Таємнича служниця графа(7)
Реніка, намагаючись стримати сльози, з усіх сил трималася, попри шок. Паула дивилася на неї й розуміла, що це не вперше Реніка переживає щось подібне. Тоді Паула навіть не змогла запропонувати їй бодай краплю втіхи.
Коли того ранку вони зустрілися, щоб попрощатися, Реніка виглядала веселою — разюча протилежність до тієї, що була кілька днів тому. Проте Паула бачила смуток, захований за цією натягнутою усмішкою.
— Усе, що я хочу сказати: не довіряй тут нікому.
Не довіряти нікому… Чи стосувалося це й Вінсента? — замислилась Паула, а потім похитала головою. Він дав обіцянку — повернути її назад до маєтку, знайти її знову. У його погляді не було жодної тіні брехні.
Коли карета рушила, Паула вдивлялася у вікно, спостерігаючи, як маєток віддаляється. Коли вона прибула сюди вперше, цей величний дім здавався їй водночас дивовижним і чужим.
Господар, Вінсент, був непростим — часто спалахував, і служити йому здавалося справжнім випробуванням. Іноді вона думала, що не доживе до кінця дня. Та з часом вона познайомилася з його гостями, спілкувалася з представниками знаті, проходила через найрізноманітніші випробування…
Усього було так багато. І все це стало для неї цінними спогадами. Але тепер у її серці зародилося нове тривожне питання: як впорається Вінсент, залишившись у тому маєтку сам?
— Мене замінить нова служниця? — запитала Паула, відвівши погляд від вікна та подивившись на Ізабеллу, що сиділа навпроти. Та налила чаю в чашку й подала їй. Тепло чашки заспокоювало й зігрівало.
— Я заміню тебе, — відповіла Ізабелла.
— Ви, леді Ізабелло?
— Так. Господар наказав не наймати більше нікого.
«Я поверну тебе. Обіцяю.»
Слова Вінсента луною відлунювали в думках Паули, і вперше вона усвідомила, наскільки щирими вони були. Він справді мав намір повернути її. Спочатку вона сумнівалась у ньому, але тепер її серце переповнювали емоції, а в горлі застряг клубок. Водночас її охопила туга — вона вже починала сумувати за маєтком.
Паула притулила голову до вікна, поки карета стугоніла по нерівній лісовій дорозі. Вона зробила ковток чаю, сподіваючись заспокоїти неспокій, що зростав у її душі.
Незабаром повіки обважніли. Вона ще краєм свідомості чула голос Ізабелли, але той ставав усе віддаленішим, ніби звучав під водою. Зір розпливався, і невдовзі очі зімкнулися.
Раптом Паула різко прокинулася.
Вона випросталася, відриваючись від вікна, й озирнулась. Карета зупинилася.
Вони вже приїхали? Здавалося, вона лише на мить задрімала, та пригадати точно не могла. У неї під ногами каталась порожня чашка — мабуть, заснула, не помітивши цього.
У цей момент дверцята відчинились, і перед нею з’явилася Ізабелла.
— Виходь, — коротко мовила вона.
Паула схопила свою сумку й вийшла з карети. Навколо була суцільна темрява. Коли вони вирушали, сонце ще було високо в небі, а тепер уже ніч. Як же вона могла так довго проспати?
Паула озирнулася, але пейзаж навколо не відповідав її очікуванням. Вони досі були посеред лісу.
— Де ми?
— У лісі, неподалік від маєтку Беллуніта.
— Що? — вирвалося в Паули.
//Коментар перекладача:
Коли Паула ошелешено питає: "Що?" — це не просто "що", це класичне українське "ЩО, БЛІН?!"
Якась тисячогерцова вібрація розпачу, розгубленості й легкого "мене кинули посеред лісу після отруйного чаю!"
