Таємнича служниця графа(6)
Паулa чула чутки — шепіт, що ширився серед прислуги, — але ніколи не надавала їм значення до цього моменту. Очі Реніки, наповнені і страхом, і смутком, впилися в неї, й по спині Паули пробіг холодок.
— Чула, ти скоро поїдеш. Це правда? — голос Реніки тремтів, але погляд залишався рішучим.
— Так. Лише на деякий час, — спокійно відповіла Паула, хоча не могла позбутися відчуття, що ця розмова серйозніша, ніж здається.
— Це справді лише на деякий час?
Паула зустріла її погляд, здивована несподіваною вагою цих слів. Реніка схлипнула, намагаючись зібратися.
— Паула, ми знайомі недовго, але я знаю, що ти — хороша людина. Працьовита, не скаржишся дарма.
Паула кліпнула, не розуміючи, куди це веде.
— Чому ти мені це кажеш?
— Я хочу сказати тобі одне — не довіряй тут нікому.
Слова Реніки повисли в повітрі з гнітючою вагою. Серце Паули пришвидшило хід, думки закрутилися, намагаючись осмислити почуте. Вона інстинктивно обійняла себе руками, ніби хотіла захиститися від страху, що почав проникати всередину.
— Як ти знаєш, це маєток графа, і дисципліна тут сувора, — продовжила Реніка. — Чоловікам і жінкам серед прислуги заборонено спілкуватися особисто. Це одне з головних правил, яких ми всі мусимо дотримуватися.
— Часті контакти можуть викликати неприйнятні почуття, і… таке траплялося не раз. Цей випадок — не виняток.
Паулa мовчала, а в голові її роїлися думки. Вона знала про правила й бачила, як суворо їх дотримуються. Але тон Реніки, напружений і тривожний, холодом пробігся по її спині.
Що вона насправді хоче сказати?
— Ти розумієш? — наполягала Реніка.
Паулa відкрила рота, щоб відповісти, але слів не знайшлося. Її розгубленість, мабуть, була очевидною, бо обличчя Реніки затремтіло, ніби вона ось-ось заплаче.
— Все, що ми робимо, перебуває під суворим наглядом, — продовжила вона вже м’якше, але в голосі досі звучала напруга. — Якщо ми порушуємо правила й не демонструємо “змін” під час пільгового періоду — це кінець.
Паула широко розплющила очі. Серце гучно калатало в грудях.
— Ці двоє… вони не зникли за власним бажанням, — прошепотіла Реніка, і в її словах відчувалася страшна правда.
//Коментар перекладача: а я думаю це справа рук Джеймса "Горіхового Загостреного Брового Тіньохмура" Крістофера.//
— Вони знову зустрічались потайки навіть під час випробувального терміну. І хтось із їхньої кімнати доніс на них, — прошепотіла Реніка.
У Паули перехопило подих. Навіть якщо це її не стосувалося безпосередньо, зрада обпекла, ніби особиста. Десь усередині оселився дивний, холодний страх.
— Вони зникли раптово, — голос Реніки тремтів, але вона продовжила. — А вчора один із слуг бачив дещо. Він повертався після доручення від дворецького й помітив біля маєтку підозрілих людей. Вони були в капюшонах, але було видно, що це кремезні чоловіки. І несли щось... схоже на людину.
У Паули серце в грудях стиснулося, тіло пронизав холод. Вона й не питала, що було далі — мовчання, яке запанувало після, усе сказало саме за себе. Реніка схлипнула.
— Та служниця… вона була до мене добра. Казала, що прийшла сюди, аби виплатити борг сім’ї. Завжди носила браслет, який зробила її мама. Його знали всі — він був особливий. І от її знайшли... там, де стояли ті чоловіки.
Паулa застигла, з головою в зануренні тривог і запитань.
Хто міг зробити таке?
Вона не хотіла в це вірити, але те, що бачила в очах Реніки — не залишало місця для сумнівів.
— Пауло, — Реніка глянула на неї з відчаєм, — будь обережна. Не виділяйся. Не ставай особливою. Дотримуйся правил, живи тихо, як усі ми. Це єдиний спосіб вижити тут. Ми — найнижчі в ієрархії. Якщо ми зникнемо, ніхто не помітить.
