Мить, коли зірка впала на родину графа(1)
День видався напрочуд спокійним. Паула все більше звикала до присутності Лукаса, коли раптом у маєтку з’явилася Вайолет — уперше за довгий час, тягнучи за собою велику валізу.
— Паула! Я так скучила!
Щойно вона побачила дівчину, одразу кинулася в обійми, шепочучи, як шкодує, що їхнє спілкування досі обмежувалося лише листами. А тоді — ні з того ні з сього — потерлася об її щоку. Паулу це збентежило до краю. Вперше в житті її зустріли настільки… тепло? Ні, швидше — з розмахом.
«Так прийнято вітатися?..» — вона скам’яніла, а руки безпомічно метлялися в повітрі.
Лукас, що стояв неподалік, не витримав і підійшов ближче.
— Сестро.
— О! Лукас?
Вайолет здивовано кліпнула — здається, вона навіть не знала, що Лукас тепер тут.
— І де ж ти пропадав?
— Та трохи заборгував…
— Жаль. І мою допомогу відкинув.
Вона зазирнула через його плече — позаду стояв Вінсент. Зловивши її погляд, він миттєво відвернувся, удаючи, ніби нічого не бачить. Щічки Вайолет надулися, але замість скарги — суворий погляд у бік Лукаса. Той знизав плечима й спокійно рушив до брата.
— Ітан зараз дуже зайнятий, тож і його не побачиш. Всі якісь холодні. Лишень Паула зі мною.
— Це честь для мене.
Вайолет знову міцно обійняла дівчину, й Паула, занурившись обличчям у її плече, вловила тонкий жіночий аромат. Ніжний, солодкий — зовсім не схожий на її власний. Її щоки мимоволі порожевіли.
«Це зовсім інше…»
— Хм! Я теж тут залишаюся!
Вайолет голосно крикнула, навіть не відпускаючи Паули, просто через її плече — прямо в бік двох чоловіків.
— Чому?
— Щось сталося, сестро?
Обидва одночасно — в унісон — підняли брови. Паула здивовано глянула на них і жестами спробувала запитати: "Ви серйозно?" Але Вінсент, як завжди, не зчитав її сигнал, а Лукас лише кліпав, ніби в нього завис мозок. Щоки Вайолет надуло ще більше.
— Хто сказав, що я сюди приїхала, бо скучила за вами? Я приїхала заради Паули!
— Що, серйозно? За мною?
— Угу! Пауло, ходімо!
І потягла її нагору сходами, мов вітер у спідниці. Попри свою тендітну фігуру, вона мала чималу силу. Паула озирнулася, сподіваючись на хоч якусь підтримку, але обидва кавалери миттєво відвели погляди. "Рицарі, блін." Цього разу вже щоки Паули надулися.
* * *
Щойно в маєтку з’явилася ще одна мешканка — стало гучно, мов у вуличному театрі.
Після новин про це приїхала Ізабелла.Вайолет, вся у захваті, поселилася у кімнаті поруч із Паулою. Причиною було те, що вона хотіла бути ближче до Паули. Ба більше — змусила її пообіцяти, що ті спатимуть разом. На відміну від жвавої Вайолет, Паула зосередилася лише на Ізабеллі. На щастя, та з суворим виглядом наказала їй перевірити, чи все в порядку в кімнаті Вайолет.
Речей у Вайолет було… як на переїзд. Мабуть, приїхала всерйоз і надовго. Минулого разу тільки слала людей за сукнями, цього — з валізами.
— Тадаа! Паула, як тобі?
Поки Паула акуратно прибирала, Вайолет вийняла з валізи рожеву сукню й піднесла її до світла. Вся в мереживі: плечі, рукави, поділ спідниці, усе наче збите з хмаринки. На талії — рожевий пояс, щоб підкреслити фігуру. І все це прикрашено вишитими трояндами. На вигляд — дорога, елегантна, ніжна.
«Вайолет у ній виглядатиме, як завжди, казково», — подумала Паула.
— Вона неймовірна.
— Правда? А я думаю, вона ідеально пасуватиме ПАУЛІ!
«…вибачте, що?» — Паула зависла.
