Таємнича служниця графа (2)
//Коментар перекладача з майбутнього:
Мої діти…
Сідайте, зніміть капюшон з душі.
Рекомендована музика:
"My Body is a Cage" — Peter Gabriel//
Паула вийшла з маєтку й попрямувала до того місця, де раніше був Лукас. Вітер шалено закрутив навколо неї, здіймаючи сухе листя, а світло лампи почало блимати, ніби щось відчувало.
Раптом її погляд зачепився за дещо дивне: на землі були не просто кілька крапель — тягнулася ціла смуга, що вела кудись углиб.
— Що це?..
Зацікавлена, Паула підійшла ближче, щоб роздивитися слід — і серце її стиснулося. Це була не вода. Темний колір був не через тьмяне світло; це була кров. Вона нахилилась, щоб упевнитися. Її найгірші підозри справдилися — це точно була кров.
Приголомшена, Паула почала слідкувати за кривавим слідом, що вів за куток прибудови. Вона проковтнула клубок у горлі, серце гупало, як скажене. Це було лиховісно. Може, варто покликати когось?
І тут вона згадала: Лукас. Вона щойно бачила його в маєтку. Але тепер його там не було.
Невже це якось пов'язано з ним?..
У голові почалась плутанина, але Паула не дозволила страху паралізувати себе. Вона вирішила йти за слідом. Направивши світло лампи на закривавлену землю, вона помітила, що плями ставали дедалі частішими, що ближче вона наближалась до повороту.
Вітер хльостав її по обличчю, волосся раз по раз закривало огляд. Відгорнувши його, вона зосередила погляд на тому, що було далі. Посеред завивання вітру їй здалося, що вона чує якісь незнайомі звуки... ніби голоси…
Коли вона дісталася до рогу, то важко ковтнула й обережно зробила крок уперед. Розвернувшись, вона направила світло лампи в темний кут.
У ту ж мить сильний порив вітру змусив Паулу заплющити очі. Одяг затріпотів, лампа захиталась, і вона відчула, як втрачає орієнтацію.
Прикривши очі рукою, вона змогла трохи їх прочинити. Мерехтливе світло лампи осяяло землю, стіну, постать, що стояла перед нею, і тіло, що лежало на землі.
І раптом щось з шаленою силою вдарило по лампі.
— Ааа!
Вона закричала інстинктивно. Тіло відкинуло назад, лампа розлетілася на друзки, і все поринуло у пітьму.
Збожеволіла від страху, Паула навпомацки намагалася знайти лампу, та в руки їй потрапляли лише уламки. Стискаючи їх, вона продовжувала кричати, сподіваючись, що хтось почує й прийде на допомогу.
У ту ж мить хтось схопив її за щиколотку з шаленою силою — і Паула впала на землю. Вона щосили намагалася вирватися, її крик змішався з риданнями. Вона розмахувала уламками лампи навмання, наосліп.
— Ааа! ААА! Залиш мене в спокої!
— …Паула…
— ААА! АААА!
— Будь ласка, допоможіть! Не робіть цього! Ідіть геть! — благала вона, несамовито смикаючи ногами й борючись за своє життя. Коли вона спробувала відповзти, крізь паніку пролунав знайомий голос.
— Паула.
Упізнати голос Лукаса — надривний, тремтячий — було як вирватися з темного сну. Її очі наповнилися слізьми, вона перестала кричати, хоча все ще тремтіла від страху.
Шум вітру почав стихати, і тепер вона чула його чіткіше.
— Пане Лукас?
Відповіді не було. Коли очі Паули звикли до темряви, вона змогла розрізнити нечіткий, округлий силует. Вона знову крикнула, але у відповідь — тільки важке, уривчасте дихання, яке ставало дедалі гучнішим. Обережно простягнувши руку до того, хто вчепився в її щиколотку, вона відчула щось вологе.
— Пане Лукас? Це справді ви?
— П-… Паула…
— Боже мій, пане Лукас!
Вона підповзла до нього і виявила, що Лукас лежить на землі, згорнувшись клубком, усе ще міцно тримаючи її. Через темряву вона майже не бачила його обличчя. Запанікувавши, Паула почала навпомацки шукати його лице й тіло, й раптом помітила вологу пляму з одного боку. Вона намагалася зрозуміти, що це, але слабке світло не давало побачити чітко.
Вона спробувала підняти його, але його тіло було надто важким. З великими зусиллями вона зуміла притримати його в сидячому положенні, майже посадивши на свої коліна.