Сльози струменіли по щоках Реніки, вона стирала їх фартухом, але вони все одно текли, як некерована річка її болю.
— Не забудь, — прошепотіла вона, лице в сльозах, спотворене розпачем.
— Якщо ми впадемо в немилість у тих, хто при владі — нам не буде спокою. Я не про господаря маєтку, — він узагалі на нас не зважає. Я про тих, хто під ним, але має не меншу силу.
Паула стояла мовчки, вбираючи кожне слово. Вона хотіла щось сказати, втішити, якось заспокоїти… Але жодне слово не зрушило з її вуст.
***
Наступного дня Паула залишила маєток Беллуніта раніше, ніж планувала. Попередньої ночі стався злам: незнайомець якимось чином проник крізь посилену охорону. Слуги були напружені, і Паула відчувала цю тривогу в повітрі.
Тієї ночі сон не приходив. Вона перекидалася з боку на бік, не в силах позбутися тривожного відчуття після розмови з Ренікою. Зрештою, зрозумівши, що не засне, Паула вирішила встати й налити собі води.
Коли вона сіла, щось привернуло її увагу — тінь, що хиталася за тонкою прозорою фіранкою.
Спершу вона подумала, що це просто уява, гра неспокійного розуму. Але коли вона сфокусувалась — кров в жилах похолола. Вікно було відчинене, щоб впустити нічне повітря, але вона й гадки не мала, що хтось може проникнути через балкон.
У ту ж мить, як вона побачила темну фігуру, її рука, що тягнулась до склянки з водою, випадково її перекинула. Склянка впала й розбилася, гучно порушивши тишу.
У паніці Паула зіскочила з ліжка й кинулася до дверей. Але не встигла зробити й кількох кроків, як сильна рука схопила її за плече. Вона з усіх сил пручалася, та марно.
Її вдарили об стіну — з грудей вирвався різкий подих. Руками зловмисник стиснув її шию, не даючи дихати, а в пітьмі щось блиснуло.
Ніж.
Навіть у тьмяному світлі вона побачила, як блиснуло лезо ножа.
Серце Паули шалено калатало в грудях, страх залив її вени. Сльози набігли на очі, коли холодне лезо зависло зовсім поруч із її шкірою, а тіло скувала паралізуюча паніка.
«То ось як я помру».
Відчай стиснув її, і сльози вже готові були скотитись, та раптом двері з гуркотом розчинились. І вона, і нападник одночасно обернулися на звук. У кімнату спотикаючись увійшов Вінсент, проводячи рукою по стінах у пошуках орієнтиру — в іншій руці він тримав пістолет.
У ту мить, коли Паула побачила зброю, вона не замислювалася, як сліпий може цілитись чи чи зможе влучити. Вона знала тільки одне — треба тікати. Вона схопила пальці, що стискали її горло, і викрутила з усієї сили. Нападник застогнав, ослабивши хватку — і цього вистачило, аби Паула вирвалася та згорнулась клубочком на підлозі.
БАХ!
У кімнаті пролунали постріли, гучні, як грім. За першим — другий. Паула затулила голову руками, її всю тіпало від страху. Гострі звуки пострілів змішались із гупанням тіл — кімнату поглинула метушня. А потім настала тиша.
Паула не наважувалась підняти голову. Вона залишалась згорнутою на підлозі, тремтячи. І лише за кілька митей почула кроки, що зупинились прямо перед нею. Щось ледь торкнулося її голови — і вона здригнулась.
— Все добре, — м’яко пролунав голос Вінсента.
З грудей Паули вирвався ридальний схлип. Почувши його голос, вона вже не змогла стримати сліз. Страх і полегшення захлеснули її разом, і вона продовжувала лежати, плачучи, поки Вінсент обережно гладив її по голові, намагаючись заспокоїти.
За кілька хвилин після пострілів до кімнати вбігли охоронці, підняті на ноги шумом. Їхні запитання прорізали ридання Паули, і вона повільно підняла голову. Паніка майнула в її очах — не можна було допустити, щоб хтось дізнався про справжній стан Вінсента. На щастя, у кімнаті було темно, і Вінсент спокійно пояснив, що зловмисник пробрався всередину.