У народі це називається: "від чайної нірвани до лісової пастки за один ковток".//
Справді, маєток ще було видно вдалині — його силует ледь освітлювало місячне світло. Стало ясно, що карета насправді проїхала не так вже й далеко від моменту їхнього виїзду.
Чому? — мовчазно запитали очі Паули. Ізабелла продовжила спокійним тоном:
— Пауло, слухай уважно. Он там є стежка. Підеш нею — вийдеш до маленького села. Переночуєш у готелі, а зранку знайдеш собі безпечне місце. Чим більше місто — тим краще.
— Щ-що ви таке кажете?
— Скоро сюди прийдуть, щоб "подбати" про тебе.
Холод у виразі обличчя Ізабелли дав зрозуміти, що мається на увазі під тим "подбати". І хоча її голос залишався рівним, обличчя пробігла тінь напруги.
У голові Паули голосно відлунювало попередження Реніки: "Нікому тут не довіряй."
Вона проковтнула клубок страху і спробувала говорити спокійно:
— Ви хочете сказати… це наказ пана?
Ізабелла впевнено похитала головою.
— Ми виконуємо накази пана беззаперечно. Але іноді самі приймаємо рішення — заради його безпеки. Особливо, коли йдеться про прислугу. Пауло, ти знаєш, чому тебе тримали в прибудові? Чому до тебе підпускали лише обмежене коло людей?
— …
— Саме для таких випадків.
Її слова, виголошені з крижаною точністю добре вивченого монологу, викликали в Паули відчуття, ніби вона падає в прірву. Все стало ясно. Вона вже чула подібні історії.
— Від самого початку… ви збиралися мене позбутися? — голос її тремтів від емоцій.
— Це був запобіжний захід, — холодно відповіла Ізабелла.
— Ви так робили з іншими слугами, які працювали в пана? — в її голосі змішались обурення й недовіра.
— Якщо треба було. Але не кожного звільненого чекала така доля, — спокійно сказала Ізабелла.
— Тоді чому я? Чому саме я?! — зірвалась Пауло. Її голос вже надламувався. Вона працювала як ніхто інший, пристосувалась до життя в маєтку, стала частиною змін у самому Вінсенті — і Ізабелла знала про це.
//Коментар перекладача: чому тут такі незрозумілі діалоги//
Та найважливіше — її ж не просто виганяли. Вінсент наказав їй сховатися на деякий час, а не бути так жорстоко відкинутою. То чому ж тепер вона стояла перед таким вироком?
— Бо пан став діяти через тебе, — різко відповіла Ізабелла, звузивши очі.
— Слуга вплинула на його рішення. Він почав приймати рішення, керуючись тобою, і це тривожний знак. Дворецький вирішив, що твоя присутність може становити загрозу. Чи це справедливо чи ні — не має значення.
— Але ж… я просто служниця! — вигукнула Паула, голос її затремтів. — Чому я маю…
— Дворецький — єдиний, хто може приймати рішення від імені пана. Він вірно служив родині Беллуніта багато років. Це дає відповідь на твоє запитання?
Паула замовкла, її думки стрімко закрутилися.
«Дворецький…»
Реніка попереджала її про нього. Хоча за рангом він стояв нижче за господаря, вплив мав величезний — йому довіряли ухвалення рішень, що могли змінити долю всіх у маєтку.
Чи саме тому він і привів її сюди з самого початку? Заможний старий чоловік з’явився в маленькому селі, аби найняти когось на кшталт її — це не було актом доброти. Той мішечок із золотом, який він дав тоді, мабуть, уже тоді натякав на день, коли її буде так легко позбутися.
— Ви… ви хочете мене вбити? — запитала Паула, голос її раптом став спокійно-байдужим.
— Такий був план, — незворушно відповіла Ізабелла.
— Такий був план? Тобто ви… не збираєтесь мене вбивати?
Ізабелла повільно видихнула. Погляд Паули ковзнув до кучера, що лежав за спиною Ізабелли — той хропів, непритомний. Його рука звисала з карети, стискаючи чашку, точнісінько таку, як у Паули.
