Граф — божевільний господар (1)

Пролог 

Це було похмуре місце, навіть попри скрипіння. З кожним її кроком лунав відголос стукоту. Тому вона йшла обережніше.

Вона просувалася вперед — ні швидко, ні повільно. Аж поки не дійшла до знайомих дверей і зупинилася.

Вона затримала подих, перш ніж відчинити двері.

Хуууу…

Після короткого глибокого вдиху вона схопилася за ручку й повернула її.

З кімнати, темнішої за коридор, впала тінь. Вона вагалася — заходити чи ні в темряву, де нічого не було видно.

Але вона вже звикла входити всередину й відсувати довгу завісу. Сяйнув промінь світла — такий яскравий, що вона мимоволі заплющила очі.

Сліпуче.

Та все ж вона відсунула штори й обернулася.

У ту ж мить щось різко пролетіло біля її обличчя.

Гуп!

Це був годинник — він вдарився об підвіконня й відскочив на підлогу. Вона кинула на нього погляд — і знову подивилася вперед.

Ліжко, що стояло найдалі від вікна, губилося в тіні. На ньому — округлий силует, накритий простирадлом. Єдина рука, що визирала з-під нього, міцно стискала край тканини. Вона тремтіла — від страху, дуже сильно.

— Забирайся.

Пролунав приглушений, зламаний звук — слово.

У ньому відчувалася глибока злість.

Вона й не вдавала, що слухає, лише підняла з підлоги годинник. З нього стирчав цвях, а дерев’яна поверхня була зірвана — зіпсований на перший погляд. Вона вирішила більше його не використовувати й натомість розгорнула нове простирадло, яке тримала в руках. Окинула поглядом захаращену кімнату.

Посуд був розбитий на дрібні уламки, і ті небезпечно розсипались по підлозі. Там же валялися виделка й ложка. Але не тільки посуд був розтрощений — у цій кімнаті не залишилось жодної цілої речі.

Крок за кроком вона піднімала те, що впало на підлогу. І щоразу, коли лунали її кроки, силует на ліжку здригався.

— Забирайся.

Голос знову пролунав.

Вона знову проігнорувала ці слова й підійшла до ліжка. Фігура на ньому, тремтячи, похитнулась і вдарилася об приліжковий столик, а потім відсунулась назад. Кидатися було нічим, тож він вибрав втечу. Але навіть тікати він міг лише в межах ліжка. Було жалюгідно дивитися, як він тулиться до стіни.

Вона поглянула на нього з ніг до голови й простягнула руку. Він відштовхнув її, ніби здогадався, що вона хоче зробити.

— Не чіпай мене.

Як соромно.

Вона різко смикнула простирадло, вдаючи, що нічого не чула. І тоді постать, яку воно прикривало, похитнулась і показалась назовні.

Розкуйовджене золоте волосся, виступаючі жили на шиї й плечах, що напружилися від сорому. Її погляд ковзнув униз. Навіть не треба було перевіряти — було видно, наскільки виснажене тіло ховалося під одягом.

Коли вона знову підняла погляд, на його обличчі вже виступив піт. І щойно вона простягнула руку, він знову люто її відштовхнув.

— Не торкайся!

Пролунав грізний крик.

— Я сказав тобі піти! Забирайся! Іди геть!

Після цих жорстких слів вона нарешті глибоко зітхнула.

Його бліде обличчя палало жаром. Потріскані губи видихали важке дихання. Та навіть попри все це, аби його не забрали, він стискав простирадло з такою силою, що пальці побіліли.

— Іди! Просто залиш мене!

— Заспокойтесь, мій лорде.

— Геть! Геть! Забирайся звідси!

Очікувано, дихання чоловіка почало ускладнюватися. Його розпашіле обличчя знову зблідло, і він схопився за груди від болю.

Вона миттєво підхопила його на руки, витягла респіратор із кишені й вклала в його рот. Потім обережно провела рукою по спині й тихо сказала:

— Дихай повільно.

Почувши її слова, він спробував вирівняти дихання. З кожним вдихом і видихом через апарат його груди, що хвилеподібно рухалися, поступово заспокоювалися. Коли вона переконалася, що все стабілізувалося, зняла респіратор.

— Хах… хах…

— Тепер все буде добре.

Раптом його обличчя стало мокрим від поту. Вологе золоте волосся прилипло до краю її сукні. Вона провела пальцями по його волоссю — як знак похвали, що він добре впорався. Щільно заплющені повіки повільно відкрилися. Смарагдові очі з легким білястим відтінком подивилися на неї.