Постріли могли почути й інші слуги, тож Паула розуміла — потрібно діяти швидко. Вона глибоко вдихнула, зібралась із силами й пішла за Вінсентом до його кімнати.
Щойно вони зайшли, Паула впала на ліжко. Голова була порожньою, все, що сталося, здавалося далеким і майже нереальним. Наче все це був лихоманковий сон. Та пульсуючий біль у забитому горлі нагадував — усе було цілком справжнім.
Вона машинально потерла шию, занурившись у думки. Та раптом помітила рух поряд. Поглянувши вбік, Паула побачила, як Вінсент наливає воду — але промахується, проливаючи на руку. Цей жест повернув її до реальності.
— Я зроблю, — сказала вона.
— Не треба, — відповів Вінсент.
Він уперто завершив справу: налив воду у чашку й передав її Паулі, сівши поруч. Вона взяла чашку, наповнену по вінця, й почала пити, відчуваючи, як прохолода рідини полегшує пекучий біль у горлі. Вода трохи заспокоїла її розбурхані думки.
Допивши залишки, вона кинула погляд на Вінсента — той обмацував стіл, шукаючи пістолет. Ця зброя була їй знайома — саме її він колись спрямовував на неї, коли вони боролися за контроль. Згадавши події попередньої години, Паула раптом усвідомила, наскільки небезпечно це було.
Сліпий чоловік стріляє з пістолета — все могло закінчитися катастрофою.
А що, якби він випадково влучив у неї?..
Хоч Паула й закричала, видаючи своє місце перебування, це все одно було надто ризиковано.
Та Вінсент не вагався. Його постріл був точним. Колись він хвалився своїми стрілецькими навичками — і тепер Паула усвідомила, що це було не порожнє хизування.
Вона тихо шмигнула носом, глянувши на нього:
— Як ви зрозуміли, що треба прийти?
— Я почув шум.
— Але ж ви казали, що у вас закінчилися кулі?
— Я такого не казав.
— Тоді чому ви не стріляли раніше?
— Стріляти просто тому, що в мене поганий настрій — це вже звучало б як божевілля.
Його спокійний тон збив її з пантелику, здивувавши абсолютно по-новому.
За кілька хвилин до кімнати зайшла Ізабелла, її обличчя було сповнене тривоги. Вона одразу підбігла перевірити стан Вінсента.
— Ви в порядку?
— Так. За відчуттям вітру, здається, зловмисник пробрався через балкон. Хоча там мали бути охоронці.
— Вони зараз обшукують кімнату, — повідомила Ізабелла. — Я також з’ясую, хто з чергових мав бути на цьому посту.
Однак незабаром стало відомо, що охоронців уже вбили. Ті, хто мав охороняти прибудову Вінсента, вважалися найкращими на всьому маєтку. Той факт, що вбивця зумів позбутися таких досвідчених охоронців до того, як проникнути всередину, свідчив — це був зовсім не звичайний нападник.
Пізніше нападника, пораненого пострілом Вінсента, знайшли в лісі неподалік. Схоже, після провалу він прийняв отруту й покінчив із собою. Отже, встановити, хто замовив замах, було вже неможливо. Але Паулі й не потрібне було розслідування — вона й без того знала, хто міг зайти так далеко, щоб найняти вбивцю лише для того, щоб позбутися звичайної покоївки.
Коли того ранку зійшло сонце, Вінсент наказав Паулі негайно покинути маєток. Вона провела ранок, як зазвичай — прибрала в його кімнаті, подбала про нього, а потім зібрала речі для від’їзду. Встигла попрощатися з кількома знайомими слугами. Коли приїхала карета, вже було трохи по полудні.
Вінсент не вийшов її провести. Він сказав, що не хоче, щоб прощання виглядало остаточним — адже вони ще неодмінно побачаться. І Паула з ним погодилася.
Замість нього Паулу проводжала Ізабелла
. Коли Паула сіла в карету, Ізабелла зайшла слідом і вмостилася навпроти. Її присутність одразу нагадала Паулі про попередження, яке кілька днів тому дала їй Реніка.
