Граф – божевільний хазяїн (3)

Граф – божевільний хазяїн (3)

Ізабелла підійшла до вікна й розсунула штори, впустивши до кімнати промінь світла. Коли вона відчинила вікно, всередину увірвався прохолодний вітерець — і лише тоді Паула змогла вдихнути на повні груди.

 

Навпроти вікна, в кутку, куди не діставало світло, стояло ліжко. Простирадло на ньому було зім’яте у щось на кшталт кола. З-під нього стирчала рука — Паула зрозуміла, що там хтось є.

 

Ізабелла повільно наблизилася до ліжка. Простирадло здригнулося, і постать відкотилася назад. Але тікати було нікуди.

 

— Ви прокинулися, Володарю?

 

— …Забирайся.

 

З темряви долинув хрипкий, повний злості голос. Ізабелла чемно склала руки й мовила:

 

— Я принесу вам вечерю. Приготувала щось легке, аби вам було зручно поїсти. Будь ласка, зважайте на своє здоров’я.

 

— Забирайся!

 

Округле тіло різко ворухнулося, й із тумбочки полетіла ваза. Ізабелла лише злегка повернула голову — ваза пролетіла впритул біля її обличчя, гепнулась об підлогу й розбилася на друзки.

 

Паула зі страхом розтулила рота, але Ізабелла залишалась незворушною.

 

— Я принесу нову вазу.

 

— Не треба. Не приходь більше.

 

— І ще… я привела дитину. Відтепер вона буде служити Володарю.

 

Ізабелла кинула погляд на Паулу. Та досі стояла біля дверей. Ізабелла зловила на її обличчі вражений вираз і стала поруч.

 

Той, хто лежав на ліжку, зблизька виявився більшим, ніж здавалося спершу. Це був дорослий чоловік. Хоч його обличчя було повністю закрите, голос, почутий раніше, і силует, який вона встигла розгледіти, не залишали сумнівів.

 

— Рада знайомству, хазяїне, — мовила Ізабелла.

 

— Ця дитина відтепер служитиме лорду. Якщо щось знадобиться — звертайтесь до неї, вона все підготує.

 

— Сподіваюся на приємну співпрацю, — сказала Паула, поклавши руки на живіт і низько вклонившись.

 

Та у відповідь пролунало лише одне:

 

— Забирайтесь.

 

Ба більше — цього разу відповідь прозвучала ще жорсткіше.

 

Паула зиркнула на Ізабеллу. Та здригнулася — плечі помітно тремтіли. Але Ізабелла вела далі, ніби нічого не сталося.

 

— Я принесу вечерю.

 

Вона повернулася до дверей. Її хода залишалася такою ж, як і тоді, коли вона зайшла сюди — рівною, незмінною. Паула вже хотіла швидко піти слідом, у глибині душі захоплюючись її байдужою поставою, хоч її власне серце й калатало від шоку.

 

Та раптом щось змінилося. Відчувся рух пальців — і цього разу він почав наосліп шарити по тарілці на тумбочці, шукаючи ножа.

 

— Якщо помилитесь — пораните себе!

 

Вона вже потягнулася, щоб схопити руку. Та, можливо, поспішала надто швидко і навіть не глянула під ноги.

 

Її нога ковзнула по простирадлу, що звисало на підлогу. Світ перевернувся.

 

«А?!»

 

Здавалося, рука, що хаотично хапала повітря, нарешті щось вчепила.

 

Щось врізалося в неї в момент, коли вона падала назад. Ще до того, як прийшов біль від удару потилицею об підлогу, щось важке навалилося на її груди.

 

Вона виставила язик і міцно стулила очі.

 

— Пане!

 

На терміновий голос Ізабелли Паула розплющила очі й зрозуміла — на неї напав пан. Він був не хто інший, як Вінсент.

 

Вона здивовано розплющила очі. Просто перед її носом — обличчя.

 

Темні брови, під ними — смарагдові очі, виразний ніс, повні губи і вродливе обличчя — таке, на яке мимоволі озираєшся, проходячи повз. Вона мимохіть почала заїкатися.

 

Та щось було не так. Вінсент, здається, був не менш здивований, ніж вона. Його погляд раптом заметався в різні боки. Смарагдові очі дивилися кудись у далечінь.