Руки, які ще мить тому обережно торкалися красивої сукні, раптово втратили силу. Паула зустріла погляд Вайолет — усмішка була широкою, до вух… але за цією усмішкою ховалося щось моторошне. У повітрі запахло тривогою. Паула інстинктивно зробила крок назад і почала захищатися жестами.
— Це для тебе, Пауло.
— Дуже вдячна. І… все ж, не варто…
— То все дарма.
Сукня була надто дорогою — Паула не могла дозволити собі прийняти щось подібне. Але Вайолет не зупинилася. Навпаки, вона наближалася з непохитною рішучістю, немов акула в рожевому мереживі.
— В-Вайолет?..
— Ну, Пауло, давай уже.
— Що?
— Знімай.
І поки мозок намагався переварити ці слова, Вайолет вже кинулася вперед. Почалася паніка. Руки летіли у всі боки, крики луною йшли по кімнаті, фартух летів у бік шафи, чорна сукня — слідом. Паула пручалася з усіх сил, але Вайолет була з тих жінок, які, якщо вирішили — то вже вирвали.
І ось, поки Паула ще намагалася осягнути, як усе так швидко сталося… вона стояла в самій білизні.
Паула сиділа на підлозі, закутавшись у себе, як у мушлю, й руками прикривалася, мов слимак під градом. Очі блищали від сліз — її одяг буквально викрали. Грабіжниця? Ні — Вайолет, з милою посмішкою до вух, щойно викинула сукню Паули, як мотлох, за межі досяжності.
І ось, поки Паула ще з надією дивилася на свою чорну сукню, Вайолет урочисто вручила… корсет.
— Чому…?
— Якщо вже надягати, то доводити образ до ідеалу.
— Помилуй.
Жодного результату. Корсет був одягнений.Коли Вайолет затягувала шнурівку позаду, Паула задихалася. Після того як усе було надійно затягнуто, Вайолет похвалила її, мовляв, гарно виглядає, хоча сама Паула почувалася дуже незручно — це був її перший досвід носіння такого.Та з часом, на подив, тиск від корсету ослаб, і вона вже могла хоч трохи дихати.
Коли корсет був на ній, Паула виглядала стрункішою, і навіть її раніше непомітні груди почали виділятися. Це було дивовижно. Паула з захопленням торкалася стрічки посеред грудей, а Вайолет тим часом вручила їй білі панчохи. Цього разу Паула без опору їх вдягнула. Як виявилось, навіть нова білизна була підготовлена. І, судячи з виразу обличчя Вайолет, вона справді все це заздалегідь спланувала.
Коли на Паулі вже була проблемна сукня й навіть черевички, Вайолет кілька разів обійшла її довкола, оцінюючи вигляд. Погляд у неї був доволі гострий. Після ще кількох кіл вона схвально плеснула в долоні й усміхнулась.
— Тепер модно, коли поділ не надто пишний. Це — ідеально. На худенькій фігурі краще виглядає легка відкритість, а не повна демонстрація тіла. Як я й думала — тобі дуже пасує!
— Дякую.
Паула незграбно усміхнулась і погралася зі спідницею. Відчуття рукавичок, які вона вдягла вперше, було незвичним. Вайолет знову поглянула на Паулу з виглядом, ніби милувалася, й потягнулася до її голови. Паула злякалась і підняла руку, щоб зупинити її.
— Чому? Потрібно ж укласти волосся і зробити макіяж.
— Мене і так влаштовує... я-я обійдусь без макіяжу.
— Ой, ну що за сенс так красиво вдягатися, якщо залишити волосся ось так?
Коли Вайолет наблизилась, Паула шалено заперечувала. Вона відступала назад і виражала своє рішуче небажання. Якщо вже на те пішло — вона ненавиділа своє волосся. Паула почала знімати сукню, кажучи, що краще вже не носити її, хоча Вайолет наполягала, щоб вона не знімала.
Вайолет була здивована поведінкою Паули й зупинилась. Паула вперто наполягала. Почалася боротьба, під час якої обидві втратили рівновагу і впали на підлогу.
Під час падіння чубчик Паули розійшовся. Коли Вайолет піднялася і подивилася на обличчя Паули, її очі округлилися. Паула миттєво прикрила обличчя і поповзла назад. Побоюючись, що Вайолет наблизиться, вона підняла другу руку, щоб зупинити її.
— Паула.
