Граф – божевільний хазяїн (4)

Граф – божевільний хазяїн (4)

Доглядати за сліпим господарем було нелегко, а Вінсент наразі залишався надто підозрілим. За чутками, Паула вже десята, кого найняли з того часу, як він зачинився в кімнаті. Спершу всі погоджувались, але більшість не витримувала довго — хтось сам звільнявся, хтось раптово зникав.

 

І хоч «раптове зникнення» викликало запитання, Паула встигла зрозуміти, чому люди не затримувались надовго. Можливо, через сліпоту, Вінсент став надзвичайно чутливим до всіх звуків навколо — й настільки ж різко реагував на них.

 

До того ж, він постійно лежав у ліжку. Залишав його лише на короткі моменти, коли це було необхідно. А особливо — коли хтось заходив у кімнату — миттєво ховався під простирадлом.

 

До того ж, у нього був жахливий характер — усе, що вона приносила, він перекидав. І водночас, щойно він відчував найменший її рух, тут же згортався в простирадло й ховався.

 

Справжній кіт.

 

На щастя, у Вінсента був обмежений час для спілкування з нею, і саме тоді прийшов дворецький.Це був той самий літній пан, який привів Паулу. Він навідувався до кімнати Вінсента раз на день, і в цей час між ними, здається, точилася досить серйозна розмова.

 

У ці моменти Вінсент не ховався під простирадлом і поводився напрочуд зібрано. Кожного разу, коли Паула нишком зиркала на них, їй крутилося в голові: Невже він і справді такий серйозний і пристрасний у душі?

 

Тоді в чому сенс усього цього? 

 

Тарілка, що пролетіла біля її обличчя, вдарилась об стіну й розлетілася на друзки. Їй уже набридло озиратися й перевіряти, чи вціліла.

 

— Геть.

 

Паула глибоко зітхнула й міцно заплющила очі. Вінсент знизав плечима, хоча очі в нього були широко розплющені.

 

— Схоже, я вам не подобаюся.

 

— Так, ти мені зовсім не подобаєшся. Тож іди.

 

— Що зі мною не так? Скажіть — я виправлюсь.

 

— Все.

 

О, це недобре.

 

— Я зроблю все можливе, аби вам сподобатися.

 

— Не треба. Просто забирайся з очей.

 

Ох, як же хочеться тебі врізати.

 

Діти, які не слухаються, повинні добре висипатись. Паула зиркнула на голову Вінсента.

 

Може, просто вдарити разочок?

 

— Що ти задумала?

 

— …

 

— Навіть не думай дурниць. Я тебе вб'ю.

 

Ого, який чутливий на цю тему.

 

Вона знизала плечима й повернулася, щоб прибрати уламки тарілки.

 

Шкода посуд.

 

У крамниці цей посуд, мабуть, коштував би чималі гроші. Зітхнувши з жалем, Паула прикусила губу й почала збирати уламки.

 

Гаразд, спершу приберу простирадло. Їжа почекає.

 

— Пане, мені треба змінити постіль.

 

— Не підходь до мене.

 

— Якщо ви могли б трохи посунутись…

 

У ту ж мить, коли вона наблизилася, щоби зняти простирадло, щось різко влетіло їй у чоло. Від раптового болю вона на мить втратила орієнтацію. Ледь вирівнявшись, Паула поглянула на те, що впало їй на голову.

 

Це був настільний годинник.

 

Вона підняла його, перевернула — і побачила, що годинникова стрілка зламалась і завмерла.

 

Божевільний.

 

— Якщо вам щось не подобається, можна просто сказати "ні". Навіщо поводитись так небезпечно…?

 

— А що, боїшся померти? Все одно нікому немає діла до того, якщо ти здохнеш.

 

Паула підняла очі на настільний годинник, а потім зиркнула на нього. Обличчя Вінсента, яке майже не було видно, залишалося спокійним — ніби він і не кидав у неї щойно.

 

Ні. Він… сміявся з неї.

 

— Такі, як ти, — вони всі однакові. Трюкачки, які зроблять усе, аби тільки заплатили. Брудні істоти, які марять грошима. Цікаво, чи бояться такі смерті? Ти ж теж прийшла заради грошей, так? Інакше хіба легко погодилася б на пропозицію від незнайомця?

