Граф – Божевільний хазяїн (2)

Граф – Божевільний хазяїн (2)

 

 

На щастя, вона встигла поговорити з Паулою, щоби впевнитися, що зробила правильний вибір.

— Пробач, що не представилася раніше. Я — Ізабелла. Відповідаю за всіх служниць у цьому маєтку. Найчастіше ти матимеш справу з графом. А після нього — зі мною.

 

Саме так раніше казав і той літній джентльмен. Вона не знала, яку саме роботу їй запропонували, коли приїхала сюди. Її батько, засліплений грошима, навіть не спитав, а вона й не намагалася з’ясувати. Що б це не було — навіть щось страшне — доведеться підкоритися.

 

 

— Як мені вас називати, міс?

 

— Просто Ізабелла.

 

— Так, міс Ізабелло.

 

Вона запам’ятала ім’я головної покоївки. І тільки тоді зрозуміла, що сама досі не представилась.

 

—Моє знайомство теж запізніле. Я — Паула.

 

— Добре, Пауло. А що ти вмієш?

 

— Я можу прибирати, прати… трохи вмію рахувати гроші, трішки писати. Ну, щоб рахувати, треба ж знати хоча б елементарне.

 

— Зрозуміло.

 

Ізабелла кивнула — зовсім спокійно. Можливо, навіть байдуже.

А Пауліна аж завмерла від напруги.

 

“А що як вона вирішить, що я нікчемна?”

“А що як скаже: ‘Повернись назад додому’?”

 

Ізабелла йшла доволі швидко. Пауліна кинулась за нею, боячись загубити.

 

Отже, вона пішла за Ізабеллою за ріг і зупинилася біля певних дверей. Якраз у ту мить двері відчинилися, й звідти вибігла молода жінка. Побачивши Ізабеллу, вона різко зупинилась і вклонилась. Жінка з каштановим волоссям, яка йшла слідом, теж нашвидку зупинилась із розгубленим виглядом і похитала головою.

 

— Доброго дня, міс Ізабелло.

 

— Я ж казала не бігати по коридорах.

 

— Перепрошую. Дуже перепрошую.

 

— Будь обережнішою наступного разу.

 

Обережний погляд служниць ковзнув від Ізабелли до Паули, яка стояла позаду. І саме в той момент, коли одна з них майже зустрілася з Паулою очима, Ізабелла зробила крок убік і перекрила лінію зору. Потім суворо наказала:

 

— Ідіть у свої зони. Швидко.

 

Пауліна провела їх поглядом, поки ті швидко зникали з коридору.

Ізабелла ж відчинила двері й покликала когось:

 

— Реніка.

 

— Так, міс Ізабелло.

 

До них підійшла висока, доросла жінка. Ізабелла м’яко штовхнула Паулу вперед.

 

— У тебе є одяг, який підійде цій дівчині?

 

Реніка уважно глянула на Паулу. Здавалось, вона щось обмірковує, а тоді кивнула.

 

— У неї тендітна статура. Навіть якщо не буде сидіти ідеально, щось підходяще знайдеться.

 

— Прекрасно.Не обов’язково, щоб усе було строго за формою.

 

— Добре. А за що вона буде відповідальна?

 

— Відтепер — за господаря.

 

Очі Реніки здивовано округлились, ніби вона почула щось зовсім неочікуване. Вона різко глянула на Паулу — її погляд був сповнений здивування.

 

Пауліна відчула, як у горлі пересохло. Вона кілька разів проковтнула слину, намагаючись приховати напругу.

 

За кілька хвилин Реніка спокійно кивнула й повернулася в кімнату. Невдовзі вона вийшла з чорною сукнею й приклала її до тіла Паули. Потім принесла ще кілька таких самих — у різних розмірах, ніби прикидаючи, яка краще сидітиме. Нарешті одну з них вручила. До сукні додавалась ще біла фартухова накидка та спідня білизна.

 

— А от із твоїм волоссям….   

 

Реніка зиркнула на довгий чуб Паули, що закривав її обличчя. Паула облизала пересохлі губи. Ізабелла на мить зупинилася, подивилася на неї й сказала, що все гаразд, після чого рушила далі. Паула спіткнулася, але поспішила за нею.

