пальцем у вухо й хмикнула.
— Ага. Вона сказала, що ти їй не подобаєшся.
— Чому? Чо-му?!
Він виглядав враженим і засмученим.
— Чому, чому…
Вона знизала плечима й знову взялася за лопату. Та він схопив її за руку, наполягаючи:
— Чому я їй не подобаюсь?
— Бо ти жебрак.
— Що?
— Їй не подобаються жебраки. Вона любить золото. Ти можеш обдарувати її золотом?
— Авжеж можу!
— Не мели дурниць і відчепись. Я ж тобі добра бажаю.
//Коментар перекладача (з віялом, чаєм і підозрою):
В мене дуже серйозні підозри до англійського перекладу. Таке враження, що хтось вирішив провести експеримент "а що буде, якщо перестати розрізняти he й she взагалі?". А буде — ось це. Коли кожен третій рядок ти читаєш із внутрішнім: «ХТО З КИМ, ЯКИЙ ВЗАГАЛІ HE?!»
Як наслідок — я вже не знаю, це в персонажів така флюїдна ідентичність, чи в перекладача просто клавіатура залипла. Або перекладали через третє дзеркало у сутінках.
Тому! Якщо в моїй версії десь прослизне щось дивне з займенниками чи щось схоже — знайте:
1. я це бачила,
2. я це теж ненавиджу,
3. я обов’язково прийду до цієї сцени з червоним маркером.
І якщо хтось усе ще сумнівається, що переклад — це робота детектива-лінгвіста з інтуїцією і панічними атаками, то ласкаво прошу в цей текст. Тут ми вгадуємо стать, стан і психоемоційний контекст з одного “he”.//
Схоже, йому були недосяжні навіть срібні монети — не те що золото. Денний заробіток ледь дозволяв з’їсти щось путнє, та й до всього — її дратував сам його характер.
Вона скинула його руку з плеча й знову взялася перекидати попіл. Чоловік стояв, втупившись у неї з порожнім поглядом. І що — це вже такий шок? Вона навіть не глянула в його бік, а це він собі щось нафантазував і вирішив, ніби вона йому щось винна.
Але це — не її справа. Вона знову зосередилась на роботі, як раптом той чоловік тикнув у неї пальцем:
— Не бреши!
— Я не брешу.
— Та брешеш! Ти просто хочеш нас посварити!
— Ти нормальний?
Схоже, спека остаточно спалила йому мізки. Хто тут кого сварить? Вона хмикнула, наче почула найбезглуздіше звинувачення у своєму житті. Але він стояв на своєму.
— Ти… ти ж мене любиш!
— Ти з глузду з’їхав? Мені й без тебе життя достатньо ускладнює все на світі. Тож, будь ласка, зникни.
— Ти мене любиш! Ось чому ти так поводишся!
— Хочеш, щоб я врізала тобі цією лопатою?
Вона з силою загнала лопату назад у купу попелу й глянула на нього з відвертим презирством. Волога від поту чуприна прилипла до її обличчя. Побачивши цю загрозливу позу, чоловік знову здригнувся, але не відійшов.
— Ти думаєш, я б коли-небудь звернув увагу на таку, як ти? Ти ж просто служниця! Якщо вже комусь і дивитись у слід — то хоч достойному. Вона в сто разів красивіша й миліша за тебе. Я люблю її. Тільки її. Зрозуміла?
— У цьому я не впевнена, але одне знаю точно.
Поки він продовжував нести свою ахінею, вона спокійно витягла лопату з попелу обома руками. Струснула її — і подивилась йому прямо в очі.
— Ти зараз отримаєш по голові.
— Що?
— Іди сюди, паразите!
//Коментар перекладача: О Боже, Паула з лопатою — це все, що мені потрібно, щоб жити ще хоча б тиждень.
Я обожнюю таку Паулу.
І якщо він не припинить нести дурню — вона абсолютно не бачить причин стримуватись. Вона замахнулась лопатою на ошелешеного чоловіка.
— Та з тобою що не так?!
Але, але…
Все ж мушу визнати: хоч як сильно я поважаю інструмент люті під кодовою назвою "лопата Паули", вона ніколи не зрівняється з Палицею Вінсента (™).//
— А як же я?
Протираючи обличчя від попелу, Паула кинула погляд на Алісію. Вона сама була вкрита попелом з голови до п’ят після всього цього ворушіння. Люди, які пішли за нею до самого дому, не зводили з неї погляду — навіть не зустрічаючись із нею очима, все одно дивилися пронизливо.
Алісія оглянула Паулу з голови до ніг і скривилася.