І в ту ж мить її тіло різко відкинуло назад.

— Ах!

Миттєво вона скотилася з ліжка!

Спідниця задерлася, і видно було нижню білизну. Вона борсалася, з ногами, що безпомічно висіли в повітрі, як раптом з-під неї виглянуло обличчя.

Його погляд, що до цього безцільно дивився вперед, поступово опустився вниз. Малоймовірно, але здалося, ніби він дивиться прямо на неї. Надто бліде, надмірно гарне обличчя заповнило все її поле зору.

Його вологі губи ледь розтулилися.

— Забирайся.

На її обличчі проступила злість.

Ідіот, як і завжди...»

Передмова від перекладачки(також редакторки і, чесно кажучи, єдиної людини, яка працює над цим проєктом)

Весняні канікули добігають кінця. Надворі тихо, у вікно просочується легкий вечірній холод, а на годиннику — 21:00. На столі — аркуші зі словами, які слід вивчити... Але сьогодні все це відійшло на другий план.

Не знаю, чому саме зараз. Просто захотілося. Ця історія справді мене зачепила… по-справжньому. І я захотіла дати їй свій переклад.

Я намагатимусь зробити його справді хорошим. Перекладати так, щоб було легко читати. Щоб атмосфера не губилась, щоб не дратували дивні або незрозумілі фрази. Просто — щоб було приємно.

Можливо, ця історія стане для когось натхненням, для когось — втечею від буденності, а для когось — маленьким дивом перед сном. Я лише перекладаю, але вірю, що між рядками є щось більше.

До речі, я доволі часто залишатиму ось такі коментарі. Просто щось сказати, поділитися настроєм, іноді пожалітись на складне речення або подякувати автору за чарівну сцену.

Тож якщо ти зараз це читаєш — влаштовуйся зручніше. Сюжет чекає.

Ну що ж… почнемо?

Граф – божевільний господар (1)

Я — донька селянина, яка народилася ні з чим і виросла ні з чим

Навіть звичайна їжа була розкішшю, яку важко було здобути.

Щоденна боротьба за хліб.

Безпросвітна бідність.

Усе моє життя — це боротьба з нею.

Цікаво, але посеред усього цього в мене на плечах опинилося ще й п’ятеро дітей.

Не витримавши виснажливої бідності, мати втекла — одна, залишивши нас.

А батько, який залишився, щодня спивався й перетворив наш дім на місце жорстокості й тортур.

Найменше немовля, яке ще годували грудьми, він забив до смерті.

Четверта дитина померла з голоду.

Другу продали в бордель.

А третю вирощували як золото чи нефрит — через її вродливе личко.

Усі казали: вона виросте гарною, вийде за молодого шляхтича і принесе в дім удачу.

 

А я — перша, потворна — залишилась біля нього.

 

Мій день обертався навколо одного й того ж: їжа, прання, прибирання, робота вдень у пекарні Марка в центрі міста — а вночі мене бив мій жорстокий батько.

Це було життя без жодного повного вдиху — без перепочинку, без надії.

Моє потворне обличчя було постійно в синцях і припухле — я ставала ще огиднішою.

Під час росту я зламала ногу, і мій зріст більше не змінився.

Потворна карлиця.

Так мене називали діти в містечку.

Я думала: якщо пекло існує — то ось воно. Тут і тепер.

Я заздрила третій дитині, яка ставала гарнішою з кожним днем.

І мені ставало дедалі важче витримувати батькове насильство.

 

Я не раз намагалася повіситись, бо просто хотіла померти.

Але щоразу мене або знаходив батько, або хтось на вулиці

чи мотузка рвалася просто перед тим, як я втрачала свідомість.

 

Це була моя в’язниця, а я — засуджена.

Ні, краще б я справді сиділа в тюрмі.

Батько не продав мене в бордель лише тому, що йому потрібна була хтось для хатньої роботи. Але це — напівбрехня.

Мене не продали в бордель через мою потворність.

Поки я, нічого не підозрюючи, мила собі пальці, — усе дізналася з пліток місцевих жінок.

Мати називала мого батька "виводком демона", і я називаю його так само.

Моє майбутнє — під владою цього демона.

Якщо це не трагедія — то що?

Але Бог не зрадив мене до самого кінця.