 

(Коментар від перекладачки: я не знаю чому я вирішила використати слово трюкачки, але звучить класно. Тепер це одне з моїх улюблених слів)

 

— …

 

 

— Ти знаєш, чому тебе взяли на роботу? Бо ти така здібна? Бо на тебе можна покластися? Ні. Нічого подібного. Бо якщо я тебе вб’ю — ніхто й оком не змигне. Якщо ти вмієш догоджати іншим — ти вже достатньо корисна. А якщо станеш надто обтяжливою — тебе просто позбудуться. Оце і є ти.

 

Його слова вдарили в саме серце, мов лезо. Те, що зачепило — не просто боліло, а рвало зсередини. Як він може бути таким жорстоким? Як можна казати таке в обличчя?

 

Та сльози не йшли. Бо ці слова… були знайомими.

 

Критикувати — легко.

Легко засуджувати когось, мов дихати. І знаходити в тому втіху.

 

Так робили з нею інші.

 

Часом — її батько. Часом — єдина сестра. Вони підносили себе, знецінюючи її. І саме в цьому й полягала її «цінність».

 

Тож… вона не відчула болю.

 

Це не боліло сильніше, ніж тоді, коли її бив батько.

 

Звісно, почуватися погано — це інше.

 

— Це було справді підло.

 

— Що?

 

— Ох, яка ж мені випала честь — мати справу з таким "видатним" паном.

 

Вінсент почервонів від її слів. Його погляд, втуплений у порожнечу, виглядав жалюгідно.

 

Він заговорив крізь стиснуті зуби:

 

— Слідкуй за язиком.

 

— До речі, скажу ще одне — усе вірно. Я справді божеволію через гроші. Вони — моє все.

 

— Що?

 

— Як пан і сказав — нікому немає діла, якщо я помру. І навіть якщо я раптом зникну, ніхто мене не шукатиме. Якщо пан накаже мені померти просто зараз — я не зможу опиратись. То навіщо боятись? Якщо я вам настільки не подобаюсь — просто вбийте. Якщо вже вбивати — прошу, зробіть це одразу. Це чистіше, ніж тортури. А ще — не хвилюйтеся, навіть якщо я помру, ніхто не прийде мене помстити. Ви знайшли ідеального кандидата.

 

— …

 

Він нарешті замовк. На мить в його очах, спрямованих у порожнечу, майнула несподіванка. Лише на мить. Як тільки Паула знову наблизилася, він миттєво напружився й насторожено заворушив руками.

 

— Тоді, пане.

 

Її анітрохи не зворушило те, як він, нишпорячи руками, намагався наосліп знайти щось, аби кинути в неї.

 

Кидати йому вже було нічим.

 

Вона зупинилася перед ліжком, вирішивши скористатися його розгубленістю.

 

— Даруйте.

 

І потягнула за простирадло.

 

Він навіть не встиг нічого сказати, як перекинувся на ліжку. А за мить із глухим стуком звалився під нього.

 

— Що ти робиш?!

 

— Змінюю постіль, пане.

 

Щойно він зібрався щось сказати, вона штовхнула його й витягла залишок простирадла. Потім розстелила чисте — те, що заздалегідь підготувала.

 

Вона зробила вигляд, що не чує його криків.

 

Далі, сівши перед ним, поки той незграбно нишпорив руками по підлозі, Паула розстебнула гудзики його піжами. Вінсент, помітивши це, спробував зупинити її рух. Але вона вправно схопила його руку, опустила донизу і притисла до підлоги коліном.

 

— Що ти робиш?! Не чіпай мене!

 

— А що такого? У вас чудове тіло.

 

— Що?!

 

Занімівши на мить, він почав пручатися всім тілом, коли вона спробувала розстібнути всі гудзики на його піжамі й зняти її. Але від несподівано сильного ривка його тіло втратило рівновагу й похитнулося донизу. Так одна рука звільнилась — він схопив її за голову й різко відштовхнув. Та вона теж не здавалася.

 

Її голову відкинуло назад, але вона міцно тримала піжаму й не відпускала. Вона сильніше притисла його руку коліном, намагаючись якось її витягти, й перекрутила своє тіло, щоб зняти з нього одяг. Вільна рука вчепилась їй у коліно, її тіло хиталося — усе перетворилося на справжню метушню.

 

Після цієї сутички, скориставшись моментом, коли він на мить знітився, вона закинула його піжаму за спину.

 

Минув приблизно рік із того часу, як він втратив зір. Казали, що пів року він майже нічого не їв і не виходив із кімнати.

 

Він був надто худим.

 

На його оголеному тілі не було й сліду м'язів.