— Огидно. Іди вже вмийся.
Паула поклала лопату на стіл. Алісія швидко підійшла, розгорнула згорток із паперу й, побачивши, що всередині, роздратовано зиркнула на Паулу.
— І як мені це їсти? — кинула вона.
— А що з ним не так? Тобі й того забагато. Їж, — спокійно відповіла Паула.
Претензії Алісії здавалися безпідставними. Після цілого дня роботи з лопатою Паула була надто втомлена й не мала ані сил, ані бажання з кимось панькатись.
Втираючи очі, вона розвернулася, щоб піти вмитися, аж раптом щось влучило їй у потилицю й гепнулося на підлогу. Це був хліб — той, що вона купила за денну платню.
Паула схопилася за голову й підвела погляд. Алісія стояла з блискавками в очах.
— Як таке взагалі можна їсти?! Як мені це їсти?! — продовжувала вона своє обурення.
Паула зітхнула й нахилилася, щоби підняти хліб, змахнувши з нього пил.
— Ти ще й зітхаєш?!
— Скаржишся на їжу, як мала дитина.
— Дитина? Ти вважаєш, що я поводжусь як дитина?
— Так.
— Ей!
— А що?
Паула спокійно зустріла її розлючений погляд. Ситуація була на її боці. У неї не було ні бажання, ні можливості купити щось краще. В умовах, у яких вони жили, навіть цей твердий, несмачний хліб — уже подарунок долі.
— Не хочеш їсти — не їж. Я сама з’їм.
— …
— Так ненавидиш? То зароби собі щось інше.
Менше людей, які їли цю їжу, означало більше їжі для Паули. Вона повернула хліб на стіл і зняла капелюха. Розмотавши тканину, якою була обмотана голова, глянула на себе в тріснуте дзеркало, що висіло на стіні. Її й без того темна шкіра тепер виглядала ще темнішою від попелу, а пов’язка на голові мало допомогла прибрати бруд.
Раптом щось пролетіло повз Паулу й вдарилось об стіну — це був хліб, який вона щойно поклала на стіл. За мить у стіну врізалась інша річ — її улюблена тарілка, розлетівшись на шматки.
Паула застигла, дивлячись на уламки посудини. За нею посипались інші предмети — щось летіло в стіну, щось — їй у потилицю. Алісія почала жбурляти все, що попадалося під руку.
Розуміючи, що будь-яка реакція лише підлить масла у вогонь, Паула не відводила погляду від дзеркала. Але раптом її голову смикнули назад. У відображенні вона побачила Алісію — з люттю в очах та пальцями, що міцно стискали їй волосся. Шок був настільки сильним, що Паула навіть не закричала.
— Потвора!
— Відпусти.
— Думаєш, я відпущу? Ти поводишся зі мною як із собакою! От побачиш! Я знайду собі якогось аристократа чи навіть короля — і піднімуся, а про тебе й не згадаю!
— Роби що хочеш. Тільки відпусти мені голову.
— А от і ні!
— Справді?
Паула різко рвонула вперед, схопивши Алісію за її пишне волосся й смикнувши з усієї сили. Алісія голосно скрикнула, але Паулу це не зупинило. Біль пронизував її скальп, здавалося, волосся виривається разом зі шкірою, але вона віддавала ту саму силу у відповідь.
— Ай! Відпусти! ВІДПУСТИ! — кричала Алісія.
— Ти відпусти! — огризнулась Паула.
— Відпусти! Я не відпущу! — істерично верещала Алісія.
Зрештою Алісія розтиснула руки й осіла на підлогу, тоді як Паула зробила крок назад.
У обох було скуйовджене, розтріпане волосся. Паула тримала в руках жмут довгих пасем Алісії. Алісія в паніці обмацувала голову, побачивши волосся, що впало на підлогу.
— Моє волосся! — вигукнула вона в розпачі.
Паула кинула той жмут на підлогу й почала розбирати власне сплутане волосся. Серед вузлів і попелу вона знайшла зав’язку для волосся — брудну, знебарвлену.
Паула коротко зітхнула й змахнула попіл із тканини, під яким проступив вицвілий візерунок із квітами. Та в ту мить її назад у реальність повернув крик Алісії.
//Коментар перекладача:
Знову ця Алісія…
Чесно? Як антагоніста я її не поважаю. А це, між іншим, серйозна заява, бо я — перекладач, який зазвичай щиро симпатизує всім негідникам, маніпуляторам, підступним красуням і зломовним геніям. Але тут… ну, Алісія якось взагалі не приваблює.
