Таємнича служниця графа (9)
— Можеш вважати це жорстоким, але це правда. Це не було початковим наміром, але, можливо, Вінсент довірився тобі лише тому, що вважав: якщо ти заговориш — тебе завжди можна прибрати. Інші, певно, думали так само. Вайолет, наївна, мабуть, і не задумувалася. А от я — так.
— …
— Ти розчарована?
— Ні.
Її не здивувала ця різка відвертість. Можливо, вона й раніше щось подібне відчувала. Від самого початку вона була лише пішаком, ціною якого була золота вага. Все її життя проходило під загрозою — вона й не очікувала, що розкішний маєток раптом подарує їй безпеку.
Таємниці повинні залишатись таємницями.
Потрібно вдавати, що не бачиш, не чуєш — і ніколи нічого не говорити.
Зайва цікавість — це запрошення до біди.
Вона повторювала це собі знов і знов. Її мовчання — це те, що дозволяло доживати до завтра. Тих, хто наважувався говорити, більше не було. Тому мовчали. І, бува, йшли на небезпеку, аби тільки довести вірність. Бо кожне слово, кожен вчинок — це ризик для життя.
Так було тоді. І так є зараз.
— Ви збираєтеся мене вбити?
— Як ти думаєш, що я зроблю?
— Думаю, так.
Голос Паули був рівний, але сповнений впевненості. Ітан у відповідь лиш усміхнувся — невизначено, без емоцій.
У машині повисла важка тиша. Вони дивилися один одному в очі, проте жоден не поспішав щось сказати. Повітря було напружене, насичене гіркою відвертістю Ітана. Вони вивчали одне одного, кожен заглиблений у свої думки.
Зрештою Ітан відвів погляд, трохи нахилив голову, ніби заглибившись у роздуми. Зітхнув і, порушивши мовчання, знову заговорив:
— Я довго вагався, чи варто тобі це казати. Але якщо це справді наша остання розмова, думаю, буде чесно, щоб ти знала. Було б шкода залишити це неспокутаним. Він був трохи наївним, йому бракувало хитрості — і мене це дратувало.
— Справді?
Раптова зміна теми, здавалося, розрядила напруження, та на обличчі Паули залишалася явна розгубленість. Ітан похитав головою й ледь усміхнувся з якоюсь ніжною тугою.
— Лукас із дитинства мав слабке здоров’я. У нього часто траплялися напади, він не міг виходити надвір. Більшість часу проводив у своїй кімнаті. Люди писали йому листи — із жалю. Щоб хоч якось розвіяти нудьгу, він почав на них відповідати.
— …
— Згодом він почав додавати кольори до чорнила у своїх відповідях. Вайолет отримувала листи фіолетовим, я — червоним, а Вінсент — золотим.
Очі Паули розширились — слова Ітана викликали в її уяві яскраву картину життя Лукаса. Те давнє, приглушене відчуття цікавості почало прориватися крізь усі шари обережності — правда виринала, як струмінь світла. Її погляд затремтів, і усмішка Ітана змінилася — в ній з’явилася лукавинка.
— У той день, коли Вінсент нарешті повернувся до маєтку, Лукас запитав про тебе, — продовжив Ітан. — Пам’ятаєш, ти якось запитала мене про кольорове чорнило? Це й зачепило мою цікавість. Я спитав у Лукаса. Виявилось, він тобі писав. А коли я поцікавився, чому не згадував про це, він сказав, що хтось інший відповідав замість тебе.
— …
— Було зрозуміло, хто саме.
У голові Паули одна за одною спалахували згадки про листи, що надходили до маєтку Беллуніта. Один із них — написаний золотим чорнилом — особливо запам’ятався. Вона пригадала: його було написано за наказом Ізабелли.
— Лукас часто цікавився тобою. Йому було радісно навіть від найменших дрібниць. Тепер усе стає на свої місця… Вінсент ховався у маєтку, а Лукас, самотній і тривожний, знаходив розраду в тих відповідях.
Те саме золоте чорнило, яке колись її насторожило. Та тоді листи здавалися формальністю — стандартні рядки на зразок: «Я почуваюся добре, погода гарна, дякую». Але саме ці кілька фраз приносили йому радість.
Одкровення Ітана вдарило глибоко. Він знав це — від самого початку.
— Лукас тебе любив.