 

Його ребра чітко проступали. Він також втратив майже всю м’язову масу. Зовні фігура ще виглядала пристойно, але варто було зняти одяг — і перед очима постав жалісний вигляд. Іноді, коли вона торкалася його руки, суха, кістлява структура натякала, що там лишилися самі кістки. Але вона й уявити не могла, наскільки він худий насправді. На тілі подекуди були синці.

 

Зрештою, обличчя, яке вона бачила зблизька, також виглядало надто виснаженим і блідим. Можливо, він погано спав — під очима була порожнеча. У тьмяних смарагдових очах не було фокусу, а потріскані, пересохлі губи видихали важке, утруднене дихання.

 

Торкнись — і він зламається.

 

Хоча він був дорослим чоловіком, у цю мить вона відчула зовсім інше.

 

Їй стало шкода його.

 

Не помічаючи сама, вона провела рукою по його щоці. Він здригнувся й відвернувся від її дотику.

 

Паула опустила очі й замовкла.

 

Було… прикро.

 

Вона забрала руку, не зводячи з нього погляду.

 

Потім прибрала коліно, яким притискала його руку, і легенько відштовхнула його за плече. Як тільки тіло безсило завалилося назад, вона стягнула з нього штани піжами.

 

Спідню білизну вона вирішила не чіпати.

 

Підвівшись із брудною піжамою в руках, Паула підійшла до шафи й дістала чисту. Він тим часом згорнувся в клубок, наскільки дозволяло худе тіло, притискаючи його руками. Вигнута спина стирчала назовні — і вигляд це мало жалюгідний.

 

— Якщо ви хочете й далі ходити в смердючому одязі — я не заперечую. Але, як слуга пана, я маю глибоке прагнення підтримувати охайний вигляд свого господаря. І була б дуже вдячна, якби ви підняли руки, щоб я могла надіти на вас чисту піжаму.

 

— Я тебе вб’ю.

 

— Так, так. Підійміть руки, будь ласка.

 

Вона схопила його сухі руки. Він напружився, ніби не збирався їй підкорятися, але сили в нього майже не було. Вона й уявити не могла, що чоловік може бути настільки слабким. Усе його тіло промовляло про життя у замкненому просторі.

 

Замість того, щоб силоміць підіймати його руки, вона накинула піжаму собі на зап’ястя. Тоді він, трохи знітившись, почав сам натягувати її на себе.Йому, мабуть, було незручно бути в такому вигляді.

— Ось ваші штани. І спідня білизна.

 

— …

 

Відповіді не було.

 

Втім, вона й не чекала її.

 

Вона взяла речі, що залишилися у неї в руках, і підійшла до ліжка. Зняла наволочку та замінила простирадла. Подивившись на чисте ліжко, вона відчула гордість і обернулася до Вінсента. На щастя, він також уже перевдягнув штани.

 

Задоволена його охайним виглядом, вона наблизилася до нього. Вінсент намагався підвестися, впершись руками в підлогу. Коли вона простягла руку, щоб допомогти йому, він різко відштовхнув її. Потім незграбно замахав руками у повітрі та поповз до ліжка самостійно.

 

Упертий.

 

— Господарю, вам треба трохи правіше.

 

— Замовкни.

 

 

 

Зробивши вигляд, що нічого не помічає, Паула лише трохи допомагала, поправляючи тканину так, щоб йому було зручно одягатися.

 

Хоча він і сказав так, Вінсент обережно повернув праворуч і взяв свій одяг.

 

Але чому тут тільки це?

 

А спідня білизна?

 

— Господарю, вам також потрібно змінити білизну.

 

Почувши це, Вінсент хутко забрався у ліжко…

 

У неї зникли слова, коли вона побачила, як він скорчився в кутку, накривши голову новим простирадлом. На всяк випадок вона підійшла ближче й обережно понюхала його. Запах був неприємний.

 

Невже…?

 

— Ви не змінили білизну?

 

— Геть звідси.

 

— Ні, це ж брудно. Вибачте, господарю.

 

Щойно вона нахилилася, простирадло різко заворушилося, і з-під нього щось вискочило.

 

Це був пістолет, дуло якого вперлося їй просто в лоб.

 

Вона завмерла від несподіванки, вражена настільки, що їй на мить здалося, ніби він зараз натисне на курок.

 

Коментар від перекладача 

Я зараз така ж задоволена собою, як Паула, кол
и привела господаря в порядок! І розділи переклала, і особисте життя з навчанням не завалила. Хоча слів на вивчення знову ціла купа — але що поробиш, "білизну" іноді треба міняти й у словниковому запасі (ехх.. завтра здавати, тримайте кулачки за мене)