Мить, коли зірка впала на родину графа(5)
— Попереду фонтан. Можемо там сісти?
— Гаразд.
Не маючи кращого варіанту, Паула повела Вінсента до краю фонтану. Вони вмостилися поруч, а позаду ритмічно й безтурботно бриніла вода.
Було досить прохолодно. Паула зсутулилась і поглянула на нього. Обоє були в нічному одязі, що зовсім не грів. Вона замислилася, чи не варто накинути йому свою шаль. Після короткого вагання простягнула йому її. Він похитав головою.
— Все добре.
— У тебе легкий одяг. Надворі холодно, будь ласка, накинь її.
— Не треба, краще ти носи.
— …Але ж і ти не в найкращому стані.
Почувши її тихе занепокоєння, його обличчя раптово похмурніло. Він уперто відкинув шаль, майже кинувши її їй на коліна. З вигляду — наче злість трохи його відпустила.
— Уже краще?
— Так.
— Який кошмар тебе сьогодні турбував?
— Приснився той день, коли я втратив зір.
Такий реалістичний, болісний сон…
Не маючи змоги розпитати далі, Паула мовчала. В тиші лише фонтан шепотів своє. Вона розгойдувала ногами, а Вінсент вдивлявся кудись у темряву.
— Не могла заснути — все думала про бал. Враження ще не відпустили.
— Чому?
— Було надто весело. Аж надто. Все ще ніби відчуваю оту атмосферу.
Навіть зараз, коли вона заплющувала очі, перед нею знову розгортався зал, і лунала класична музика. Це була не просто згадка — це відчувалося тілом, ніби все ще триває. На її обличчі з’явилася легка усмішка.
— Вперше в житті я вдягла таку сукню. Ні, навіть не так — вперше побачила настільки гарну сукню. Пані Вайолет хотіла подарувати її мені, але я відмовилася. Просто… це здавалося мені неправильним. Надто дорога річ для мене.
— У Вайолет стільки суконь, що й не перелічити. Ніхто б і слова не сказав, якби ти взяла.
— Все одно… Мені здається, ця краса даремно витрачається на мене.
Цю сукню не можна було не назвати розкішною — про таку мріє кожна дівчина. Але Паула відчувала, що на ній вона тьмяніє. А от на Вайолет, без сумніву, вона засяяла б інакше.
— Приміряти її було достатньо.
— Ти не дуже прагнеш до вбрань, правда?
— Не зовсім. Просто мені здається, що гарне вбрання має носити та, кому воно справді пасує.
Та й навіть якби вона залишила його собі, носити все одно не було б куди. І показати — нікому. На Вайолет вона справді мала би значення. А Паулі достатньо було просто раз його вдягти.
— Танцювати було так складно! Треба було запам’ятати всі ці рухи — ось так, і отак…
Паула незграбно повторила кілька танцювальних рухів, які раніше показував Лукас, додаючи комічні жести руками. Вайолет, здавалось, танцювала з природною грацією, Лукас і Ітан — з упевненістю, навіть Вінсент, попри свою сліпоту, рухався плавно. А Паула почувалася цілковито недоладною.
— Здається, я ніколи цього не опаную.
Паулі так і не вдалося повторити танцювальні кроки з балу. Її ноги одразу ж заплутались, і вона з досадою похитала головою. Варто було тільки спробувати — і знову нічого. Звичайні неформальні танці — ще куди не йшло. Але ті безтурботні рухи, якими вона насолоджувалась разом із Вайолет, — це була зовсім інша історія. Одна з найкращих частин вечора.
— Але ж сер Лукас танцює просто неймовірно!
Паулі пригадалося, як легко і граційно він рухався, і як сильно це контрастувало з її власною незграбністю. Він вів її впевнено, й у якийсь момент їй навіть здалося, що вона справді вміє танцювати. Звісно, це було лише приємне самозаспокоєння. Особливо якщо згадати, скільки разів вона наступила йому на ногу — тверезий контраст до ілюзій.
Хоча ні… Я ж старалася, як могла!
