Становище графа (8)
Коли вони повернулись до маєтку після пробіжки, вигляд мали далеко не найкращий. Увесь одяг був у землі, листі та пелюстках квітів. Паула не одразу це усвідомила — надто вже насолоджувалась моментом. Але коли отямилась, їй стало соромно до червоних щік. Як це мало виглядати збоку? Двоє чоловіків і жінка, які бігають полем, сміються… Добре хоч, що ніхто їх не бачив.
Після того як вона прийняла душ, трясла вологе волосся, її погляд натрапив на легке пальто, залишене на ліжку. Воно належало Лукасу. Він накинув його їй на талію, коли побачив, як вона бігла в легкій сукні.
Вона згадала, як він нахилився, щоб загорнути її в пальто — такий жест від вищого за статусом… Це було незвично. Вона обережно витрусила з пальта бруд, склала його і попрямувала до кімнати Лукаса. Він жив поверхом нижче.
Паула постукала у двері — жодної відповіді.
«Невже його немає в кімнаті?»
«Може, він у Вінсента?»
Коли вона вже хотіла повертатись, двері різко відчинились.
Перше, що вона почула, — це був дивний звук. А тоді побачила його.
Лукас виглянув з-за дверей, напівоголений — на ньому були лише штани.
Вода стікала з його мокрого каштанового волосся — схоже, щойно вийшов з душу. Краплі ковзали по шиї, текли вниз — до грудей. Паула мимоволі провела поглядом за тією тонкою струменем води.
Це був не перший випадок, коли вона бачила оголеного чоловіка. Під час спеки робітники часто скидали сорочки, і вона вже звикла до таких сцен. До того ж, були моменти, коли вона бачила й чоловіків, і жінок у набагато більш відвертих ситуаціях.
Навіть після переїзду сюди вона не раз бачила оголеного Вінсента під час служби. Але тоді їй було лише шкода — він здавався крихким і занадто худим. Зараз він трішки набрав вагу, але з того часу, як почав сам одягатися, вона вже не мала нагоди глянути ближче…
//Коментар перекладача:
Дуже шкода…
Хто зна, може, ще поглянеш. Життя непередбачувана штука.//
Та оголене тіло, що чітко вимальовувалось перед її очима, мало широку кісткову будову і доволі розвинену мускулатуру…
— Паула.
— Так?
— Мені трохи… ніяково, коли ти так дивишся…
Лише почувши, як він звернувся до неї, Паула зрозуміла, що втупилася в його голий торс.
— Ой.
Лише тоді вона закрила очі обома руками. Щоправда, пальці залишили маленьку шпаринку — ну, щоб не зовсім не бачити. Лукас теж ніби ніяковів, усміхнувся й прикрив груди рукою.
— Що сталося?
— Я принесла вам це.
Паула простягнула пальто, яке тримала в руках. Лукас узяв його і запросив її зайти всередину. Паула, не наважившись відмовити, зробила крок у кімнату. На підлозі виднілись мокрі сліди. Коли вона зайшла, Лукас вже встиг накинути халат. Їй стало якось ніяково, тож вона намагалася дивитись лише собі під ноги.
Поки він зав’язував пояс, краєм ока поглянув на столик поруч.
— Сідай.
— Я прийшла лише віддати пальто.
— Вип’ємо чаю разом.
— Не варто.
Вона вже пила багато чаю за день. Та й що подумають, якщо хтось побачить, як молода жінка серед ночі сидить у кімнаті молодого чоловіка? Звісно, її статус не передбачає чуток… але вона ж теж жінка. Та й люди схильні все неправильно тлумачити — і досить часто. Треба бути обережною.
Почувши її рішучу відмову, Лукас лише розсміявся. Потім зробив кілька кроків у її бік. Крізь недбало зав’язаний халат трохи визирали груди — і Паула миттєво ковзнула туди поглядом.
— Сьогодні було дуже весело. Я справді отримав задоволення.
— Це завдяки вам, сер Лукасе.
— Ні, це завдяки Паулі.
//Коментар перекладача:
Може, там десь у тіні сидить Вінсент, тримається за перила і вмикає режим “Пильний граф”? Бо ці фрази звучать… ну… вельми двозначно.Чи то я вже зіпсована. Але погодьтеся — звучить як сценка з фанфіку, де хтось точно щось не так зрозуміє.//
Поки вони обмінювались теплими словами, Лукас знову усміхнувся. Паула також підняла куточки губ у відповідь. Справді, день був напрочуд гарним — і в більшості завдяки йому. Тож вона щиро подякувала. І справді відчувала вдячність.