— Я знаю.
— …
— Я добре це знаю.
Прикривши обличчя руками, Паула не змогла стримати тремтіння губ.
Усе раптом стало на свої місця. З тієї самої миті, коли Лукас уперше проявив до неї теплоту й увагу — його поведінка була очевидною. Значення кожної розмови, кожного пориву поговорити з нею, його тривожність і відчайдушне прохання покинути все — усе це набуло ясності й болісного сенсу.
«Я не хочу так. Давай утечемо разом.»
Тепер вона розуміла, скільки мужності було в тій розпачливій пропозиції.
Сльози текли по її щоках без кінця. Смуток накрив її з головою, стираючи будь-яку здатність мислити. Спогади того дня були сповнені страху й жалю — вона не могла говорити про них із Вінсентом. І лише зараз, у цій душевній розмові з Ітаном, істина вирвалася назовні.
— Лукас… Що з ним сталося…?
— Він сказав, що йому треба підготувати себе морально, — тихо відповів Ітан.
І від цих слів сльози потекли ще сильніше.
Якби вона тоді погодилася тікати з Лукасом — чи все було б інакше? Якби вона взяла його тремтячу руку й побігла з ним — чи змогли б вони уникнути цього краху? Чи вдалося б не залишити його одного, зраненого, у крові й розпачі? Ці питання залишилися без відповіді. Але кожне з них ще дужче тиснуло на душу.
Наступна тиша була нестерпною. Біль Паули був таким глибоким, що навіть Ітан, попри власні страждання, не зміг витиснути й сльозинки.
Минув якийсь час, і нарешті машина зупинилась. Ітан відчинив двері й лагідно поклав руку їй на плече. Паула витерла сльози, взяла свої речі й вийшла з авто.
Але в голові вже виринало нове питання.
— Де ми?
Це був не маєток. Хоч навколо все ще тягнувся ліс, унизу виднівся хутір. Але це не те село, куди Лукас колись привів її з-під маєтку Беллуніта. Місцина була зовсім незнайома.
Паула обернулася до Ітана:
— Хіба ви не збиралися мене вбити?
Її голос звучав жорстко, обличчя ще було почервонілим від сліз. Ітан м’яко усміхнувся, в його очах з’явилася неочікувана доброта.
— Звісно, ні. Я йшов зустрітись із Вінсентом.
— …
— Отже, ти справді тікаєш.
— Якщо винний дізнається, що я була на місці подій — це стане небезпечно. Господар збирався відправити мене у віллу Новель. Та лише днями на мене напали — я ледве вижила. Я тікала туди, але почула, що дворецький уже когось відправив за мною. Тож так, я тікала. Я хочу жити.
Вона пояснила спокійно. Її бентежило, чому Ітан, який зовсім нещодавно звучав загрозливо, тепер проявляє таку м’якість. Чи не криється за цим ще якийсь мотив? Вона з підозрою поглянула на нього, та Ітан продовжував слухати, не ховаючи теплої усмішки.
— Панно, ви — лише сторінка в цьому старому сюжеті. Вам не слід бути втягнутою в усе це. Не треба жертв. Забудьте про цю історію й ідіть власним шляхом.
— …
— Не переймайтесь через усе це, — лагідно мовив Ітан. — Я давно відчував, що кінець наближається. І я, і Вінсент усе передбачили. Тепер залишилося лише довести справу до кінця.
Його тон був спокійним — разюче контрастував із розгубленістю, яку він виявляв ще кілька днів тому. Тепер він здавався полегшеним, майже умиротвореним, попри серйозність ситуації.
— Ви впевнені, що з вами все буде гаразд? Я знаю багато.
Ітан підняв брову:
— Гм. А куди ти, власне, збиралася йти?
Паула рішуче похитала головою — рух, якого Ітан, схоже, очікував. Він підійшов ближче, з заспокійливою усмішкою, і простягнув до неї руку.
— Панно, ви — людина, яка врятувала мого друга. Ви втішили мого брата, який замкнувся у власному відчаї, і допомогли нам знову з’єднатись. Я ніколи не забуду цієї доброти. Ніколи.
Паула вагалася лише мить, та Ітан уже взяв її руку й міцно тримав.
— Я жодного разу не звернувся до вас як слід, — додав він. — Хоч я й знав, що ви зробили, мені бракувало сил визнати це.
