Мить, коли зірка впала на родину графа(2)
— Вибач, що налякала тебе. Просто я так зраділа, побачивши, як ти, Паула, розцвітаєш і стаєш ще красивішою, що зовсім забула спитати про твої почуття.
— Все гаразд. Не треба вибачатись.
— Паула, пообіцяй мені, що більше не казатимеш таких речей, добре?
Вайолет знову розсміялася і простягнула руку. Паула поглянула на ці витончені пальці. Вайолет плеснула в долоні, і Паула невпевнено протягнула свою руку.
Вайолет підвелась і міцно тримаючи Паулу за руку, допомогла їй підвестись.
Погляд Паули зупинився на обличчі Вайолет — такому щасливому, світлому, усміхненому.
Вона опустила очі, намагаючись стримати клубок у горлі. Очі пекли, а в долоні відчувалося тепло їхнього дотику.
— Ну що, може просто трохи підправимо ззаду? Я не чіпатиму перед, не фарбуватиму тебе, тільки трохи причешу. Така сукня, шкода ж її. Гаразд?
— Ем… тільки ззаду, добре…
— Так, тільки ззаду! Перед не чіпаю, обіцяю!
Після того як Вайолет кілька разів поспіль запевнила Паулу у своїй обіцянці, вона тихо стала за її спиною. Вона з надзвичайною обережністю торкнулась задньої частини голови Паули. Її тіло інстинктивно напружилось — вона боялась, що Вайолет потягнеться до її чубчика. Паула була готова втекти при найменшому натяку на обман.
На щастя, Вайолет дотрималась обіцянки й торкалась лише до волосся на потилиці.
— У Паули теж хвилясте волосся, як у мене, — сказала вона, показуючи Паулі свої кінчики, що дійсно завивалися внизу.
— Часом воно мене дратує, і я заздрю людям із прямим волоссям. Хоча ті, в кого воно пряме, зазвичай нарікають на брак об’єму, навіть якщо добре доглядають. Думаю, у всьому важливий баланс. Але, знаєш, у тебе ситуація все ж краще, ніж у мене.
— Вибач…
— Ох, та нема за що вибачатись!
За спиною почулося веселе хихотіння, й у Паули почали почало свербіти у вухах. Вона почала бездумно ворушити пальцями.
Вайолет заплела волосся ззаду, сформувавши елегантну округлу косу. Щоб закріпити зачіску, вона використала білу стрічку, а для прикраси обрала особливий аксесуар — ту саму стрічку, подаровану Паулі.
— Але я принесла тобі й нову прикрасу.
— А мені подобається ця.
— Я привезла багато красивих прикрас. Прикрашу тебе ними, — усміхнулась Вайолет.
Паула похитала головою:
— Мені буде приємніше, якщо ти використаєш цю стрічку для волосся. Вона пасує до мого вбрання, і… я справді її люблю. Це моя найцінніша річ. Було б чудово, якби саме її ти використала — для мене це багато значить.
Вайолет засяяла ще яскравіше, взяла стрічку та закріпила її на потилиці Паули.
Закінчивши зачіску, вона відійшла назад і почала розглядати Паулу з відстані. Цей погляд чомусь надавав сил. Коли Вайолет деякий час спостерігала за тим, як Паула стоїть скуто, вона висловила незадоволення — усе ще було надто просто. Через мить вона плеснула в долоні й витягла кілька квадратних коробочок зі своєї сумки.
Коли вона зняла кришки, відкрились намиста з округлими коштовними каменями у центрі. Але тут були не лише намиста — там були ще каблучки й браслети. Несвідомо Паула зависла на цих прикрасах, але швидко отямилась і заперечно похитала головою. Вона зрозуміла, що Вайолет має намір прикрасити її цим усім.
Але Вайолет була непохитною — у цьому питанні компромісу не буде.
Коли вона почала надягати намисто Паулі на шию, та ковтнула злякано.
«А що як я це загублю?..»
Шия Паули відчувала тягар. Браслет прикрашав її зап’ястя, а каблучка — палець. Їй ставало дедалі важче ковтати й дихати. Вона не раз нарікала на те, що відчуває себе задушеною, але Вайолет, захоплена процесом прикрашання, не зважала на її слова.
Врешті-решт, оглянувши Паулу ще раз, Вайолет задоволено усміхнулась.
«Невже нарешті все?» — зітхнула подумки Паула, потай мріючи якомога швидше зняти ці прикраси. Але Вайолет взяла її за руку і повела до дзеркала.
— Ну як тобі?