— Не підходь, не підходь. Вибач.
— За що ти вибачаєшся?
— Тому що я страшна.
Вайолет кліпнула очима.
— Ти не страшна.
— Не треба мене втішати. Все нормально.
— Паула. Я серйозно.
— Вибач.
Паула, вибачаючись, відсунулася назад. Вайолет схилила голову.
— Ти трохи простенька, але не думаю, що за це треба вибачатися.
— Вибач.
— Паула.
— Вибач. Вибач.
Коли Вайолет нахилилася до Паули, та злякано відсахнулась, забувши навіть про сукню, яка могла забруднитися. Вайолет хотіла наблизитися, але завмерла. Її простягнута рука зупинилась у повітрі.
— Вибач.
— Паула.
— Вибач. Вибач…
— …
Вайолет більше нічого не сказала. Паула лише повторювала, що їй шкода.
Вона не могла підняти голову.
Вона боялася побачити на обличчі Вайолет розчарування чи огиду. Паула чула образи все життя. Про те, що вона страшна. Що вона ні на що не здатна. Що від неї верне. Що з таким обличчям не мали би пускати навіть на вулицю.
Вибач… Я ж теж не хотіла народитися такою…
Паула похитала головою, намагаючись позбутись звинувачень, що крутилися в її голові. Але вони лише ще сильніше затягували її зсередини.
[ "Ти така жахлива…"]
Одного разу хлопчик її віку сказав це Паулі. Він був іншим. Добрим. Грався з нею, коли інші діти сміялись. Паула потай симпатизувала йому.
Але згодом виявилося, що він кохав дівчинку на ім’я Алісія. І дружив із Паулою тільки через неї. Він просто використовував її, а потім ще й почав ображати. Бо її зовнішність — потворна, бо саме вона зводила всю її цінність нанівець. Колись навіть хтось сказав їй, що їй ще пощастило бути негарною — інакше б батько продав її.
Але… це справді так?
Чи повинна я бути вдячна?
Чи варто тішитися тим, що могло бути гірше?
Я вже нічого не розумію…
— Вибач… Мені справді шкода…
— Паула. Подивись на мене.
До Паули долинув спокійний голос. Вона схилила голову ще нижче. Але Вайолет знову покликала:
— Паула.
Ніжний голос був теплим. Паула перестала просити пробачення і глибоко вдихнула. Вагалась, але все ж підвела голову. Вайолет сиділа навпроти, дивлячись просто на неї.
— Паула, послухай. Мені байдуже, як ти виглядаєш. Чи ти гарна, чи ні — це не має для мене значення. Для мене ти — це Паула. І мені ти подобаєшся. Мені подобається Паула, яка ставиться до мене з добром, щиро радить, підтримує і розуміє мене навіть тоді, коли я вперта. Саме це, я вважаю, — справжня краса Паули. Зовнішність для мене не важлива, Пауло.
Вайолет усміхнулась тепло. Її незворушні фіолетові очі світилися добротою. Щирість у її голосі, в м’якому тоні й упевнених словах — усе це проникало просто в серце.
— Мені подобається в тобі все, Пауло. Незалежно від того, як ти виглядаєш.
— …
— Не проси вибачення. За що тобі вибачатись? Ти нічого поганого не зробила.
— Але…
— Ой, Пауло, скажи, а тобі я подобаюсь лише тому, що я гарна? Ти б мене зненавиділа, якби я була страшною?
Паула одразу заперечно похитала головою. Вайолет розсміялась — яскраво, щиро, з таким звуком, що аж кімната засяяла.
І я не могла відвести очей від її сяючого обличчя.
//Коментар перекладача: я не просто люблю цей розділ. Я його обіймаю внутрішньо, кладу в кишеньку біля серця і періодично перечитую.
Дружба, яка важить більше за тисячу признань у коханні.
І так, я вважаю (і буду відстоювати це з прапором у руках), що дружба має повне право бути вищою за любов. Бо коли любов іноді зникає, дружба — лишається.
Цей розділ — просто бальзам на душу. А знаєте, що ще більше бальзаму?
МІЙ РЕДАКТ.
Так, ви не ослухались. Цей шедевральний, вивірений до останньої крапки редагований текст — моїх рук справа.
Мені хочеться поставити собі 12/10.
