Мить, коли зірка впала на родину графа(4)
Паулa завмерла посеред зали, напружена з голови до п’ят.
Лукас з’явився поруч, із легкою усмішкою на вустах. Він простягнув руку, обійняв її за талію — мовчазне запрошення. На обличчі Паули промайнула здивованість, коли він притягнув її ближче. В її погляді з’явилися невисловлені запитання.
— Підніми голову.
— Ем?
Лукас тихо хихикнув, коли вона кивнула.
— Розслабся. Просто слідуй за мною.
— Гаразд.
Залу наповнила нова класична мелодія.
Коли він прошепотів, щоб вона розслабилась, її тіло напружилось ще більше. Але її ноги, хоч і невпевнено, все ж відповіли на його рух. Поволі, несміливо, вона почала колихатись у такт.
Він підлаштовувався під її темп, його кроки були на півудару повільніші, та Паулa охоче підхопила рух. Після кількох обертів, перше відчуття складності розчинилося. Ритм музики пробігав крізь неї, як хвиля — то затихаючи, то знову піднімаючись. Лукас, вражений її здатністю встигати за ним, кивнув схвально. На обличчі Паули з’явилася впевнена усмішка, вона почала повторювати його кроки з азартом.
І тут зраднича нерівність підлогої дошки боляче вистрелила в ногу.
— Ой!
Раптово вона ступила просто йому на ногу.
— Вибач!
— Все гаразд.
Вона миттєво забрала ногу назад. Лукас усміхнувся, хоча по його обличчю пробігла ледь помітна гримаса. Він обережно змінює їхнє положення. Та не встигли вони як слід вирівнятися, як ще один збій у координації — і Паулa випадково вгатила йому в литку.
— Ай!
Лукас не стримав приглушеного стогону.
— …
Паула міцно заплющила очі. Вона, може, й не зналася на танцях, але вона знала, що наступила на його ногу як слід.
Спогад про те, як її нога занурюється в щось безперечно м'ясисте, був яскравим.
Після кількох хитких кроків Лукас швидко опанував себе.
— Вибач… Я зовсім не вмію…
— Все… все нормально…
Та на обличчі Лукаса це «нормально» якось не відображалося. Він обережно потер ушкоджену литку — було видно, що боліло. Паулу охопив сором. Вона не могла звести на нього очей, лише схилила голову, а її рухи стали ще більш невпевненими, схожими на післяшокові поштовхи її танцювальної катастрофи. Щоразу, як вона наступала йому на ногу, її голова опускалася нижче. Раніше заспокійлива класична музика тепер здавалася знущанням.
— Пауло, в тебе справді непогано виходить.
— …Я просто хочу, щоб це швидше закінчилось.
На ці слова він нахилився й прошепотів їй на вухо:
— А давай закінчимо?
Вона швидко кивнула, і Лукас тихенько засміявся.
І саме в цей момент…
— Ай!
Він різко відхилив її корпус назад, а другою рукою підхопив її ногу. Від несподіванки Паулa судомно вчепилася в його плечі — світ нахилився, баланс зник. Але Лукас втримав її. Однією рукою обіймав за талію, іншою підтримував підняту ногу.
Це, м’яко кажучи, було... незручне становище.
Її тіло вигиналося назад, одна нога зависла в повітрі. Паулa зовсім не розуміла, в якій позі опинилася. Кліпаючи, вона вп’ялася поглядом у химерні деталі люстри над головою, аж поки не побачила прямо перед собою Лукаса. Той, незворушний як завжди, всміхався.
— Що ж, як на мене — дуже переконливе завершення, хіба ні?
— …
У Паули в ту мить просто обірвалося серце.
Вона насилу вгамувала прискорене дихання. І, крізь завісу з волосся, помітила його погляд. Напевно, він встиг побачити її обурення раніше. А його хитра посмішка? Очевидно — все це було навмисно. Помста за всі ті випадкові атаки на ногу й удар по литці.
Наче за командою, музика затихла на останній ноті. У залі запанувала тиша, яку прорізали поодинокі оплески. Коли Паулa повернула голову, то побачила, як Ітан підвівся й аплодував щиро й безмежно захоплено. Краще б стримався…
Коли Лукас нарешті опустив її, вона твердо стала на ноги. За мить зал вибухнув аплодисментами. Навіть Вайолет долучилася.
— Ти була прекрасна, Пауло.
— Дякую.
На її губах з’явилася сором’язлива усмішка, коли вона кинула погляд у бік Вінсента. Здавалося, він був повністю занурений у розмову, сидів до неї спиною.
