Граф – божевільний хазяїн (6)

Граф – божевільний хазяїн (6)

Спочатку він виходив подихати свіжим повітрям і оглянути село, але одного разу на нього напав хлопець, що прийшов продати якісь товари. Вінсент залишався настороженим, бо ще був молодий. Він спритно ухилився від гострого леза, що майже встромилося йому в груди й трохи розсікло бік. Охоронець, який був поруч, схопив нападника, але той одразу ж наклав на себе руки. У його діях не було й тіні вагань — наче він був спеціально навчений діяти саме так. Через це особу нападника так і не вдалося встановити.

 

Відтоді Вінсент неохоче виходив із дому. Найдальше, куди він дозволяв собі піти, — це прогулянка в саду перед маєтком.

 

Та одного дня, перебуваючи на самоті в саду, Вінсента знову атакували. Казали, що коли слуга, який ніс щось, почув крик і прибіг — на землі лежав мертвий незнайомець із залізним прутом, що стирчав із грудей. Вінсент сидів поруч, важко дихаючи, весь забруднений землею. Слуга одразу ж побіг покликати людей.

 

Нападником був незнайомець. Коли почали розслідувати його особу, усі стверджували, що бачать його вперше. Утікаючи від нападу, Вінсент ударив супротивника каменем по голові й встромив у груди залізний прут, що лежав поруч.

 

Ну що ж, можна сказати, йому пощастило.

 

Проте, навіть після того як охорону посилили, а пересування сторонніх осіб до й з маєтку стали ретельно перевіряти, Вінсент більше не виходив за його межі.

 

Якось під час трапези він раптово відчув сильний біль і знепритомнів. На щастя, встиг вивергнути все, що з’їв, тож обійшлося без серйозних наслідків. Пізніше з’ясувалося, що в їжі була отрута.

 

Невдовзі після цього в лісі знайшли мертвою одну з покоївок. Вона працювала на кухні. Припускали, що її вбили під час спроби втечі. Хоч і вдалося встановити, хто саме був винний, та так і не з’ясували, навіщо вона це зробила — і хто, зрештою, її вбив.

 

Після того, як Вінсент дивом урятувався від смерті, він почав боятися їжі. Деякий час він став надто чутливим до кожного прийому їжі, а згодом — узагалі перестав їсти.

 

Його стан погіршувався з кожним днем: він відмовлявся виходити з кімнати та щось їсти. Можливо, він і хотів би вийти, та у маєтку було надто багато людей — він привертав до себе увагу навіть тоді, коли з’являвся лише на мить. Насправді він якось і справді ненадовго вийшов, перш ніж його помітили. На щастя, нічого не сталося, але для самого Вінсента це стало значущим ударом. Тож він одразу ж переїхав у флігель і більше не виходив із кімнати.

 

Ставши підозрілим до всього навколо, він поступово згасав. Лікарі сказали, що в нього — тяжка депресія.

 

Страх, що хтось хоче його вбити.

 

Страх, бо він не знає — хто саме…

 

Якби стало відомо, що він осліп, люди почали б сумніватися в його здатності очолювати родину. Тому він залишився у кімнаті під приводом відновлення й повністю ізолювався. Не зустрічаючись ні з ким, не маючи жодного контакту зі світом, він повільно згасав.

 

Уперше, почувши ці слова, Паула відчула до нього жаль. Його фізична хвороба переросла в душевну. У злиднях — коли тіло роздерте від виснаження — люди голодують, крадуть хліб, а потім помирають. Вона добре знала з власного досвіду, як знесилене тіло швидко стає причиною хвороби розуму.

 

Вінсент був хворим чоловіком.

 

Саме тому Паула намагалася зрозуміти й прийняти його вибухи гніву.

 

Але отак зневажливо викидати їжу — було неприйнятно. Її злило таке ставлення. Їжа — це цінність. Щоб мати можливість поїсти, їй доводилося витримувати побої по всьому тілу.