— …
У дзеркалі стояла незнайома жінка. Якби не чубчик, що приховував частину обличчя, вона б не впізнала себе. Паула відкрила рота від подиву, втупившись у своє відображення.
«Жінка в дзеркалі — це не я.»
Її волосся, акуратно заплетене й зафіксоване у високу зачіску за допомогою улюбленої резинки, м’яко спадало вниз тонкими хвилями. Стилізовані коси завершувались вільно сплетеними пасмами, що надавали образу легкості й природності.
//Коментар перекладача: уявіть орхідею. Вона — вишукана квітка. Але що, якщо посадити її в дешевий пластиковий горщик, поливати раз на місяць, поставити на пряме палюче сонце і сипонути абиякий ґрунт? Вона пов’яне. Хоча сама по собі була бездоганною.
Так само і Паула.
І, чесно? Багато з нас через це проходили. От вам міні-факт від мене: з чотирьох років я стригла собі чолку. І носила її до одинадцяти. Сама. Уявіть рівень хаосу. А в мене були чудові пропорції обличчя — і ця чолка перекреслювала їх. Коли я нарешті підібрала образ, підібрала «свій» стиль — я побачила зовсім іншу себе. Хоча очі, вії, волосся — усе було тим самим.
(Звертайте увагу на волосся. Волосся — це півкраси. Це моя перекладацька порада.)
І головне — завжди шукайте свої сильні сторони. Вони точно є. Не існує некрасивих жінок. Є лише ті, хто ще не встигли розцвісти. Як орхідеї, що чекають правильного світла.//
Рожеве плаття чудово підкреслювало її фігуру. Завдяки корсету талія здавалася стрункішою, а рожевий шнурок, зав’язаний навколо, ще більше підкреслював силует. Нижня частина сукні була пишною, створюючи ілюзію ще тоншої талії.
Рукавички на її руках, трохи відкриті білі панчохи та рожеві туфельки з бантиком посередині гармонійно доповнювали образ. Намисто, браслети й кільця надавали елегантності, роблячи вигляд вишуканим, а не простим.
Паула, заворожено дивлячись у дзеркало, підняла руку. Жінка у дзеркалі повторила цей жест. Іншою рукою вона підняла край сукні, провівши пальцями по мереживу на плечах. Мереживо на кінцях рукавів спадало м’якими хвилями. Спостерігаючи за відображенням, Паула поправила намисто й пригладила волосся ззаду. Жінка у дзеркалі віддзеркалювала кожен її рух.
«Це справді “я”.»
— Хіба не гарно виглядаєш?
— …Так. Ой, ні. Це все сукню.
Вайолет розсміялась з пустотливим блиском в очах, почувши відповідь Паули. Але Паула справді це мала на увазі. Вайолет усе зрозуміла, але сміятись не припинила.
Ситуація була незвична, але водночас чарівна. Вперше Паула вдягла таке вбрання. Вона думала, що рожевий колір зробить її схожою на дитину, але насправді почувалася дорослішою.
«Це дійсно я?»
Тепер вона розуміла, чому Вайолет казала, що засмучена її чубчиком — він й справді кидався в очі. Паула машинально погралася з ним і відкинула думки.
Відображення у дзеркалі було настільки захопливим, що вона не могла відвести погляду. У цей момент пролунав стук у двері. Щойно Вайолет дозволила увійти, двері відчинились — і з’явився Лукас.
Він підійшов до Вайолет із квадратною коробкою в руках, але зупинився. Його широко розплющені очі уважно вдивлялись у Паулу, і він мовчки окинув її поглядом з голови до п’ят.
— …Паула?
— Так.
Просто так Лукас завмер.
Коли Паула здивовано поглянула на Вайолет, то помітила, що й вона дивиться на Лукаса з якимось дивним виразом. Не затримуючись біля Вайолет, Паула підійшла до Лукаса та взяла в нього коробку. Передала її Вайолет — та несподівано посміхнулася, переводячи погляд із Лукаса на Паулу.
Вайолет розвернула Паулу обличчям до Лукаса, міцно тримаючи за плечі.
— Ну як вона тобі? Гарна, правда ж?
— …
Словесної відповіді не пролунало, але його погляд був повністю прикутий до Паули. Засоромлена до краю, Паула нервово поправила поділ сукні. Мовчанка затягувалась, і їй ставало дедалі некомфортніше. Вона вже хотіла обернутись і переодягнутись, думаючи, що, мабуть, не так уже й погано виглядає, як раптом почула м'який голос:
— Ти… прекрасна.
Порожній вираз обличчя Лукаса поступово змінився — у його погляді з’явилось тепло, карі очі засяяли так ніжно, наче в них танув мед.
— Дуже.