Її руки знову відчули вологу — то була кров. Коли вона торкнулася його живота, то зрозуміла: кровотеча йшла звідти.
Приголомшена, вона притиснула долоні до рани, але кров продовжувала просочуватись крізь пальці.
— Що… Що це таке?
— П-… Паула…
— Так, пане Лукас. Це я. Я тут. Що трапилось?
— Ха… ха…
Його уривчасте дихання торкалося її вуха, поки він притискався обличчям до її плеча, намагаючись дихати. Його стан був критичним, і Панікою охоплена Паула відчула, як серце стискається.
Хто міг це зробити? Хто?
— Пане Лукас, тримайтеся.
Вона обережно струснула його за плечі. Очі Лукаса повільно повернулися до неї, але в них не було фокусу — вони були скляними, затуманеними. Побачивши його в такому стані, Паула не витримала — по щоках потекли сльози.
— Будь ласка, не засинайте. Ви не можете зараз спати.
— Чому… ха… Чому ти не прийшла… ха… не прийшла…
— Будь ласка…
— Я чекав… на тебе… замість… замість брата… ха… я чекав… ха…
Його голос був слабким і ледь чутним. Щоб не дати йому знепритомніти, Паула легенько ляснула його по щоці, відчайдушно намагаючись утримати при тямі.
— Не засинай. Тобі не можна спати!
— Я чекав щодня… на тебе… ха… чекав… ха… чекав…
Серце Паули шалено калатало, поки вона боролась за те, щоб Лукас залишився при свідомості, її сльози змішувались із кров’ю, що вже залила її руки.
Лукас корчився й стогнав у її обіймах, намагаючись вирватися, попри відчайдушні спроби Паули втримати його біля себе. Його дихання було уривчастим, нерівним, а кров усе ще вільно текла з рани.
Паула озиралася в паніці, кличучи на допомогу, та навколо не було ані душі — так само порожньо, як і раніше. Сльози застилали зір, вона витерла їх рукавом, сподіваючись побачити хоч когось, хто міг би допомогти.
— Вам не можна спати. Прошу, не засинайте.
— Справді… було добре… я справді…
— Пане Лукас, не спіть!
Його слова ставали дедалі тихішими. Паула обережно ляснула його по щоках, намагаючись втримати при тямі. Його тіло ставало лячно холодним, і цей холод лякав її ще дужче.
Часу не було. Потрібно було негайно знайти допомогу.
Зібравши всю свою силу, вона спробувала підняти його. Але його безвільне тіло було важким, і кожен крок давався з надзусиллям. Вона впала під його вагою, зойкнувши від болю. Але, стиснувши зуби, змусила себе підвестися й спробувала знову — тільки щоб упасти вдруге.
Тривога стискала груди, серце калатало в паніці. Вона мусила врятувати його, привести до когось, хто допоможе. Рішучість надала їй сил, і вона почала тягнути його — сперлася спиною, обхопивши його, і повільно волокла по землі.
— Ти не можеш померти. Не можна. Прошу. Не треба…
Сльози й піт змішались на її обличчі, поки вона повзла вперед, не зупиняючись. Кожен крок був випробуванням, і її виснаження змішалося з відчаєм.
Нарешті вони вийшли з темряви на місячне світло. Сліди крові привели їх у більш відкрите місце. Паула на мить зупинилася, щоб оглянути Лукаса — його обличчя було неприродно блідим, майже безжиттєвим. Вона перевірила дихання і відчула ледь відчутне, але стабільне тепло подиху на кінчиках пальців.
Здушивши ридання, вона закрила обличчя руками, зіпсованими кров’ю. Вид такого об’єму крові лякав її до мурашок.
— Лукас… Лукас…
Вона покликала крізь сльози, молячись, щоб він не втрачав свідомості. Вона сподівалась, що він знову назве її по імені, як завжди, але замість цього він ледь помітно поворухнув губами. Зрозумівши, що він щось намагається сказати, Паула обережно опустила його на землю і схилилася ближче, щоб розчути тихі слова, що виривалися з його зболілого дихання.
Попри біль і слабкість, його зламані фрази проривалися назовні. Паула уважно слухала, серце стискалося, поки вона намагалася вловити сенс, сподіваючись, що ще не пізно його врятувати.
І тут холодний жах пройшовся по її спині — кроки. Чиїсь кроки лунали дедалі ближче. Обличчя Паули побіліло, вона міцніше стиснула руку Лукаса. Навіть у такому стані його пальці вчепилися в її, ніби намагаючись запевнити або зупинити її.