Поки вона сердито бурмотіла це собі під ніс, Вінсент несподівано підвівся. Не промовивши й слова, він простягнув до неї руку. Паулині очі округлилися, коли вона побачила його витягнуту долоню.
— Що це?
— Дай мені руку.
— Е-е? — розгублено озвалася вона.
— Потанцюймо.
— М-м… я? З вами?
Паула мимоволі затнулася від раптового запрошення. Вінсент кивнув цілком серйозно.
— Чому?
— Бо я хочу танцювати.
— Але чому саме зараз?..
— Ти не хочеш?
Це ж не те, щоб я не хочу… Але… Але…
Паула вагалась, поглядаючи на його простягнуту руку. Вона ніколи не вчилася танцювати. Навіть коли вона танцювала з Лукасом, важко згадати, скільки разів вона наступила йому на ноги. Його ноги, мабуть, досі гудуть. Лукас намагався не показувати, як йому боляче, але Паула добре бачила, що з кожною хвилиною йому ставало все некомфортніше.
Тому вона не поспішала хапатися за нову можливість. Але Вінсент — ніби чекав саме цієї миті. Він поставив одну руку за спину й злегка вклонився.
— Пауло, потанцюєш зі мною?
— …
Його смарагдові очі були спокійні й уважні. Паула нервово крутила пальці.
— А якщо я наступлю вам на ногу, пане?
— Переживу одну спробу.
— А якщо раптом дві?
— Тоді доведеться подумати, що з цим робити.
— Пропоную взагалі не танцювати задля нашого з вами виживання. Моє життя мені теж дороге.
— Це жарт. Можеш наступати.
Він знову простягнув руку, ще рішучіше. Здавалося, він ось-ось схопить її за долоню сам.
— Я ж не збираюся танцювати ще десь. Хай буде просто гарним спогадом.
— Невже все так погано? Ти настільки не впевнена в собі?
— Так. Я дійсно не вмію танцювати.
Вона була гранично чесною. Але Вінсент, здається, не збирався здаватися.
— Просто довірся мені.
— Але я справді не вмію танцювати.
— Добре, — м’яко сказав Вінсент, поступаючись. — Тоді будемо повільно. Просто довірся мені та стеж за тим, що під ногами — я ж не бачу. Ми впораємося з простим танцем, хіба ні?
//Коментар перекладача: тільки-но Вінсент сказав «просто довірся мені», я вже відчула цей легкий аромат…
Провалу. (У мене нюх, як у сюжетного хом’яка на драму — чую за кілометр)
Танцювального, емоційного, координаційного.
Пахне, знаєте, як коли хтось каже «ти тільки не хвилюйся», і десь у Всесвіті вже готуються бинти.//
Він знову простягнув руку — впевнено й спокійно.
Ходімо, - мовчки закликала Паула, дивлячись йому в очі.
Паула ковтнула сухо, зустрічаючи його погляд. Рішення здавалося простим, але відчувалося важким. Спогади про денний захват, які вона на мить придушила, знову накотилися, і десь між хвилею очікування й хвилею тривоги вона простягнула тремтячу руку та повела його на інший бік фонтану.
Вони зупинилися, стоячи одне навпроти одного. Її горло пересохло від хвилювання. Вінсент легко поклав руку їй на талію, другою взяв її долоню. Відстань між ними скоротилася. Паула трохи відхилилася назад, коли їхні тіла м’яко торкнулися одне одного, а свою вільну руку поклала йому на плече. У пам’яті сплив образ попереднього танцю — і ті рухи, яким її вже встигли навчити.
Вінсент зробив обережний крок убік, і Паула, хоч і трохи незграбно, пішла за ним. Їхні тіла плавно кружляли у своєму ритмі. Кожен його повільний рух у протилежний бік вона повторювала з затримкою, поступово ловлячи ритм. Він тримав темп рівномірний, уважний — так, як і пообіцяв.
На відміну від Лукаса, який постійно підказував і поправляв, Вінсент нічого не говорив. Просто вів її мовчки. Вона трохи запізнювалася, але цілком могла йти за ним.