— …
— Паула, — промовив він, зустрівшись із нею поглядом, у якому було щире тепло. — Я бажаю тобі щастя.
Вона глянула на їхні з’єднані руки. Ітан злегка потиснув її пальці, і коли вона знову підвела очі, побачила на його обличчі добру, світлу усмішку. Попри все, що ще чекало його попереду, попри труднощі, він знаходив у собі сили заспокоїти її — і відпустити.
— Сер Кристофере…
— Прошу, називай мене просто Ітан.
Його зухвала, майже хлоп’яча усмішка змусила її проковтнути сльози й відповісти такою ж щирою, радісною усмішкою.
— Ітан.
//Коментар перекладача: нарешті тепер принаймні на їхніх діалогах можна не заморочуватись на звертаннях.
Тож я дозволю собі налити перекладацький чай і подякувати автору за цей подарунок.
Нехай усі діалоги будуть теплими, простими і без знатного головного болю щодо ввічливих формул!//
— Так?
— Я теж цього бажаю.
— …
— Я бажаю щастя всім.
Усмішка Ітана стала ще ширшою. Їхні руки, які досі були міцно з’єднані, повільно розійшлися. Паула розвернулася, міцніше стисла сумку обома руками. Глибоко вдихнувши, вона побігла вперед — щосили, на межі можливостей.
Її світ ніколи не був прекрасним. Усе життя — це бідність, приниження, зневага до людської гідності. У пітьмі процвітала лише скорбота. Здавалося, усе навколо просякнуте стражданням.
Але вперше відтоді, як вона потрапила сюди, вона усвідомила щось по-справжньому важливе:
Життя може бути прекрасним.
Миті, розділені з іншими, можуть приносити справжню радість.
Навіть у неї є хтось, хто щиро бажає їй добра.
Їй дозволили жити.
Кінець наближався. Варто було їй піти — і вона більше не буде частиною того світу. Вона більше ніколи їх не побачить.
Вона згадала фінал улюбленої книги — останню сцену, де головна героїня залишає все позаду й вирушає в самотню подорож.
«Ось і кінець.»
У ту мить вона згадала Вінсента. Чоловіка, який повірить, що вона пішла достойно. Чоловіка, який залишиться — сам, і чекатиме того дня, коли вони знову зустрінуться.
«Я приведу тебе до себе. Обіцяю.»
Очі застелила пелена. Вона не могла стримати сліз. Вона більше ніколи його не побачить. Не буде випадкових зустрічей на дорозі.
Чи шукатиме він її?
Чи піде навздогін?
Вона навіть не встигла попрощатись.
Але це — нормально.
Бо прощання вона й не хотіла.
Вона бажала щастя для всіх. Але серед усіх найсильніше — йому. Щоб у житті Вінсента було лише світло, щоб він більше не замикався у своїй кімнаті, щоб ішов уперед, залишався в безпеці — і зміг знову полюбити цей світ.
І щоб одного дня, навіть здалеку, вони могли ще раз побачитися.
Вона бажала цього всім серцем.
Темрява огорнула її тендітну постать.
Таємниці залишилися таємницями.
І так, таємна покоївка графа зникла в темряві — назавжди.
//Чаювання з перекладачем
О, ви це теж відчули, так? Оце тихе, але неминуче: ця Паула більше не повернеться. Та, яка боялася зайвого слова, яка мовчала, щоб вижити, яка ховалась у темряві — вона пішла разом із тією сценою.
І це не трагедія.
Це — переосмислення.
Бо коли Паула повернеться, а ми з вами, знову зустрінемось із її репліками й тінями в діалогах — це буде вже інша Паула. Жінка, яка прожила втрату, відпустила кохання, зробила вибір — і вийшла з темряви сама, не чекаючи, поки хтось простягне їй руку.
Я жахливо чекаю цей момент. Чекаю, як хтось чекає сцени, де той, хто вважав тебе слабкою, нарешті бачить силу в твоєму мовчанні. Чекаю, коли її вже не можна буде назвати «служницею». Не
тому, що посаду змінила — а тому, що вона сама себе вже так не назве.
Character development brewing in silence.
І ми заварюємо чай для великого повернення.
P.S. Сподіваюсь, мої очікування справдяться. Дуже. Сильно.//