Перед її очима раптом з’явилася рука, перекривши вид. Паулa здивовано повернула голову на жест. Обличчя Лукаса, спершу серйозне, трохи пом’якшало, у погляді з’явилося тепло. Він знову простягнув їй руку.
— Потанцюємо ще раз?
— Доведеться відмовитися.
Цього разу вона впевнено похитала головою. Ще одна невдала спроба — і її стопа точно розпухне. До того ж танець із постійною обережністю виснажив її більше, ніж вона очікувала.
Погляд знову повернувся вперед. Вінсент і Вайолет щось обговорювали, нахилившись одне до одного — їхній вигляд випромінював особливу близькість.
Захопившись цим образом, Паулa ледь не проґавила тихий голос Лукаса.
— Пауло.
— Так?
— Цього разу… нехай Паулa потанцює з тим, з ким справді хоче.
//Коментар перекладача:
Сподіваюся, вона потанцює з Вайолет.
(Бо він же це мав на увазі, правда?)//
Очі Паули округлились, коли Лукас кивком показав їй. Слідом за його жестом вона знову глянула на ніжну пару, а потім — на Лукаса. Посмішка залишалася на його обличчі, але за нею ховалась ледь помітна нотка смутку.
Невже її відмова від ще одного танцю могла так зачепити?
— Ти не проти?
— Звісно, ні. Ми тут тільки вдвох. Ми — супутники на цей вечір. Неважливо, з ким із нас хто танцює.
Це звучало логічно. Паула кивнула й рушила вперед. Шурхіт сукні та цокіт підборів луною розходились по відполірованій підлозі, коли вона наближалась. Почувши звук, обидві голови обернулись до неї. Вона зупинилася поруч із найпрекраснішою людиною цього залу, уважно поглянула на обидва обличчя.
Очі її супутниці здивовано розширились. Паула одну руку поклала за спину, іншу — простягнула вперед і злегка нахилила корпус. Вона відтворила рух Лукаса, коли той запрошував її на танець. Для неї це було нове, але значно легше, ніж піднімати завісу і кланятись.
— Міс Вайолет.
— Хм?
— Чи не бажаєте потанцювати?
//Коментар перекладача: ПЕРЕМОГА!!! ТРИМАЙТЕ МЕНЕ, Я ВІДЛІТАЮ В НЕБО НА РОЖЕВОМУ ХМАРИНКОКОНІ!!!//
Вайолет здивовано кліпнула очима. Паула простягла руку з очікуванням. Після напруженої паузи з-за спини пролунав гучний регіт. Навіть Вінсент, який до цього мовчки слухав їхню розмову, не стримав приглушеного смішку.
Та хіба існувало правило, що танцювати мають лише чоловіки з жінками?
Можливо, й існувало. Але, вже висловивши свої наміри, Паула вирішила залишитися сміливою. Як казав Лукас — хіба не вони були партнерами цього танцю? Не потрібно дотримуватися жорстких формальностей чи застарілих умовностей.
Кілька митей пройшло на тлі затихаючого сміху. Обличчя Вайолет пом’якшало, вона тепло всміхнулася й взяла Паулу за руку. Так вони й опинилися в центрі яскраво освітленої зали, обличчям одна до одної, у вирі живої музики, що кружляла навколо них.
— Ага, тепер усе стало на свої місця.
— Так.
Ніч пульсувала яскравими голосами, які не збиралися стихати. Світло лампи, єдине джерело освітлення в темряві, відкидало тепле сяйво на Вайолет. Вона жваво розмовляла, її енергії, здавалося, не було меж. Їхня розмова текла плавно, переходячи від буденних дрібниць до приємних спогадів — справжнє задоволення від обміну досвідом.
Захоплена розмовою, Вайолет кілька разів кліпнула очима, її повіки почали злипатися. Паула, відчувши втому подруги, м’яко запропонувала їй трохи поспати й обережно вкрила її ковдрою. Вайолет пробурмотіла щось невдоволене, але сон виявився сильнішим.
Тиша опустилася в кімнаті, порушена лише м’яким сяйвом місяця, що просочувалося крізь вікно. Паула загасила лампу й вмостилася на ліжку. Вона дивилася на сплячу Вайолет, а потім заплющила очі, готуючись до сну.
Смуга світла прорізала темряву, поступово розширюючись, поки не відкрила перед нею величну залу. Простір мерехтів у блиску кришталевих люстр. Усередині зали лунали швидкий ритм класичної музики та оплески — атмосфера була святкова.