 

Ізабелла знову рушила довгим коридором. Паула постійно озиралася навколо. Поки вони йшли, вона помічала людей, які працювали в кімнатах із відчиненими дверима, в кутках чи в самому коридорі. Ті, хто йшов назустріч, щойно бачили Ізабеллу, низько вклонялися їй.

 

Навколо лунав дещо гучний гомін. Та з часом він поступово стих, і все знову поринуло в тишу.

 

Регулярне, чітке цокання кроків порушувало мовчання. Паула кинула погляд на Ізабеллу, міцно стискаючи сумку — аби ненароком не впустити її.

 

— Паула, що ти знаєш про свою роботу?

 

— Я тільки чула, що мене збираються взяти на службу.

 

— Тоді ти, мабуть, не чула подробиць.

 

— Так.

 

Паула кивнула й відповіла. Кроки Ізабелли залишалися швидшими за належну швидкість.

 

— Це резиденція поважної родини Беллуніта. І відтепер, Паула, ти відповідатимеш за всі потреби Вінсента Беллуніта — господаря цього маєтку.

 

— Я… Я маю робити це одна?

 

— Саме так.

 

На мить Паула втратила дар мови.

Йдучи за Ізабеллою коридором, вона зауважила: прислуга тут — у чималій кількості. Кучер, що привіз її сюди, садівник у бездоганному саду, візник зі стайні, жінки й чоловіки в однаковій формі.

Навіть не заходячи всередину, вона вже розуміла — прислуги тут набагато більше.

 

«Але ж я маю обслуговувати господаря сама? Якщо він власник — хіба він не впливова людина?..»

 

Паула вагалася, чи варто про це запитати, та замість цього прикусила губу.

 

— Ем… А хтось ще буде?

 

— Ні. Якщо щось буде потрібно — одразу звертайся до мене.

 

— Я впораюся сама?.. Це ж… господар.

 

Урешті вона озвучила сумнів, який, очевидно, прозвучав недоречно — бо Ізабелла різко зупинилась.

Паула теж завмерла й опустила голову.

 

Коли Ізабелла обернулась, на її обличчі, як і раніше, не було жодного виразу.

 

— Паула, слухай уважно. Відтепер ти — єдина, хто обслуговуватиме господаря. Ніяких додаткових людей не буде. Якщо тобі це не підходить — краще залиш маєток просто зараз. Навіть якщо ти просто не впевнена в собі. Бо якщо потім почнеш здіймати шум — тебе покарають.

 

Ізабелла спокійно, але твердо попередила:

 

— Якщо вважаєш, що не впораєшся — йди.

 

Паула прикусила тремтячі губи після цього важкого попередження.

 

І тоді вона зрозуміла:

 

звук болю не повинен більше повторитись.

 

Вона низько вклонилась.

 

— Пробачте. Я буду обережнішою наступного разу.

 

На щастя, Ізабелла більше нічого не сказала й повернулася назад.

Паула розпрямила спину й поспішила за нею.

 

— Якщо будеш обачною в усьому, — нічого не буде важким.

 

— Так.

Після її відповіді жодних слів більше не пролунало.

 

Минуло трохи часу, і перед ними з’явилися двері — менші за ті, через які вони заходили до маєтку.

 

«То ззаду теж були двері?»

 

Паула пройшла слідом за Ізабеллою й опинилась надворі. А з іншого боку перед нею розгорнувся просторий зелений сад, кінця якому не було видно.

 

— Ого… — вирвалося в неї мимоволі. Вона вже бачила сад із карети, але тепер, коли глянула на нього по-справжньому, зрозуміла — він доглянутий до найменшої травинки й справді прекрасний

 

Коли Паула, захоплена краєвидом, помітила, що Ізабелла вже пішла далі, вона отямилась і поспішила наздогнати її.

 

Їй було цікаво, куди вони прямують, але вона не наважувалася питати — мовчки йшла за головною покоївкою. Вона знала: якщо заговорить без потреби, почує щось іще гірше.

 

Ізабелла прямувала до задньої частини маєтку. Вдалині Паула помітила невеликий будинок — схоже, саме туди вони йшли…

Це була дорога, якою навіть просто дивитись здавалося виснажливо. Тому Ізабелла повела Паулу іншим шляхом — не дорогою, а стежкою через ліс, що примикав до маєтку.

 

Паула йшла за нею крізь зарості й вийшла з лісу лише тоді, коли в ногах почало неприємно поколювати. І раптом вони вже стояли перед маєтком.