Паула озирнулася на звук, серце шалено калатало. У темряві почала вимальовуватися якась фігура — щось блищало вдалині. Вона прищурилась, намагаючись роздивитися, але світло лампи було слабким і спотвореним.
Тоді Лукас прошепотів, із надривом у голосі:
— Тікай… Зараз… Іди…
Паула завмерла. Внутрішній голос кричав залишитися, але очі Лукаса благали про інше. Його слова, сповнені відчаю, були чіткими.
— Я не можу залишити тебе!
— Прошу… заради мене… йди…
Його пальці втратили силу. Паула побачила, як з його очей поступово зникає світло. Сльози текли по її щоках, поки вона боролася з болем від рішення залишити його.
— Я повернусь. Обіцяю, — прошепотіла вона, захлинаючись емоціями.
З останнім, тремтливим поглядом на Лукаса, Паула змусила себе підвестися. Вона мусила знайти допомогу. Кроки за спиною вже були зовсім близько.
Вона побігла — крізь темряву, крізь страх, із серцем, що несло на собі провину й тривогу. Темрява навколо здавалася щільнішою, але вона бігла, не озираючись, з єдиною метою — врятувати Лукаса.
Кожен її рух здавався боротьбою з невидимими кайданами. У голові стояв лише один образ — обличчя Лукаса, спотворене болем, і його простягнута рука. Його останній поштовх, щоб вона встигла втекти.
Жах від того, що вона його залишила, стикався з жахом того, що вона вже не встигне.
Поки вона бігла, в її свідомості знову й знову спливали моменти, проведені з Лукасом — тепло його погляду, заспокійливі усмішки, доброта, яку він завжди їй дарував. Кожен спогад боляче контрастував із жорстокою реальністю, яку вона зараз переживала. Образ його усміхненого обличчя, навіть у такий критичний момент, пронизував її серце.
Страх втратити його, побачити, як він вислизає з життя, поки вона безсила щось змінити, змушував її бігти ще швидше. Кожен відгомін кроків, кожна тінь на краю зору лише підсилювали паніку, але вона змушувала себе зосередитися — тільки знайти допомогу, тільки врятувати.
Сльози котилися по її щоках, кожна — як відбиток болю й провини, що роздирали її зсередини. Паула чіплялася за крихітну надію: що Лукас витримає, що її втеча не була марною — що вона ще зможе його врятувати.
І поки відстань між нею та місцем трагедії зростала, вона шепотіла собі під носа, благаючи ніч: збережи обіцянку. Я знайду допомогу. Я повернуся. І зроблю так, щоб його жертва не була марною.
//Чаювання з перекладачем:
Чесно — я не знаю, що писати. Тобто так, розділ трагічний. Хтось зараз, напевно, в сльозах, обіймає подушку й шепоче “Лукас, ні”. А я сижу, п’ю чай і така: “Ну… жаль”.
Це не тому, що сцена слабка. Навпаки — написано сильно, атмосфера дуже кінематографічна. Просто я, як людина з холодною кров’ю й емпатією рівня «о, ні, він впав… мабуть, боляче», не відчуваю таких сцен якось глибоко(хоча хотіла б).
А ще… є такий цікавий момент. Коли ти письменник, ти вже сприймаєш літературу інакше.
А ще… мені подобався Лукас. Характер, харизма, його трохи дивна енергія. Він справді запам’ятовується. І навіть якщо в цей момент мені не хочеться кричати в подушку — я точно визнаю: сцена сильна. І, блін, я теж трохи сумую.
— Повертаюсь до чаю.//
// ТрагіЧай //
1. Чай "Ламай, але з пафосом"
Сорт: чорний із домішкою емоційної інвалідності.
Подається гарячим, з розбитими мріями та легким натяком на "Я чекав на тебе, а ти не прийшла".
Побічні ефекти: спогади, що не дають заснути.
2. Чай "Вижимка з драми"
98% сліз персонажів, 2% логіки.
Особливо корисний для сцен, де хтось падає, а ти кричиш "СТІЙ, Я ЩЕ НЕ ГОТОВА".
3. Чай "Нервовий зрив у кожній краплі"
Подається в ніч, коли хтось зникає в кущах, і ти вже знаєш, що буде не окей.
Рекомендовано вживати з печивом "Поверни мені мого Лукаса".
4. Сорт “Після тебе залишився тільки слід”
Теплий, але з присмаком землі. Чудово підходить для сцени, де героїня повзе з закривавленим хлопцем і ти злегка задихаєшся від думки: "Ну все, цей чай я пити не буду — я в ньому вже втопилась".