 

Ні, придивившись уважніше — з його очима було щось дивне. Вони здавалися… трохи порожніми.

 

Його руки наблизились до її обличчя. Коли кінчик довгого пальця торкнувся пасма волосся, що закривало їй лице, Паула здригнулася й різко відштовхнула його. І лише тоді зрозуміла, що наробила.

 

Вона швидко зиркнула на Вінсента — той відхилився назад і почав наосліп шукати опору на підлозі, й рухи були помітно тривожними.

 

Відчувши щось недобре, Ізабелла кинулась допомогти йому, а Паула звузила очі, уважно спостерігаючи. Рука Вінсента вчепилася в Ізабеллу, яка квапливо підвела його. Потім він, вагаючись, випростався. Але навіть тоді його обличчя сіпалось, наче щось шукало.

 

— Очі…

 

Як у сліпого.

 

Його обличчя, яке до того швидко рухалось, раптово завмерло. Ізабелла кинула на Паулу лютий погляд. Лише тоді дівчина усвідомила, що сказала зайве.

 

Розгублена, вона не встигла нічого мовити, як обличчя Вінсента спотворила гримаса. Вже за мить він з диким ревом почав кидати в неї все, що потрапляло під руку.

 

Грюк!

 

Бам! Бам!

 

Паула була безсила перед цим безладним нападом. Вона намагалася захиститись, піднімаючи руки, але марно. Ізабелла, яка вже опинилася поруч, схопила її за передпліччя й підвела на ноги. В її рухах не було ані краплі здивування — ніби така ситуація була для неї звичною. Паула, приголомшена й налякана, пішла за нею.

 

Лише коли Ізабелла вийшла з кімнати й щільно зачинила за собою двері, гамір припинився.

 

Паула притисла руку до грудей — серце, яке зазвичай рідко чимось збурювалося, тепер билося шалено.

 

— Він дуже чутливий. Будь обережна надалі. Особливо слідкуй за словами.

 

— …Т-так.

 

Ізабелла мовчки розвернулася й пішла, не сказавши Паулі більше ні слова. Та зітхнула, проводжаючи її поглядом. У глибині душі вона вже відчувала — попереду буде непросто.

 

І того дня Паула завершила свій вечір з тією самою вечерею, яку Вінсент перекинув. Її кімната була просто поруч із кімнатою Вінсента. Зазвичай покої слуги й господаря розміщуються на різних поверхах, але їй довелося залишитися тут — щоб негайно відгукуватись на його виклики.

 

Чорт забирай.

 

Втім, уперше в житті вона заснула на м’якому ліжку з чистою ковдрою. Посеред ночі Паула прокинулася від якогось дивного шуму, але загалом сон був доволі задовільним.

 

Наступного дня її причепурили, вона принесла сніданок — і отримала подушкою в обличчя.

* * *

Вінсент Беллуніта.

 

Він — мій новий пан, якому я маю служити.

 

Єдиний син поважної графині Беллуніта, ще з дитинства привертав увагу своїм шляхетним виглядом і здобував визнання завдяки надзвичайним здібностям у різних сферах. До того ж, графське подружжя теж було зразковим — щаслива, гармонійна родина, якій заздрили чи не всі.

 

Та згодом подружжя загинуло в нещасному випадку, і Вінсент Беллуніта, залишившись сам, успадкував титул у зовсім юному віці. У світі багато говорили, що він занадто молодий, щоб керувати родиною. Але всупереч усім побоюванням, Вінсент очолив родину блискуче. Завдяки цьому престиж і вплив роду зростали з кожним днем.

 

Щасливий час… аж поки…

 

Одного дня на нього обрушилася трагедія.

 

Це сталося на прийомі, організованому королівською родиною. Святкування проходило без жодних ексцесів, аж раптом — хаос. Один із присутніх схопив ніж і кинувся на нього. Це був слуга дому Беллуніта.

 

На щастя, біля Вінсента перебував охоронець, тож усе обійшлося лише незначними пораненнями. Проте справжня небезпека крилося в дивному зіллі, яке нападник розпорошив йому в очі.

 

Спершу очі лише злегка пекли. Потім зір почав розмиватися, й він перестав розрізняти обриси предметів. А згодом світло згасло — і прийшла темрява.