Попри те, що її кроки були вже кращими, навички після денного танцю не зробили її витонченою балериною. А ще — вона була вдягнена зовсім не святково: нічна сорочка, звичайна шаль на плечах для тепла, дешеві туфлі. Це більше нагадувало танець у піжамі, ніж бал у залі з хрустальними люстрами.
Раптом уявила, як хтось, проходячи повз, побачить їх у темряві — і сприйме за примар. Від цієї думки Паула мимоволі тихо засміялася. Вінсент нахмурився, не розуміючи, і вона пояснила:
— Якщо хтось побачить, як ми танцюємо тут у темряві, подумає, що ми привиди.
— Так, хахаха, — всміхнувся Вінсент. — Я теж про це подумав.
Вони погойдувалися, і тканина її нічної сорочки з кожним поворотом шепотіла, торкаючись їхньої шкіри. Її погляд линув угору, до безкрайнього простору зірок, розсипаних по нічному небу.
Світ виблискував. Мерехтливі зірки перетворилися на блискучі люстри, а ніжне дзюрчання фонтану перетворилося на моторошно-прекрасну мелодію. Це місце стало бальною залою, і вони танцювали.
Хвиля захоплення пройшла по тілу Паули, пробуджуючи забуту радість від денного балу.
Зірковий пил, що, здавалося, сипався з неба, огортав їх сяйвом. Усе стало більш відчутним — дотик тканини, тепло їхніх з’єднаних рук, прохолодний вітерець, що бавився з її волоссям. Чоловік перед нею, в цій магічній атмосфері, здавався іншим.
Навколо все сяяло.
І це було…
Радісно.
Безмежно радісно.
— Ти добре танцюєш.
— Це ви добре вчите.
— То все завдяки талановитій учениці.
Паула знизала плечима. Відпустити напругу хоча б на мить здавалося небезпечною розкішшю. Та саме в цю мить вона відчула, як наступила йому на ногу.
— Вибачте!
Він насупився. Паула миттєво відступила, але невдоволення на його обличчі залишилось.
— Твоя нога занадто повільна.
— Або хваліть, або сваріть — оберіть щось одне.
— Як тільки починаю хвалити, ти розслабляєшся.
— Я ж можу помилятися… Вибачте.
Поки Паула бурчала, він знизав плечима. Вони все ще продовжували танцювати.
— Справа не в тому, щоб бути поганим, а в тому, щоб бути чесним.
— Але надмірна чесність — це вже негарно.
— Моя привабливість — у чесності.
— Зухвало. Ти знав, що Вайолет була шокована, коли побачила, як ти бурчиш? Я маю на увазі — скільки ще твоєї “неприємної вдачі” ти приховуєш за маскою?
— Ти нахаба.
— Це мій шарм. Зухвалість — теж частина образу.
— То ти ще й смієш бути легковажною в моїй присутності?
— Можна сказати, що це ви наважилися на це своєю “великою поблажливістю”.
Миттєва напруга повисла між ними, і її порушив лише м’який сміх, що луною рознісся в нічній тиші. Якби хтось почув, міг би злякатись і втекти.
Адже що подумаєш, коли побачиш чоловіка й жінку, які сміються й кружляють під місячним світлом?
Подув сильніший вітер, і Паула трохи закинула голову, вдихаючи свіже повітря. Було приємно. Відчуваючи це, вона заплющила очі.
Раптом її тіло рвонуло.
— Гм?
— А?
Вони обоє втратили рівновагу за одну мить. Гравітація, цей безжальний диктатор, не змарнувала шансу — і вони полетіли вниз. Миттєво їх затягнуло у фонтан.
Із горла Паули вирвався приглушений зойк, коли вода заполонила її відчуття. Вона почала панічно хлюпати руками й ногами, поки не відчула під ногами дно. З її грудей вирвалося кашляння, за яким послідували сльози, що скотилися по щоках. Вона була повністю дезорієнтована й змокла з голови до п’ят, але зрештою змогла трохи отямитися. Окинувши поглядом усе довкола, вона застигла від подиву.
Вони справді впали у фонтан. Та як треба було захопитись танцем, щоб навіть не помітити, що вони наближаються до нього?!
Вінсент віддзеркалив її розгублений вираз.
