Таємнича служниця графа (8)
Усе тіло Паули тремтіло, коли пронизливий вереск розітнув нічну тишу.
Вона навіть не встигла закричати, як ноги підкосилися й вона з глухим ударом гепнулася назад. Раптове зіткнення з землею вибило з неї подих, на мить оглушивши.
Коли очі знову прочинилися, серце шалено калатало, гупаючи так сильно, що здавалося — ось-ось вистрибне з грудей. Біль пронизував кожен куточок тіла, та вона змусила себе підвестися, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. Перед нею мерехтіла сліпуча куля світла, змусивши її прикрити обличчя рукою. Примружившись, вона ледве змогла розгледіти силует постаті, що наближався крізь яскраве сяйво.
Коли фігура наблизилася, подих Паули перехопило. Очі розширились від впізнавання.
— Чому ти тут…? — голос Ітана звучав із розгубленістю.
Груди Паули стиснуло, думки металися. Ітан — з усіх людей. Вона й гадки не мала, що зустріне його тут. Її погляд метнувся повз нього — до джерела сліпучого світла. За кілька кроків стояла машина з увімкненими фарами. Позаду Ітана стояв незнайомий чоловік, що дивився на неї з подивом.
Очі Паули забігали — вона шукала свою сумку. Знайшла ручку, міцно стиснула й, тремтячи, підвелася.
Вона повинна втекти. Залишатися тут не можна.
Але щойно вона розвернулася, Ітан простяг руку й схопив її за лікоть.
— Ти в порядку?
Його голос був наповнений турботою, та Паулина реакція була блискавичною — вона смикнулася й вирвалася.
— Відпустіть! — випалила вона, відступаючи на кілька кроків. Її тон спантеличив Ітана — він завмер, його обличчя стало серйозним.
Усвідомивши, як різко відповіла, Паулине серце забилось іще швидше. Вона не думала тверезо.
Їй треба рухатися далі.
— Вибате, — пробурмотіла вона швидко, тремтячим голосом. — Мені треба йти. Просто… йдіть собі.
— Куди ти? — настирливо запитав Ітан, насупившись і зробивши крок уперед.
Подих Паули перехопило, вона інстинктивно відступила знову, стиснувши сумку, ніби готова була оборонятися.
— Пані…
— Не підходьте! — вигукнула вона, голос її тремтів від страху.
Ітан зупинився, уважно вдивляючись їй у лице. В її очах він побачив суміш розгубленості та дедалі зростаючого занепокоєння. Він не розумів, що відбувається — і вона не мала часу це пояснювати. Вона мусила рухатися далі.
— Будь ласка… просто тримайтеся подалі, — голос Паули тремтів, коли вона благально зробила ще один невпевнений крок назад.
— Що трапилось? Чому ти так боїшся? — Ітан запитав м’яко, але з напруженням у голосі. Його погляд не відривався від її очей.
Пауло важко ковтнула, думки металися в голові. Вона не мала часу на питання. Кожна секунда, проведена тут, здавалася небезпечною — затримкою, яка може коштувати їй життя.
— А чого ви тут серед ночі? — різко запитала вона, намагаючись перевести увагу.
— Йшов до Вінсента. Є дещо важливе, що маю з ним обговорити, — відповів Ітан напружено.
— Тоді йдіть, — прошепотіла Паула. — Просто йдіть.
— Не піду, поки ти не скажеш, що відбувається, — наполіг Ітан, його погляд став ще пильнішим. Він читав її страх, який вона вже не могла приховати.
Її серце гупало, тіло напружилось, коли вона почала озиратися в пошуках шляху для втечі. Вона не могла залишатися тут. Їй треба було—
Раптом ззаду почулося шарудіння, і обидва різко обернулися. Шум швидко посилювався, наближаючись.
Ні. Ні, ні, ні.
Її вже наздогнали. Це сталося занадто рано.
Паула знову поглянула на Ітана, і паніка накотила з новою силою. Він уважно стежив за її реакцією, намагаючись збагнути, що викликало такий жах. Його обличчя напружилось, він щось зрозумів — нехай і не до кінця.
