Граф – божевільний господар (1)
Я — донька селянина, що народилася з нічим і з нічим же виросла.
Навіть шматок їжі здавався розкішшю, за яку щодня доводилося боротися.
День у день — боротьба за хліб.
Безпросвітна бідність.
Усе моє життя — це боротьба з нею.
І на додачу до цього в мене на плечах опинилося ще й п’ятеро дітей.
Не витримавши виснажливої бідності, мати втекла — одна, залишивши нас.
А батько, який залишився, щодня спивався й перетворив наш дім на місце жорстокості й тортур.
Найменше немовля, якого ще годували грудьми, він забив на смерть.
Четверта дитина згасла від голоду.
Другу — продав у бордель.
А третю плекали, мов коштовність, — лише за її гарненьке личко.
Усі казали: виросте красунею, вийде за молодого шляхтича й принесе в дім удачу.
А я — перша, потворна — залишилась біля нього.
Мій день обертався навколо одного й того ж: їжа, прання, прибирання, робота вдень у пекарні Марка в центрі міста —
а вночі мене бив мій жорстокий батько.
Це було життя без жодного повного вдиху — без перепочинку, без надії.
Моє обличчя, завжди в синцях і припухле, з кожним днем ставало ще огиднішим.
Під час росту я зламала ногу — й відтоді мій зріст не змінився.
Потворна карлиця.
Так мене називали діти в містечку.
Я думала: якщо пекло справді існує — то ось воно. Тут і тепер.
Я заздрила третій дитині, яка ставала гарнішою з кожним днем.
І що далі, то важче було витримувати батькове насильство.
Я не раз намагалася повіситись, бо просто хотіла померти.
Але щоразу мене або знаходив батько, або хтось на вулиці
чи мотузка рвалася просто перед тим, як я втрачала свідомість.
Це була моя в’язниця, а я — приречена.
Ні, краще б я справді сиділа в в'язниці.
Батько не продав мене в бордель лише тому, що йому була потрібна служка по дому.
Але це — лише напівправда.
Насправді мене не продали через мою потворність.
Я, нічого не підозрюючи, мила пальці —
і саме тоді почула, як місцеві жінки перемивали кістки: дізналася все з їхніх пліток.
Примітка перекладача: «перемивати кістки» — це розмовний український вираз, який означає пліткувати про когось.
Мати називала мого батька «виводком демона». І я теж згодом почала називати його так.
Моє майбутнє… належало цьому демону.
Якщо це не трагедія — то що ж тоді?
І все ж… Бог не зрадив мене до самого кінця.
***
Старий джентльмен з’явився в селі саме тоді, коли з нею сталося майже диво: вона раптово підросла.
Розкуйовджений чубчик спадав їй на обличчя, приховуючи потворність.
Вона не розуміла, що привело сюди цього чоловіка — з голови до п’ят у ньому читалися вишуканість, сила й статок.
Що він робив у цьому забутому, глухому закутку світу?
Аж раптом, коли вона йшла вулицею, він, прогулюючись повз, зупинився… і вказав на неї пальцем.
— Я хочу забрати її.
Він чемно поклав перед батьком згорток із золотими монетами. Той, побачивши золото, нервово ковтнув.Убогий розум її батька швидко переключився на старого пана, який стояв перед ним, і на пачку золота на столі.
Йому кортіло вихопити пакунок негайно, та він стримав себе, стиснув тремтячу руку й намагався зобразити гідність.
— Сер… моя нікчемна донька впала вам в око… Та вона — недотепа. Усе, що вона вміє, — це дякувати та просити. Якщо згодом вона вам… не сподобається…
— Не турбуйтеся. Навіть якщо вона мені розчарує — назад я її не поверну.
Старий джентльмен спокійно підсунув згорток із золотими монетами до її батька. Той насилу опустив кутки рота, які різко смикнулись угору, й перевів погляд на доньку, що сиділа поруч. Він дивився на неї так, ніби перед ним була його найдорожча дитина — і від того Паулу охопив жах.
— Доню моя, твій батько поважає твою думку.
Мені справді потрібні ці гроші… але ти для мене важливіша.
Сміливо скажи, що думаєш.
І в ту ж мить він великою долонею стиснув її худеньке зап’ястя.
Так сильно, що, здавалося, ще трохи — і кістка трісне.
Обличчя — лагідне, як у турботливого батька. Але очі… блищали люттю.
Старий джентльмен теж мовчки чекав на її відповідь.
І Паула знала: скаже «ні» — джентльмен піде шукати іншу.
А батько… поб’є її до смерті.
— Я піду.
— Моя дитинко.
Її батько обійняв Паулу з обличчям, сповненим тривожної, майже несамовитої радості, а з його хриплого горла вирвався ламкий, плаксивий голос. Вона ледь стримувалась, аби не скинути руку, яка м’яко погладжувала її по спині.
Зібравши себе й торбу, вона рушила за старим джентльменом. Усе, що в неї було, — одна-єдина торбинка. Жодного нормального одягу чи речей.
Але цього разу було щось інакше: замість щоденних запилених лахів — сукня, вишита гарними квітами.
— Прощавай. Будь обережна.
Її батько, що проводжав її біля дверей, поплескав її по плечу. У цьому дотику відчувався мовчазний тиск — зробити все, щоб догодити джентльмену.
Третя дитина, Алісія, яка стояла поруч із батьком, усміхнулась Паулі.
— Бувай, сестро. Залишайся там надовго.
— …І ніколи не повертайся, — пробурмотіла вона з солодкою посмішкою.
Коли Паула не відповіла, Алісія лише злегка стиснула губи, ніби перемогла.
Паула зупинилася й кинула їй напослідок:
— Бережи своє гарненьке личко. Бо більше в тебе нічого немає.
— Що?!
Паула вже відвернулась — не збиралась витрачати на неї жодного слова більше.
Місце, куди вона вирушила зі старим джентльменом, було величезним маєтком, що змусив її очі широко розплющитися.
Він був значно більшим і розкішнішим, ніж будинок найбагатшого поміщика в її селі.
«Ого…»
Із щирим захопленням вона ступила всередину слідом за чоловіком.
— Ви вже тут.
Добре вбрана жінка середнього віку привітала старого джентельмена. Той мовчки кивнув і зняв свій капелюх.
Погляд жінки зупинився на дівчині, яка стояла позаду нього.
— Хто ця дитина?
— Це дівчина, яка відтепер служитиме господареві.
«Господар?»
Паула з підозрою поглянула на старого джентльмена, але той жестом покликав її ближче.
Вона нерішуче підійшла, а жінка середніх років окинула її поглядом з голови до п’ят — оцінююче, ніби товар.
Паула напружено ковтнула слину, терпляче чекаючи вироку.
— Гаразд.
Схоже, оцінка була схвальною. Жінка кивнула й повернулася.
Невдовзі й старий джентльмен розвернувся в інший бік.
Паула перевела погляд з одного на іншого — кожен пішов у свій бік. Вона рушила слідом за жінкою.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