— Невже тобі не незручно? Ти ж можеш ходити лише в обмежені місця.
— Трішечки.
— А як тобі тут живеться? Не важко доглядати за моїм старшим братом?
— Це трохи… —
Паула кліпнула очима, а потім тихо додала:
— …складно.
Лукас, наливаючи воду в чашку, тихенько засміявся.
— Тепер я розумію, чому стан мого брата покращився. Коли поруч така життєрадісна людина, інакше й бути не може.
— Це все завдяки зусиллям пана.
— Не скромничай. Я не можу повірити, що це сталося без твоєї участі.
Він, напевно, все розуміє. І завжди каже щось приємне. Якщо вже так, то й сперечатися не хочеться.
— Ваше волосся.
Коли Паула вказала на його вологе волосся, Лукас ніяково провів по ньому рукою. Побачивши його вираз обличчя, вона махнула рукою, мовляв, нахились. Лукас трохи знітився, але послухався й нахилився. Паула обережно витерла рушником краплі з його волосся.
— Якщо залишитеся так — застудитеся.
— …
— Після миття волосся краще одразу його висушити.
Вода, що капала з його волосся, ще раніше їй трохи муляла. Ну, вона й справді мала схильності до чистоти — і завжди виходила з ванни сухою. Бо ж як інакше? Якщо підлога залишиться мокрою, буде важко відмивати. Щоб не залишалося плям, вона просто витерла йому волосся. Здавалося, Лукас навіть трохи схилився, щоб їй було легше. Хоча вона й планувала лише злегка прибрати зайву вологу.
Коли перестало капати, Паула відійшла. Лукас вирівнявся.
— Тепер самі досушите. Я піду.
Завершивши справу, вона чемно вклонилась і вже збиралася вийти. Та коли потягнулася до дверної ручки, відчула дивне поколювання в спині.
Вона вже збиралася вийти, коли...
— Паула. Ти знала, що всередині королівського замку є ліс?
Замок? Ліс?
Коли вона обернулась на ці дивні слова, Лукас стояв біля вікна, дивився у її бік і пив воду з чашки.
— Кажуть, колишній король дуже любив природу, тож створив його штучно. Але той ліс настільки схожий на справжній, що важко відрізнити. Глибокий, величний, прекрасний. Є лише одні двері, які ведуть усередину.
— Ніколи про таке не чула. І не знала, що всередині замку є ліс. Насправді, я й до самого замку ніколи не потрапляла, — відповіла вона звично, але тема зацікавила.
— Кажуть, що тільки королівська родина має туди доступ. Іноді дозволяють деяким вельможам, але це — рідкість. Є правило: коли хтось заходить, двері слід зачинити. І поки хтось усередині — їх не можна відкривати. Знаєш, що там роблять?
Паула похитала головою. Лукас поставив чашку на підвіконня.
— Там розповідають таємниці.
— Таємниці?
— Так. Я говорю про таємниці, які не можна нікому розповідати.
«Ні, ну а навіщо тоді взагалі йти туди й розповідати таємницю?» — подумала Паула й здивовано нахилила голову. Лукас ніби прочитав її думки.
— Кажуть, що у стін є очі й вуха. Особливо в замках. Тому слід бути обережним зі словами. Але ж неможливо завжди все тримати в собі. Якщо носити все в серці — довго не протягнеш. Саме тому король і створив єдине місце, де можна виговоритись — у лісі. Навіть якби хтось закричав там свою таємницю на повен голос, слова не вийдуть назовні: товсті стіни, надійні двері, охорона — ніхто не зможе підслухати. Люди називають його Таємничим Лісом.
— …
— Ну, принаймні, це всього лише чутки, — знизав плечима Лукас.
Бо сам ніколи того місця не бачив. Після цих слів у Паули інтерес різко згас. От і все… а я вже подумала, що справжнє місце. Лукас розсміявся, побачивши розчарування на її обличчі.
— Але знаєш, Паула — ти для мене і є той Таємничий Ліс.
Він покрутив чашку на підвіконні. Паула опустила погляд на неї. Вона крутнулася кілька разів, потім завмерла з легким скреготом. Лукас знову повернув її — ніби це був жест без змісту, але зосереджений він був на ньому повністю.