***

Старий джентльмен з’явився в селі тоді, коли з нею сталося майже диво: вона раптово підросла. Її розпущений чубчик спадав на обличчя, приховуючи потворність. Вона не розуміла, чому чоловік, у якому з голови до п’ят відчувалась вишуканість і достаток, опинився в цьому забутому, глухому куточку світу.

Аж раптом, коли вона йшла вулицею, він, прогулюючись селом, зупинився й вказав на неї пальцем.

— Я хочу забрати її.

Він чемно поклав перед батьком згорток із золотими монетами. Той, побачивши золото, нервово ковтнув.Убогий розум її батька швидко переключився на старого пана, який стояв перед ним, і на пачку золота на столі.

Йому кортіло вихопити пакунок негайно, та він стримав себе, стиснув тремтячу руку й намагався зобразити гідність.

— Сер… моя нікчемна донька впала вам в око… Та вона — недотепа. Усе, що вона вміє, — це дякувати та просити. Якщо згодом вона вам… не сподобається…

— Не турбуйтеся. Навіть якщо вона мені розчарує — назад я її не поверну.

Старий джентльмен спокійно підштовхнув згорток із золотими монетами до її батька. Той насилу опустив кутки рота, які різко смикнулись угору, й перевів погляд на доньку, що сиділа поруч. Він дивився на неї так, ніби перед ним була його найдорожча дитина — і від того Паулу охопив жах.

— Доню моя, твій батько поважає твою думку.

— Мені дуже потрібні гроші, але ж ти для мене важливіша. Сміливо скажи, що думаєш.

І тут він своєю великою рукою стиснув її тонке зап’ястя.

Сила була така, що, здавалося, він може зламати їй кістку.

Обличчя — лагідне, як у турботливого батька. Але очі… блищали люттю.

 

Старий джентльмен теж мовчки чекав на її відповідь.

І Паула знала: якщо вона зараз скаже «ні» — джентльмен піде, щоб знайти іншу дівчину.

А її батько… поб'є її до смерті. 

 

— Я піду.

 

— О, доню...

 

Її батько обійняв Паулу з обличчям, сповненим тривожної, майже несамовитої радості, а з його хриплого горла вирвався ламкий, плаксивий голос. Вона ледь стримувалась, аби не скинути руку, яка м’яко погладжувала її по спині.

По дорозі вона зібрала себе й свої речі та рушила за старим джентльменом. У неї була тільки маленька торбинка — ось і все, що вміщало її життя. Жодного одягу, жодних речей. Але цього разу було дещо інакше: замість щоденних лахів, присипаних пилом, на ній була сукня, вишита гарними квітами.

— Прощавай. Будь обережна.

Її батько, що проводжав її біля дверей, поплескав її по плечу. У цьому дотику відчувався мовчазний тиск — зробити все, щоб догодити джентльмену.

 

Третя дитина, Алісія, яка стояла поруч із батьком, усміхнулась Паулі.

— Бувай, сестро. Залишайся там надовго.

— …І ніколи не повертайся.

Алісія пробурмотіла слова. Але коли Паула не відповіла, вона лише усміхнулась і злегка стиснула губи.

Паула востаннє кинула їй кілька слів :

— Бережи своє гарненьке личко. Бо більше в тебе нічого немає.

— Що?!

Паула відвернулась, залишивши Алісію позаду.

Місце, куди вона пішла за старим джентльменом, було величезним маєтком, що змусив її очі широко розплющитися.

Він був набагато більшим і розкішнішим, ніж будинок найбагатшого поміщика в її селі.

«Ого…»

Із щирим захопленням вона ступила всередину слідом за джентльменом.

— Ви вже тут.

Добре вбрана жінка середнього віку привітала старого джентльмена. Той мовчки кивнув і зняв свій капелюх.

Жінка звернула увагу на дівчину, що стояла за його спиною, й запитала:

— Хто ця дитина?

— Це дівчина, яка відтепер служитиме господареві.

«Господар?»

Паула з підозрою поглянула на старого джентльмена, але той жестом покликав її ближче.

Вона несміливо підійшла, а жінка середніх років окинула її поглядом з голови до п’ят — оцінююче, ніби товар.

Паула напружено ковтнула слину й
терпляче чекала.

— Гаразд.

Схоже, оцінка була схвальною. Жінка кивнула й повернулася.

Невдовзі й старий джентльмен розвернувся в інший бік.

Паула перевела погляд з одного на іншого — кожен пішов у свій бік. І вона рушила слідом за жінкою.