Не думаючи, вона прошепотіла слова, які давно палали в неї всередині:
— Будь ласка… допоможіть мені.
І вираз обличчя Ітана змінився. Його очі здивовано розширились, а потім стали рішучими. Він повернувся в бік джерела шуму, а потім знову поглянув на неї. Без вагань він схопив її за руку — міцно, але не грубо.
— Все добре. Повір мені, — сказав він спокійно та впевнено, попри напружену атмосферу.
Паулa вагалась, вдивляючись в очі Ітана в пошуках хоча б натяку на брехню. Але в його голосі було щось справжнє, щось, що змушувало довіритись. Повільно, вона кивнула.
Ітан діяв швидко: підвів її до машини, відчинив дверцята й допоміг сісти, а потім сам сів поряд. Водій, дотримуючись його вказівок, негайно завів двигун.
Автомобіль з ревом рушив з місця, шини заскреготіли по ґрунтовій дорозі, і вони залишили темний ліс позаду.
Паулa втупила погляд у вікно, дихання було неглибоким і нерівним, поки вони віддалялись усе далі. Вона озирнулась і побачила постаті, що виринали з кущів саме там, де вона була кілька хвилин тому. Її груди стиснулись від страху — якби вона затрималась бодай на мить, її б схопили.
Вона не вигадувала. За нею справді гналися.
Холодний піт стікав уздовж спини, коли вона усвідомила всю серйозність ситуації. Та разом зі страхом прийшло й полегшення — вона втекла. Принаймні, поки що.
Ітан перервав мовчання, голос у нього був серйозний:
— Що трапилось? Чому ти тікала? І що ти робила тут посеред ночі?
Паулa не відповіла одразу, її погляд був спрямований на дорогу попереду, поки вона намагалася вирівняти дихання.
— Ти виглядаєш як людина, яка рятується втечею, — додав Ітан, уважно оцінюючи її зім’ятий одяг та переляканий вигляд.
Паулa мовчала, стискаючи сумку в обіймах. Внутрішній хаос, що вирував після всього пережитого, не давав підібрати слів.
— Справді?
Паула мовчала, її погляд був прикований до дороги, в той час як проникливий погляд Ітана пробивався крізь її спробу приховати правду. Його занепокоєння зростало — він намагався зібрати до купи те, що вона приховувала.
— Чому? Чому така терміновість посеред ночі?
— Так склалися обставини, — тихо відповіла Паула, голос її тремтів.
— Які такі обставини могли змусити тебе тікати потайки? Щось трапилося з Вінсентом? Тебе вигнали?
— Ні, — похитала вона головою, але звужені очі Ітана дали зрозуміти: він не вірить. Вона повторила заперечення, навіть розмахала рукою для підсилення.
— Тоді що? Ти повинна мені сказати.
— Просто не питате нічого і випустіть мене з машини, будь ласка.
— Міс Пауло…
— Прошу вас, благаю.
— Це через Джеймса?
При згадці імені Джеймса очі Паули розширилися від тривоги. Обличчя Ітана посерйознішало.
— Я чув від Вінсента, що ти була на місці події, — сказав він, його голос був просякнутий турботою.
Паула швидко глянула в бік водія. В машині були не лише вони з Ітаном — ще одна людина слухала їхню розмову. Це не були слова для чужих вух.
— Все добре, — сказала вона, намагаючись заспокоїти Ітана, кивнувши в бік водія.
— Але…
— Довірся йому. Тобі не варто хвилюватися.
Серйозний вираз обличчя Ітана втішив Паулу — він справді вважав водія надійним. Попри це, вона не наважувалась продовжувати тяжку розмову. Її мовчання було обтяжене тягарем усього, що вона переживала.
— Вибач, — раптово сказав Ітан, і ця несподівана вибачальна нота заскочила Паулу зненацька. Він сумно посміхнувся.
— Іронічно це казати зараз, але я знав. Я знав, що Джеймс причетний до смерті мого батька. І хоч я знав… я не хотів у це вірити.
— Чому?.. — прошепотіла Паула.