— У таких, як ми, завжди є свої таємниці. Але їх не можна просто так розповісти. Вони з'їдають зсередини. Іноді хочеться виговоритися, отримати розраду — та ж не підеш до першого-ліпшого. Тож доводиться якось це випускати. Як у Таємничому Лісі — викричати. Для мого брата Паула стала таким лісом.
— …
— А для мене таким був мій брат.
Він знову закрутив чашку, але цього разу поглядом зустрівся з Паулою, не дочекавшись, поки вона зупиниться. За мить він відійшов від вікна й повільно наблизився до неї.
— Ти й досі думаєш, що те, що я сказав минулого разу — брехня?
— …
— Прошу, не заперечуйте. Це правда. Те, що сталося з ним — це моя провина.
Лукас зупинився перед Паулою. Але, попри те, що бачив її розгубленість, не переставав говорити.
— Я був надто слабкий. Я нічого не міг зробити. Не мав ані сміливості використати вплив родини, ані сил, щоб захистити себе. Тому я втягнув у це Вінсента. І ось результат. Його скалічили, а я залишився живим. Тож… тепер моя черга.
— Я… Я не розумію, про що Ви говорите.
— Я хочу віддати свої очі братові.
Паула завмерла, вражена почутим. Її очі округлилися, вона не могла повірити. Слова Лукаса прозвучали настільки спокійно, що їй хотілося вирішити, ніби вона просто ослухалась.
Вона вдихнула на повні груди й швидко заговорила:
— Але ж пан Вінсент повністю втратив зір!
— Очі не втратили свою функцію повністю. Пошкоджена тільки зовнішня частина. Після трансплантації зір можна буде відновити. Але це складна, майже неможлива операція. Жоден лікар не наважувався її зробити. Вінсент, мабуть, зрозумів це і змирився. Проте нещодавно я дізнався, що в далекій країні є лікар, який зміг провести подібне. Я хочу привезти його. Звісно, звичайну людину не змусиш пожертвувати очі… але якщо це буду я — все буде інакше.
— Неможливо забрати очі в живої людини!
— Я скоро помру.
Її мозок відмовлявся сприймати ці слова. Спокій, із яким він їх промовив, посмішка на його обличчі — все це було наче в кошмарі. Як можна з такою легкістю говорити про власну смерть?
— Не кажіть так!
Паула затрясла головою, мовби намагаючись стерти ці слова зі свідомості.
— Це єдине, що я можу зробити.
— Пане Лукасе!
— Я віддам братові… свій світ.
— …
//Коментар перекладача: мій мозок досі стоїть на тій галявині з квітами//
Паулa усвідомила, звідки походило те дивне відчуття загрози, яке вона відчула від чоловіка з яскравою усмішкою. Він не коливався. Він вже все вирішив. Його здатність передавати свою рішучість усім тілом — лякала.
Паулa кілька разів стиснула губи. Вона не знала, що сказати. У голові — каша, серце — шалено калатає.
Він, мабуть, побачив розгубленість у її очах, що визирали з-під неохайного чуба. Лукас нахилився. Його обличчя опинилося так близько, що майже торкалося її. Дивився їй прямо в очі. А потім — відвів погляд і усміхнувся.
— Це жарт.
— …Що?
— Просто жартую.
//Коментар перекладача:
Дяденька, я тобі не вірю.//
Посмішка стала несерйозною, трохи зухвалою.
«Що?»
Паулa спантеличено подивилася на нього. Він потягнувся до ручки дверей за її спиною, все ще з тією самою шкідливою посмішкою. Двері відчинились зі скрипом.
Паулa швидко озирнулася на двері — й одразу знову на Лукаса. Той прикрив рота рукою. Його очі, широко відкриті, тепер мружилися від сміху. Здавалося, він стримує регіт.
— І здивоване обличчя в тебе миле.
— Що?
— На добраніч.
Двері розчинилися ширше. Лукас м’яко підштовхнув її за плече й вивів з кімнати. Потім, дивлячись на її застигле лице, не стримався — засміявся голосно, відкрито. Сміх ще лунав із-за дверей, які він зачинив... і замовк одразу після клацання замка.
Паулa ще кілька секунд стояла нерухомо. Потім у її голові з’явилась затримана думка: «Просто жартую».
Її обличчя миттєво спалахнуло. Вона сердито загарчала й потягнула за ручку дверей. Замкнено. Потягнула ще раз. І ще. Ручка дзеленчала — гучно, тривожно.
Недовго довелося чекати — її крик рознісся коридором.