— …
Чомусь Паулі стало ще більш ніяково.
Вона машинально почухала шию, що безпорадно залишалась відкритою, й відвела погляд убік. Вайолет сміялась настільки, що кутики її губ ледь не торкались вух. Відчуваючи, що її теплий погляд обтяжує, Паула опустила очі до підлоги.
— Можна я вже зніму це?
— Вже? Побудь ще трохи.
— Мені треба прибрати.
— Та ну! Яка шкода. Треба йти на бал або щось таке!
Чесно кажучи, усе було не так уже й погано. Паула відмахнулась від слів Вайолет зі смішком. Однак та всерйоз запитала, чи не хоче Паула піти кудись на вечірку.
Та одразу ж похитала головою.
Смішно.
Тоді Вайолет запропонувала влаштувати вечірку прямо тут. Паула знову в жаху вирячила очі. Окрім тисячі дрібних проблем, які виникли б через таку раптову ідею, була ще одна деталь — не було кого запрошувати.
Від чергової відмови плечі Вайолет зсутулились. Вона справді виглядала розчарованою. Якимось чином Паула відчула нотку провини. Але це була проблема, про яку вона не могла нічого сказати.
Повертаючись, щоб підняти зняту сукню, Вайолет весь час бурмотіла, яка це марнота. І тут, як грім серед ясного неба, Лукас зробив пропозицію:
— А як щодо вечірки лише для нас? Приватна.
І ось так спонтанно вирішили влаштувати мінівечірку.
Це було зовсім крихітне зібрання — лише Паула, Вайолет, Лукас і Вінсент. Насправді, це важко було назвати вечіркою. Проте Вайолет і Лукас одразу захопились ідеєю й попросили Ізабеллу взятись за приготування. Лише Вінсент, який почув новину із запізненням, був приголомшений.
«Якщо хтось це побачить, то подумає, що це не мій маєток, а ваш.»
«Ну і що? Весело ж.»
«Зрештою все добре що добре»
«…»
Ніхто не міг зупинити цю жінку й цього чоловіка, які вже ухвалили остаточне рішення.
Місцем проведення вечірки обрали головну залу прибудови. Ізабелла привела покоївок, щоб прикрасити залу, а кухар почав готувати їжу. Було попередньо оголошено, що під час вечірки нікому не можна входити до зали. Пізніше страви мав принести сам кухар або Ізабелла. Вона ж мала наглядати за всіма іншими справами.
Спробу Паули запропонувати допомогу відкинули. Вайолет наполягла, щоб та залишилася у кімнаті — мовляв, зіпсує сукню, — і порадила не перейматись. Зрештою, Вайолет пішла на перший поверх сама, щоб проконтролювати підготовку до вечірки, а Лукас приєднався до неї. Оскільки Вінсент не міг бути присутнім, хтось мав його замінити.
У результаті в кімнаті залишилися лише Вінсент і Паула. Вона бездумно перебирала пальцями. У сукні їй було незручно — вона почувалась ніби сидить на їжакові. Попри шум знизу, відчувала себе дивно пасивною.
Паула кинула погляд на Вінсента, який сидів на іншому краю кімнати, сперши підборіддя на руку, а лікоть — на підлокітник дивану. Його блискучі чорні туфлі погойдувались у повітрі. Він був одягнений у фрак, у який його ледве вмовив Лукас, а його золотаве волосся було зачесане назад, тож виглядав значно охайніше, ніж зазвичай.
— Завжди так, коли вони приходять.
— …Вибач.
— За що ти вибачаєшся?
— Мені здається, що я їх підбурила.
— Можливо, ти й справді підбурила їх цього разу.
— Та ні ж бо…
Вінсент зітхнув від слів Паули і глибше вмостився у диван. Відкинувши голову назад, він провів рукою по ретельно укладеному волоссі.
— Тут уже нічого не вдієш.
У його зітханні звучала певна покірність, але, здається, йому й справді було не надто зле. Паула мовчки молилася, щоб усе пройшло без пригод.
— Чого ти така метушлива?
Її неспокій, здається, турбував його.
— Сукня незручна. Вибач.
— Сукня?
— Вайолет наполягла, щоб я її вдягнула — каже, для вечірки пасує.
‘Хоча, чесно кажучи, я ж сама погодилась…’
У цей момент Паула пригладила поділ сукні, намагаючись вирівняти
складки. У дорогому одязі вона почувалась особливо тривожно.
Вінсент знову поглянув на неї.
Зустрівши його погляд, Паула занепокоїлась — чого він так дивиться? Його обличчя мало якийсь криво-усміхнений вираз...