— Бо він мені як рідний. Я хотів вірити, що він не здатен на таке, що це просто нещасний випадок, що він ні в чому не винен. Я сам себе обманював. Хоч і бачив, як він змінюється — стає холоднішим, настороженим, відстороненим… я все одно намагався думати інакше. Я його поважав. Я його любив, хоч ми й не були ріднею по крові.
Зізнання Ітана прозвучало несподівано. Його врівноважений тон разюче контрастував із шоком Паули.
— Джеймс був сином другої дружини мого батька, не його рідним сином. Вона народила його у попередньому шлюбі. Коли вийшла за мого батька, привела Джеймса із собою. Пізніше у них народився Лукас.
— …
— Мій батько ніколи не переймався кровними зв’язками. Він щиро любив Джеймса і навіть дозволив йому успадкувати титул, щоб уникнути дискримінації. Але Джеймс… Джеймс боявся. Він відчував, що його ніколи не визнають до кінця, навіть якщо він стане графом. Мого батька це не турбувало, але інші — так. Вони вважали, що лише "чиста" кров має продовжувати рід. І Джеймс почав остерігатися мене, хоч я й ніколи не претендував на його місце.
Обличчя Ітана оповила тінь. Попри м’яку усмішку, в його очах застигла туга. Погляд, спрямований у минуле, був повен важкого мовчання, і Паула лише слухала, відчуваючи тягар кожного слова.
— Але я й уявити не міг, що він здатен на таке… Лукаса, Вінсента… Я щиро сподівався, що це не правда.
Ітан тяжко зітхнув і сперся чолом на зчеплені пальці. Його згорблена постать і тремтячі плечі видавали глибокий біль. Дихання було важким, кожен подих — згусток жалю.
«Смуток народжує жаль», — подумала Паула. Вона розуміла біль Ітана, але так само гостро відчувала й чужі страждання: його батько загинув, брат був поранений, Вінсент втратив зір, а сам Ітан потопав у власній муці. Вона не могла його засудити, та все ж подумала — чи не інакше все могло би бути, якби він раніше наважився визнати правду.
Паула втупилася у вікно, за яким високі кущі торкались скла. Порожній краєвид не відволікав її від тяжкості розмови. Вона знову глянула на Ітана, шукаючи ясності.
— Сер Кристофере.
— Так?
— Чому ви мені це розповідаєте?
Їй кортіло зрозуміти, чому він, благородного походження, ділиться з нею — простою служницею — такими глибокими й болючими речами.
Ітан підвів погляд, намагаючись пом’якшити риси слабкою усмішкою. Він глянув у вікно. У його погляді змішалися втома й примирення.
— Ти знала? У межах замкового маєтку є ліс. Штучний. Увійти туди можуть лише представники королівської родини та кілька обраних аристократів. Його називають Таємним Лісом. Кажуть, туди приходять зізнаватись у тому, про що не можна говорити більше ніде.
Паулі згадалося, що Лукас колись згадував щось подібне, хоч вона й сприймала це як вигадку.
— Паула, ти — як той ліс для нас.
Ітан знову подивився на неї, вже без усмішки. Його обличчя стало холодним, навіть тривожним.
— Ти спокійна, добра і вмієш зберігати чужі таємниці. Це дає нам змогу довіряти тобі. Навіть зараз ти розповіла мені речі, яких не сказала нікому іншому. Ти розумієш, що це означає?
— Ні…
— Подумай. Чому ми розкриваємо такі важливі речі служниці?
— …
— Бо ми можемо позбутися тебе будь-якої миті.
//Коментар перекладача: ... //
Усмішка Ітана стала похмурою. Його колись скорботне обличчя набуло тривожного, майже зловісного виразу, а в карих очах блиснуло щось гостре й холодне — те, від чого у Паули побігли мурахи шкірою.
Вона міцно стиснула ручку своєї сумки, дивлячись йому в очі — попри страх, у її погляді з’явився вогник спротиву. Інстинктивно відчула: відступати н
е можна. Руки тремтіли, але вона намагалася це приховати. У ту мить її різко вразила сувора реальність: він — дворянин, вона — лише служниця. І баланс між цими світами тонший, ніж павутинка.