У вирі танцю вони не помічали ні радісного сміху, ні яскравих усмішок, ні закручених спідниць, ні пом’ятих смокінгів. Навіть Ізабелла, яка зазвичай була стриманою та формальною, не втрималася від захоплення й сміялася щиро.
Увесь етикет, протоколи й умовності відійшли на другий план. Вони просто раділи. Голосно сміялися разом — і цього було достатньо.
Коли Паула розплющила очі, її знову огорнула темрява. Весела музика та гучний сміх зникли, залишивши по собі задушливу тишу. Події дня здалися далекими, наче уві сні. Різкий контраст із тією щасливою сценою залишив гіркий присмак у грудях.
Шторм емоцій вирував усередині, не дозволяючи їй заснути.
Ще хоч на мить.
Я хочу зберегти це відчуття.
Вона підвелася з ліжка, рухаючись із натренованою тишею, щоб не розбудити Вайолет. Навшпиньках рушила до дверей, зосередившись на тому, щоб приглушити звук кроків. У темряві вона на дотик шукала свій шалик.
Їй хотілося зберегти це відчуття, осмислити його під час тихої прогулянки.
Схопивши лампу, вона вийшла з кімнати. Навіть двері зачинила обережно. Місячне світло струменіло крізь вікно, заливаючи коридор м’яким сяйвом. Вона обережно поставила лампу на підвіконня, а тоді запалила її.
Раптовий скрип у дверях змусив її здригнутись. Повернувшись, вона побачила Вінсента, що стояв у дверях.
— Пане?
Перше, що вона помітила — це його бліде обличчя й краплі поту на чолі. Побачивши його стан, вона обережно підійшла ближче, і його відсторонений погляд зупинився на ній.
— …Це ти?
Це було не вперше, коли він ставив таке запитання під час подібних станів. Вона розуміла розгубленість у його очах.
— Так. Це я.
— Точно?
— Точно.
Його рука тремтіла, коли потяглася до її руки, кінчики пальців ледь торкнулися її зап’ястя. Вона відчула, як цей тремор передався й через дотик. Потім, з тремтячим вдихом, він притяг її ближче, сховавши обличчя в її плечі. Тиша наповнилась звуком його нерівного дихання.
— Вам наснився поганий сон? — тихо запитала вона.
Він ледь помітно кивнув, і його золотаве волосся зачепило її щоку.
— Але чому ви вийшли сюди?
— Я почув якийсь звук.
— А якщо б це була не я?
— Я сподівався, що це будеш ти.
Саме ця надія надала йому сміливості вийти. Вона розуміла. Більше не потрібно було питань. Вони стояли мовчки, в тиші, яка вже не здавалася тяжкою. Його дихання ставало рівнішим, а стиск її зап’ястя послабшав — і замінився на переплетення пальців. Тремтіння зникло, залишивши лиш спокійне тепло в долонях.
Вона лагідно з’єднала їхні пальці, а потім м’яко розплела — мовчазне запитання.
— Прогуляємось?
Він знову кивнув.
Пліч-о-пліч вони йшли коридором: однією рукою вона міцно тримала його, а в іншій несла лампу. Їхні кроки відлунювали в тиші, і лише м’яке світло лампи теплим сяйвом освіщало дорогу попереду.
— Хочу відчути вітер.
— Тоді вийдемо надвір?
Взявши його за руку, вона повела його за собою за межі маєтку.
Нічне повітря було свіже й прохолодне.
Навколо панувала глибока тиша, яку розрізало лише м’яке світло лампи, що кидало на землю примарні відблиски. Було вже надто пізно, тож жодної живої душі навколо — вони спокійно йшли в напрямку саду.
Над ними розкинулося нічне небо — величезне, мов полотно, всіяне безліччю сяючих зірок. Цієї ночі, за ясної погоди, вони здавались ще яскравішими. Вона дивилась угору, зачарована небесною картиною — мерехтливі зорі малювали чарівний візерунок на темному полотні неба.
У задумі, прогулюючись під зорями, вони вийшли до фонтану. Попри пізню годину, вода й далі текла, весело дзюркочучи з центрального струменя.
//Коментар перекладача:
Щось сьогодні після такої кількості с
лів, які я вивчила, й обіймів із навчанням (дуже токсичні обійми) — коментарі самі не коментуються.
Мозок у режимі: «ти що, ще думати хочеш?»
Настрій: лежати як амеба й дивитись на стелю, поки уявляєш, що вона зоряне небо.//