Вона знову перевела погляд на Ізабеллу.
— Пауло, я вдячна тобі, — сказала та, вже лагіднішим тоном. — Ти принесла втіху панові. Завдяки тобі він знову усміхався, вийшов зі своєї кімнати, побачився з друзями. У маєтку, де довгий час панувала тиша, з’явилось життя. Як слуга цього дому, я дякую тобі за це.
Ізабелла засунула руку під плащ і витягла маленький мішечок. Паула вагаючись дивилась на нього, але Ізабелла нахилилася вперед і обережно наділа його їй на шию, заховавши під одяг.
— Цього вистачить на певний час.
— Що ви намагаєтесь сказати?
— Бігти, — твердо сказала Ізабелла.
Очі Паули широко розплющилися.
— Що?
— Це все, що я можу для тебе зробити, — спокійно, але рішуче вимовила Ізабелла.
Паула глянула на непритомного кучера й зрозуміла, що Ізабелла діяла самостійно, всупереч наказам. Шокована, вона пробелькотіла:
— Але… чому? Вас же покарають за це?
— Так. Якщо мене викриють — я не зможу гарантувати собі життя.
— Тоді навіщо—?
Погляд Ізабелли опустився вниз, а м’який шелест листя порушив тривалу тишу між ними.
— Паула, жінки на нашому місці — служниці — зазнають дискримінації, принижень. Нас вважають нижчими за чоловіків, навіть серед інших слуг. Але це не означає, що ми повинні це сприймати як норму. Ти вже зробила достатньо. Це — мій спосіб віддячити тобі.
Паула не знала, що сказати.
— Біжи, якнайдалі…
— І ніколи не повертайся.
Ізабелла обвела поглядом темний ліс — її обличчя було напруженим, сповненим тривоги. Час спливав. У її погляді було безмовне «йди». Паула відчула, як очі почали пекти. Вона міцно стисла сумку й низько вклонилася. Ізабелла, яка колись провела її до маєтку, тепер була єдиною, хто допомагав їй утекти.
— Дякую, — прошепотіла Паула, голос її тремтів від вдячності.
Не сказавши більше ні слова, вона розвернулася і побігла.
Лісовий настил шелестів під її ногами. Листя дряпало щиколотки, стегна й руки, поки вона пробиралася крізь густі зарості. Вона бігла, навіть коли легені вже кричали про допомогу.
Вона не знала, чи йде правильною стежкою, але не зупинялася. І тоді усвідомила тривожну річ — шелест листя лунав не лише від її кроків. Він долинав ззаду.
І звучав тривожно близько.
Шурх, шурх.
Зліва? Справа? Чи прямо позаду? Звук був усюди — і з кожним кроком ставав гучнішим, лякаючи все дужче.
«Скоро хтось прийде “попіклуватися” про тебе».
Попередження Ізабелли гучно відлунювало в її голові.
«Вони знають, що ти була на місці випадку з Лукасом. Джеймс рано чи пізно про це дізнається. Він тебе не залишить. Ти — єдина свідок».
Вінсент також попереджав її, що Джеймс може надіслати когось. І тепер ця загроза стала надто реальною. Гостре відчуття небезпеки пронизувало її думки, залишаючи безліч запитань і сумнівів.
Як усе так швидко розвалилося?
Чому саме вона опинилася в такій небезпеці?
Усі її зусилля, щоб вижити, здавалися марними — ніби вони лише вели її прямо в пастку.
Але часу на запитання вже не було. Вона могла тільки бігти.
Вона пробивалася крізь паніку, яка піднімалася всередині, намагаючись зберегти холодний розум попри жах, що охопив її.
— Хаа… хаа…
Її подихи були рваними й болючими, кожен ковток повітря пік у грудях. Сумка здавалася нестерпно важкою, а піт робив її слизькою. Паула ледь тримала її, пальці постійно зісковзували.