Вона навіть не цікава у своїй жалюгідності — просто шумовий фон для Паулиного зростання.
А от Паула — любов. Улюблена. Героїня серця.//
— І що тепер мені робити з волоссям?!
— А що з моїм? — миттєво парирувала Паула.
— Ти серйозно?! Думаєш, наше волосся однакове? Ти взагалі уявляєш, скільки зусиль я вклала в це?!
— Раз більше не можеш вкладати — відріж. Я продам на базарі, — знизала плечима Паула.
— Мерзотниця! Це все через тебе! Як ти можеш бути такою безсоромною?! Ти ж просто шкідник!
— Я дивлюсь, яблуко від яблуні недалеко падає.
Алісія розридалась — сльози, соплі, повна сцена душевного краху. Її розпач був очевидним.
— А-а-а! Мені нічого не треба! От би ти просто здохла!
— Сподіваюся, ти все ж отримаєш щось хороше в житті, — спокійно відповіла Паула.
Алісія вбила погляд у Паулу, та та зробила вигляд, ніби не помічає, і продовжила дивитися на своє відображення в дзеркалі. Втомлена, роздратована, вона кинула ганчірку, якою щойно витиралася. Алісія, не в силах зупинити плач, сиділа позаду, знесилена, опустошена, але ще не вгамована.
Паулі, однак, було не до жалості. Вона почухала голову й озирнулася — Алісія вже дивилася на неї з тим виразом, що означав тільки одне: «Ще не все сказала».
— От побачиш! Я зловлю собі якогось знатного! Чи навіть короля! І піднімуся! І забуду про цю брудну, ницісіньку реальність! Навіть якщо потім будеш приповзати — мені буде байдуже!
— Думаю, ти трохи помиляєшся, — спокійно сказала Паула.
Вона окинула поглядом дім. Старий, пошарпаний, стіни в тріщинах, дах протікає. Взимку тут треба розчищати сніг, аби все не завалилось. Узимку тут мерзне до кісток, а влітку — як у печі. Будь-який порив вітру змушував усе навколо скрипіти.
У цій похмурій картині терпіння Паули було на межі, та вона розуміла: важке життя — це не виняток, а реальність. Попри всі недоліки, цей дім був її єдиною схованкою, клаптем захисту від зовнішньої жорстокості.
— Життя в знаті не завжди таке гарне, як здається. Іноді воно навіть гірше, ніж ти можеш уявити. І настане день, коли цей старий, обшарпаний дім здасться тобі щасливішим вибором, — сказала Паула рівним тоном.
— Що? І з чого це ти взяла? — з недовірою зиркнула Алісія.
— Бо я це знаю, — просто відповіла Паула.
Ще раз окинувши поглядом оселю, Паула подивилася на Алісію. Її брови зійшлися в нерозумінні, та слова Паули не вміщувались у її уявлення. Паула ж лише знизала плечима — як той, хто вже давно не чекає розуміння.
***
Наступна зустріч Паули з цією історією сталася неочікувано. Одного дня, прогулюючись вулицею, вона побачила газету, яку хтось кинув на землю. Заголовок одразу впав їй в око:
[Граф Джеймс Крістофер заарештований за вбивство]
//Коментар перекладача:ЦЕ ВСЕ Я!!!
Так-так. Якщо хтось і навів на нього карму, прокляття, вселенську невдачу та дрібний дощ саме в день, коли він вирішив бути підлим — то це була я. Я і мій перекладацький чай з лаймом.
Тому, дорогий Джеймсе, ти не впорався з Паулою. А я — впоралася з тобою. Гарного дня в ізоляторі.//
У ту мить Паула відчула тягар своєї «другорядної» ролі в їхній історії сильніше, ніж будь-коли раніше.
У містечку, де Ітан допоміг їй знайти притулок, Паула провела деякий час у схованці. Це було досить велике й байдуже до чужинців місце — мабуть, саме на це й розраховував Ітан. Анонімність дозволяла Паулі зберігати тишу й залишатися непоміченою.
Перед тим, як вони розійшлись, Ізабелла вручила їй гаманець, повний золотих монет. Спершу Паула використовувала ці гроші на житло та їжу, але вже за кілька днів її пограбували. Злодії забрали все — залишивши їй лише одяг на тілі.
Опинившись у злиднях, Паула почала блукати вулицями. Відсутність нормального харчування й стабільності зробила її життя надзвичайно хитким. Іноді їй не залишалося нічого іншого, як гірко нарікати на долю — здавалося, її життя ніколи не знало справжнього спокою.
І раптом, несподівано, в пам’яті виринули образи батька та молодшої сестри з Філтана.