 

А цей чоловік…

 

— Погану поведінку виправляють докором. І дітей, і дорослих треба картати, якщо вони чинять неправильно. Хіба тобі ніколи не казали, що їжу слід берегти? Чи ти вивчив, що її можна викидати, бо маєш усього вдосталь?

 

«…»

 

Поки вона говорила, емоції почали захльостувати її. Вона мусила пройти через біль і побої, її тіло було в синцях і набряках — лише заради того, щоб мати можливість щось з’їсти.

 

Було так боляче, що вона ледь не розплакалася.

 

Але, хай яким би сліпим він був — вона не могла плакати.

 

Це було б принизливо.

 

Вона зціпила зуби, боячись, що з її вуст зірветься ридання.

 

«Не можна так…»

 

Було огидно навіть думати про те, чия доля гірша.

 

На щастя, миска не розбилася. Паула витерла підлогу фартухом там, де розсипався рис.

 

— Я принесу нову їжу. Якщо ви хвилюєтесь — я спершу сама її скуштую, а потім їстиме пан. Я ж можу хоча б це зробити для свого боягузливого господаря. Якщо буде важко доїсти — з’їжте стільки, скільки зможете, а решту я заберу. Сподіваюся, цього буде достатньо, щоб ви були задоволені.

 

— Я не буду їсти.

 

— Ви ж не скажете, що не хочете? Я ж казала, що пожертвую собою заради дорогоцінного господаря, ризикуючи, чи не виявиться в їжі щуряча отрута. Але ж господар не проігнорує мою щирість, правда?

 

Вона вірила, що він не настільки безсердечний.

 

Паула обтрусила одяг і вийшла з кімнати, важко ступаючи по підлозі.

 

Вона спустилася вниз і попросила кухаря дати їй нову порцію їжі. Кухар глянув на неї з жалем і насипав нову миску рису. Паула побігла назад у кімнату з нею.

 

Вона знову опустилася навколішки перед ліжком.

 

Його обличчя ледь повелося в бік її голосу.

 

Його очі й досі були спрямовані кудись у порожнечу, розфокусовані.

 

Вона голосно розжувала порцію рису, щоби він почув. Потім пожувала ще трохи — навіть те, що не потребувало жування — зачерпнула нову ложку й простягнула її Вінсенту.

 

— А, давайте.

 

Але миска знову покотилася по підлозі.

 

— Брудно.

 

Пролунав глухий стукіт — миска гупнула об підлогу, й її терпець урвався.

 

Половина рису висипалася з неї, але вона підняла миску й повернулася з нею до ліжка.

 

Вінсент усе ще дивився вниз, у підлогу.

 

Здавалося, він пильно стежив за кожним її рухом.

 

Паула взяла ще один шматок рису ложкою й спокійно поставила миску на край ліжка. Потім різко штовхнула Вінсента в плече.

 

Не встигнувши зреагувати, Вінсент опинився лежачим на ліжку. Вона миттєво залізла зверху. Зненацька схопила його за шию, притиснувши так, щоб він не міг втекти. Великим пальцем вона розтисла йому рот, а тоді вклала туди ложку рису.

 

— Кхе-кхе!

 

Вінсент задихнувся й почав пручатися. Паула з усіх сил притискала його тіло, що пручалося, і годувала його рисом своїми руками. Від напруження вона кілька разів мало не втратила рівновагу, а його рука, що судомно рухалася, схопила її за спину. Її голову різко смикнуло назад. Від болю в очах виступили сльози, наче їй виривали волосся, але вона зціпила зуби.

 

Він відвернув голову від ложки. Та її великий палець усе ще був у нього в роті, тож він не міг його закрити.

 

Вона опустила очі й швидко встромила ложку, поки його обличчя перекривилося. Коли ложка спорожніла, вона знову й знову зачерпувала рис і вкладала йому в рот. Усі її рухи були точними й швидкими. Потім вона підсунула до себе миску, що скотилася набік, аби зручніше годувати, й знову взялася за ложку. Її рука тремтіла.

 

— Пане, я така щаслива, що ви так гарно їсте!

 

— Кхе… Ти… кхе!

 

— Так, смачного вам!