І тоді вона перечепилася через великий камінь і впала. Різкий біль пронизав коліна, але вона не мала часу зважати на нього. Не звертаючи уваги на мокру пляму крові, вона підвелася й знову побігла.
Просто дайте мені вижити. Хтось… будь ласка, допоможіть мені.
Її тривога ставала неконтрольованою. Частина її хотіла зупинитися, вчепитися за найближче дерево й закричати про допомогу. Жах душив, наростав із кожною секундою. В очах пекло від сліз, готових от-от прорватися, коли вона побачила край лісу попереду. Хвиля надії підштовхнула її вперед.
Коли вона нарешті вирвалася з густих заростей — сліпуче світло обпалило їй зір.
//Чаювання з перекладачем:
Сьогодні в нас знову дуже особлива рубрика — Хом'як-екзорцист повертається, щоб викликати чайні прокляття на чергового персонажа. І якщо минулого разу в нас був Джеймс, Тіар-Батя, то тепер на арені — дворецький, відомий також як чайний гриб. (Хоча його звуть інакше, мені ліньки запам’ятовувати імена людей, які поводяться як чайні пакетики — використовують інших, а потім безжально викидають.)
Хом'як-екзорцист (тобто я, у мантії, пошитій із сотень розпоротих чайних пакетиків, у руці — магічна ложечка)
Хом'як-екзорцист підіймає ложку, атмосфера нагрівається від чайного гніву.
— Дворецький, нехай тебе переслідують наступні нещастя:
Нехай твоє ім'я в усіх офіційних документах пишуть неправильно. Завжди.
(Хай навіть Всесвіт відмовиться визнавати твою бездушну владу.)
Хай кожен суп, який ти куштуєш, завжди буде пересолений—рівно настільки, наскільки пересоленою була твоя жорстокість до інших.
(І нехай склянка води завжди буде занадто далеко.)
Нехай щоразу, коли ти спробуєш проявити зверхність до жінок, твій голос перетворюється на комічне пищання, яке викликає лише сміх.
(Щоб твоє самовдоволення щоразу стикалося з безжальним сміхом Всесвіту.)
Хай кожен чайник, який ти береш, завжди проливає окріп на твої руки.
(Нехай цей біль буде постійним нагадуванням про твої помилки.)
Нехай тебе завжди кусають комарі саме там, куди незручно дотягнутися—символізуючи твої гріхи, які ти сам не хочеш бачити та визнавати.
(І нехай жодні мазі від укусів не допоможуть.)
Нехай твої сорочки щоразу скорочуються після прання, нагадуючи про твої стиснуті моральні цінності!
Нехай у кожній парі твоїх черевиків правий завжди буде трохи меншим за лівий, і кожен твій крок нагадуватиме про те, що ти йдеш кривою дорогою!
Нехай дзеркала завжди показують тобі твоє справжнє відображення — людину, яка не має права розпоряджатися чужими долями!
Нехай чайні ложечки завжди падають у твою чашку, розбризкуючи гарячий напій на твої улюблені документи!
Нехай у твоїй кімнаті завжди буде чути тихий жіночий сміх — нагадування про всіх жінок, яких ти недооцінював!
Нехай тобі ніколи не вдасться знайти ідеальне місце для зберігання чайних пакетиків — вони будуть валятися всюди, як і твої погані рішення!
Хом'як-екзорцист завершує промову драматичним жестом ложки, випадково вдаряючи себе по носу.
— Ох, пробачте, я трохи захопилася. Але, знаєте, цей дворецький — дійсно заслуговує покарання, бо він зробив ще один поганий вчинок: змусив мене витрачати час на цю промову замість того, щоб спокійно пити чай та перекладати!
І якщо дворецький не змінить свою поведінку, наступного разу ми будемо не такими милосердними. Тому що чайний хом'як-екзорцист завжди повертається!