 

«Ні, як це?..»

 

Здивована, вона озирнулася на кущі, з яких щойно вийшла.

 

«Це був… короткий шлях?»

 

Вона знову подивилася на маєток перед собою. Можливо, це була прибудова — бо він був меншим за попередній дім. Але на її око обидва будинки здавались однаково великими й розкішними.

 

Щойно вони зайшли всередину, атмосфера стала ще тихішою, ніж раніше. У великому маєтку людей і так було небагато, але тут усе виглядало настільки похмурим, що важко було повірити, ніби тут взагалі хтось живе.

 

— Тут мешкає лише кілька осіб.

 

«Отже, мені не здалося.»

 

Паула кивнула й відповіла.

 

Ізабелла пройшла до кінця коридору й почала підніматися сходами.

 

— Сніданок подається о шостій ранку, обід — опівдні, вечеря — о шостій вечора. Їжу можна забрати на кухні вчасно й віднести господареві. Десерт подається тільки під час обіду — отже, його теж бери тоді. Особливу увагу звертай на чистоту. Постіль треба змінювати щоранку — так само, як і одяг. Брудні речі, зібрані за попередній день, щозранку віднось до задніх дверей прибудови.

 

— Добре.

 

— Тут є всі базові речі, але якщо тобі буде щось потрібно — скажи. Я постараюся все підготувати. Те саме стосується і складніших речей.

 

— Так.

 

— І ще: усе потрібно робити одразу. Не повертайся до завдання пізніше лише тому, що не встигла. Господар дуже чутливий до таких речей, тож мусиш бути максимально обережною. Поводь себе так, ніби тебе взагалі немає.

 

— Зрозуміло.

 

Запам’ятовуючи кожне слово, вона розпатлала волосся.

 

Поводитись так, ніби тебе не існує — для неї це було найпростіше.

 

Піднявшись ще одним прольотом угору, вони пройшли коридором і зупинилися перед самими останніми дверима.

 

— І нарешті, я хочу попросити тебе ще про дещо.

 

Перед тим як відчинити двері, Ізабелла озирнулася на Паулу. Вона кинула погляд через плече на двері — і зробила крок назад.

 

— Відтепер усе, що ти побачиш і почуєш, маєш сприймати як закон. Не смій говорити жодного зайвого слова й не реагуй ні на що — що б ти не побачила чи не почула. Не слухай. І тим більше — не тремти без причини. Якщо хоч раз здригнешся — це не обійдеться просто покаранням. Зрозуміла?

 

Ці слова були неочікуваними. Але й водночас — такими ж природними для неї, як дихання.

 

— Так. Я запам’ятаю.

 

Паула відповіла твердо.

Ізабелла розвернулася й повільно постукала у двері.

 

Тук, тук, тук.

 

Вона завмерла, чекаючи на голос господаря. Але з кімнати не долинуло ані звуку.

Звично, ніби вже звикла до такої реакції, Ізабелла постукала ще раз.

 

Тук, тук, тук.

 

— Я заходжу, мій лорде.

 

Вона так і не почула дозволу увійти, але Ізабелла вправно взялася за ручку дверей і повернула її.

 

Із щілини прорвалася темрява.

 

Кімната була занурена в цілковиту пітьму — настільки густу, що не видно було й на крок уперед. Повітря було прохолодне, і в ньому вився дивний запах.

 

Паула скривилася й затисла ніс рукою. Та вже за мить згадала про заборону на будь-яку реакцію — і поспішно виправила вираз обличчя. Вона крадькома глянула на Ізабеллу. На щастя, та не звернула на неї уваги. Паула опустила руки й затримала дихання, наскільки могла.

 

Але щойно Ізабелла ступила в кімнату —

 

Грюк!

 

— Ах!

Подушка впала на підлогу з глухим звуком.

 

«Що це таке?!»

 

Паула підхопилася й почала озиратися навколо.

 

У кімнаті все ще було темно, але її очі вже трохи звикли до пітьми — і в цій напівтемряві вона змогла розгледіти нечітку по
стать.

 

Невеликий коментар від перекладача 

Розділ вийшов довгенький, і я трохи видихлась.

Можливо, ще ввечері викладу наступні(бо, як ви вже здогадалися, розділи тут з’являтимуться часто).

Дякую, що читаєте — ваша увага дуже надихає!