— Ти…
— Вибач. Я… Я підслизнулась!
— …
Між ними повисла тиша, наповнена лише звуками крапель води й нескінченним чханням Паули. Її одяг, ще нещодавно легкий і повітряний, тепер липнув до тіла, ніби намокла друга шкіра. Вітер, який раніше здавався освіжаючим, тепер щипав морозною гостротою. Її знову пройняло чхання, за яким одразу пролунав новий "апчхи" від Вінсента — й його теж наздогнала водна катастрофа.
Коли вони чхнули одночасно, їхні погляди зустрілися. І в тій спільній, змоклій до нитки жалюгідності вони нагадували не що інше, як двох мокрих щурів.
І раптом у Паули з грудей вирвалося смішливе хихотіння.
Вона засміялася першою. А за мить і він приєднався.
Якось так… ми не змогли стримати сміх тієї ночі.
//Чай з перекладачем
Реакція нормальної(ні) людини на падіння у фонтан:
— “О ні, я промок(ла), що за сором!”
Реакція Паули й Вінсента:
— “АПЧХИ! АААААААААААХАХАХА!!!”
Реакція перекладача: А Я КАЗАЛА. Напевно у Всесвіті готувалися не бинти а рушники
І що я можу сказати…
Гідроемоційне навантаження: 10/10.
Сухість одягу: 0/10.
Хімія між персонажами: хлюпає.
Мораль сцени:
Якщо ти виглядаєш як мокра шкарпетка — головне, щоб поряд була ще одна мокра шкарпетка, яка з тобою сміється.
На якому моменті я зрозуміла, що все піде не так?
Як тільки хтось сказав «довірся мені». (Ці фрази мають бути позначені як небезпечні в суспільстві.)
Кількість слів, які я встигла вивчити до перекладу:
Більше, ніж має знати середньостатистичний шаман. Я вже на межі того, щоб викликати дух спокою.
Пророцтво від редакторської істоти: Хом’яка-Драматика
Я сиджу на купці нотаток, гризу край червоного олівця, і в повітрі... щось змінилось.
Ні, це не запах свіжого чаю. І не гаряче повітря драми.
Це... легкий аромат медичних компресів.
Скрипить сценарій.
Папір тремтить.
Речення самі себе скорочують — бо комусь скоро буде не до діалогів.
Пророцтво хом’яка звучить так:
> Хтось з персонажів чхне. Один раз. І ти подумаєш — нічого страшного. Але тоді з’явиться фраза «ти блідий», і все — привіт, хвороба з ніжками та потенціалом для нової арки.
Я не кажу, що буде гарячкове зізнання під ковдрою й емоційна сцена типу «не помирай, поки не станцюєш зі мною востаннє»,
…але я це і не виключаю.
(У мене нюх на сюжетні застуди. І, повірте, я не помиляюсь.)
Редакторська вставка n1
[ Простір зупинено. Час завмер. Вітер пафосно розвіває нічні фіранки.]
— Стоп.
СТОП.
СТОПСТОПСТОП.
Світло згасає. Фонтан зависає в повітрі. Зірки моргають розгублено.
Перекладачка (у халаті з написом “Drama Slayer 3000”) виходить на центр сцени:
— Шановні персонажі, коротка ремарка від мене. Вінсент, Паула — ви обоє неймовірні. Але ви щойно танцювали біля ФОНТАНУ. УНІКАЛЬНИЙ вибір танцмайданчика, чесно.
Паула червоніє. Вінсент удає, що нічого не чув, бо він, цитата, «нічого не бачить».
— І ще одне. Якщо ви наступного разу знову вирішите романтично стрибнути у воду — попередьте хоча б. Я не встигла зробити скріншот н
а пам’ять.
Змахує чарівною червоною ручкою, повертає всім хронологію.
— Все. Продовжуйте. Але знай: я тут, я все бачу. І все перекладаю. Навіть оту емоційну дурню, яка буде за 3 сторінки. (Та-та, я знаю.)
[Кінець вставки. Світ знову рухається. Персонажі нічого не пам’ятають. Але ми — пам’ятаємо.]