 

Із того часу Вінсента Беллуніту замкнули в кімнаті — і на цьому офіційна історія закінчувалася. Казали, що граф Вінсент Беллуніта відновлюється після поранення, отриманого на званому прийомі.

 

Ходили чутки, що Вінсент якось був причетний до цього випадку, адже нападник нібито був членом родини Беллуніта. Проте незабаром це зійшло нанівець. Виявилось, що вбивця лише видавав себе за слугу дому Беллуніта, хоча насправді ніколи ним не був. Однак його особу та справжню мету так і не вдалося з’ясувати.

 

Зрештою Вінсент осліп. І це стало таємницею, про яку не знали навіть мешканці маєтку — окрім кількох найближчих довірених осіб. Саме тому Паула має доглядати за ним наодинці, таємно.

 

Конфіденційність.

 

Це була одна з умов, яких Паула мала дотримуватись, аби працювати слугою в цьому домі.

 

Ніколи не розповідати про те, що сталося тут.

 

Це також означало мовчазну згоду з тим, що її чекає, якщо вона заговорить.

 

Їй було байдуже. Паула просто вирішила: треба добре виконувати свою роботу. Але вона швидко зрозуміла — доглядати за Вінсентом значно, набагато складніше, ніж здавалося.

 

— Забери це все геть!

 

О, отак загинув уже дванадцята тарілка.

 

Паула зітхнула собі під ніс, дивлячись на чудово розтрощені уламки порцеляни. Лише вона встигла присісти й почати збирати скалки, як по підлозі вже покотилися нові келихи й прибори.

 

— Геть!

 

Ну, в цій кімнаті, крім неї, не було більше жодного кота, з яким би цей «кіт», загорнутий у простирадло й охоплений шаленством, міг посперечатися.

 

А ще — цей «кіт» дивився на дівчину так, ніби мав намір її дресирувати.

 

Перед пекарнею Марка теж водилися вуличні коти. Серед них був один, який щоразу здавався Паулі все худішим. Їй ставало його шкода, тож вона потай відкривала для нього хліб. Спершу насторожений, кіт одного дня підійшов ближче, з’їв хліб, а згодом навіть потерся мордочкою об її руку.

 

Але Вінсент був занадто великим і дорослим, щоб ставитися до нього, як до кота.

 

Паула зібрала уламки посуду й столові прибори, склала все на тацю й глянула на Вінсента.

 

— Я зараз принесу ще.

 

— Мені не треба. Забирайся.

 

— Якщо ви чогось бажаєте поїсти — скажіть. Я передам кухарю.

 

— Головне, щоб тебе тут не було.

 

— Тоді я залишу це у вашій кімнаті.

 

 

Вінсент закричав на повен голос. Паула мовчки зиркнула на нього з ніг до голови. Його волосся було скуйовджене, одяг — розтягнутий і брудний, з якимись плямами. Навіть простирадло, на якому він сидів, пожовкло — вона помітила це, коли востаннє його міняла.

 

— Потрібно змінити постіль. І одяг. Було б добре швидко прийняти ванну. Я приготую воду…

 

— Геть! Геть!

 

А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

 

Кімнату огорнув дикий крик.

 

У вухах аж задзвеніло. Якби так кричати щодня — горло давно б зірвалося. Та попри все, отрута в голосі не слабшала. Навпаки — здавалося, з кожним днем її ставало тільки більше.

 

Паула щодня по кілька разів стримувала емоції, що виривалися назовні.

 

Вона жила тут у відносному комфорті.

 

І все одно — не могла повірити, що вже так втомилася.

 

Вона потрясла головою й спробувала вирівняти подих.

 

Вибуховий характер вельмож був їй не в новинку. Та й не лише вельмож — майже всі, хто наймав її, були такими. За своє життя вона витерпіла чимало зневаги й образ — лише тому, що була бідною й жінкою. У сім'ї того "виводка демона" не було винятком.

 

Я вижила попри все. Не смій зневажати мене через бідність!

 

— Я повернуся. Будь ласка, зачекайте.

 

І Паула вийшла з кімнати, не обертаючись.

 

Щойно двері зачини
лися — щось глухо вдарилося об підлогу. Вона важко зітхнула, уявивши собі, як чергова подушка летить у стіну. Без причини вперлася ногами в підлогу — ніби намагаючись утримати рівновагу у власному житті.