 

Одна ложка, друга, третя — і ще ложка в рот, аж поки рис, що залишився в мисці наполовину, повністю не зник. Насправді лише половина потрапила до рота, а решта розсипалась, але їй було байдуже.

 

Коли миска спорожніла, її тіло відкинуло назад. Він одразу ж відштовхнув її, щойно вона трохи розслабилася, відчувши задоволення від того, що все ж нагодувала його.

 

Вона злізла з ліжка з невинною порожньою мискою й ложкою в руках. Їй здалося, що в неї випадає волосся — вона торкнулась потилиці, й справді в жмені залишилось кілька пасем. Розвертаючись, криво всміхаючись у безсиллі, вона почула, як Вінсент, тримаючись за шию, закричав із обличчям, червоним від люті:

 

— Ти звільнена!

 

— Я лише нагодувала свого господаря.

 

— Ха! Це божевілля! Ти взагалі розумієш, що зробила? Як ти посміла торкатися мого тіла! Ти, мабуть, справді хочеш померти!

 

— А хто це бачив?

 

— Що?

 

Вона спокійно відповіла на його крик:

 

— Тут лише ми з вами, я і мій господар. Звідки інші дізнаються? Що я, мовляв, наважилась засунути палець у рота господарю і погодувати його рисом.

 

«Те, що я зробила — звісно, заслуговує на страту».

 

Якби хтось це побачив, її шия давно б злетіла з плечей. Але зараз у кімнаті були лише вона й він. Так само — й за її межами: ніхто навіть не проходив поруч на цьому поверсі, адже через втрату зору Вінсент був надто чутливим до будь-якого шурхоту чи звуку.

 

До того ж у нього жахливий характер — це знали всі, з ким вона спілкувалася ще до того, як прийшла сюди. Та й загалом, якщо пацієнт зведений до межі, то й опір відповідний. Він, звісно, мав повне право її звільнити, але цього було замало — просто повірити йому на слово й вигнати слуг без належного підґрунтя було не надто ефективно.

 

— О, точно, є ж пістолет. Ви ж могли мене застрелити. Але, пане… чи є там куля?

 

«…»

 

Він міцно стиснув губи. На мить його обличчя ковзнуло легке збентеження — раптом таки була куля? Вона й сама задумалась, чому ж він не вистрілив, коли мав нагоду. Стараючись не пирснути, вона продовжила:

 

— До речі, нещодавно пішов слух, що пан надто вже вибагливий, і знайти когось на таку посаду — справа непроста. Якщо всі, хто вже працює, повинні стати вашим особистим слугою, то ніхто й пальцем не поворухне, щойно ви просто похитали головою. Навіть якщо ви мене звільните, зараз немає ким мене замінити — тож вам доведеться залишитися зі мною. І не просто надовго. Можливо, назавжди!

 

Паула глибоко зітхнула. Її розтріпаний чубчик трохи піднявся від вітру й знову опустився. У цей момент вона помітила, як Вінсент зціпив зуби.

 

Обличчя, перекошене від злості…

 

Побачивши це, Паула тихо всміхнулася.

 

— Бажаю вам усього найкращого, мій лорде.

 

Відтоді між Вінсентом і Паулою почалося силове протистояння.

 

Вона силоміць пхала йому до рота їжу, яку він відмовлявся їсти, і щоразу доводилося довго з ним боротися, коли треба було переодягнути чи змінити постіль. Якось вона навіть намагалася відвезти цього смердючого чоловіка у ванну, щоб помити, але безрезультатно.

 

Він ударив її передпліччям по обличчю — і вона пішла з носом, що кровоточив.

 

 

Паула натрапила на Ізабеллу, коли, затискаючи ніс фартухом, вийшла з кімнати. Її тіло напружилось, але вона кинула на Ізабеллу байдужий погляд, усе ще тримаючись за ніс, і мовчки відверн
улася.

 

«Із якого часу вона тут стоїть?»

 

«Вона що, хотіла почути, що там відбувається?»

 

Ні. Паула зрозуміла, що Ізабелла вже й так усе збагнула з її вигляду.