Становище графа(6)
Останнім часом на кухні почали готувати десерти у великих кількостях. Урок, який залишив по собі пайндкейк, став для Паули справжнім одкровенням. Тож вона негайно попросила кухаря приготувати великий торт.
«Це ж забагато для Пана?»
«Можливо, йому самотньо їсти одному, бо Вінсент постійно кличе мене складати йому компанію. Хоч я й кажу, що не варто — він наполягає… Як же служниця може відмовити господарю? Якщо це хоч трохи втішить його самотність — я із задоволенням поїм із ним без жодних сумнівів…»
Паула приклала руки до грудей і видала це… безсоромне, але вкрай переконливе зізнання. Кухар був зворушений і пообіцяв приготувати щось особливо смачне. І ось — результат. Завдяки цьому, останнім часом Паула нетерпляче чекала нових десертів. Вона дійсно відкрила для себе багато смачненького за час перебування тут.
Тарілки з тортом спорожніли дуже швидко. Смачне завжди зникає миттєво. Паула з сумом подивилася на порожню тарілку, ще смакуючи останні нотки.
— Їж і це.
Лукас, зробивши лише один укус, передав Паулі свою порцію.
«Ти — ангел!»
Паула аж світилась від радості й запитала, чи справді можна. Водночас її рука вже потягнулась до тарілки.
Погляд Вінсента миттєво ковзнув убік. Його власна тарілка також була порожня. Паула спіймала цей момент, поки підносила до себе шматок Лукаса.
— Це мені пан Лукас віддав.
— Хто казав що?
Процідив Вінсент зарозуміло й жбурнув виделку. Натомість він узяв чашку чаю. Але тут же здивовано зупинився, відвівши її від губ. Паула перевернула чашку — вона була порожня. Вона так захопилася тортом, що… забула налити чаю.
Його незадоволений погляд був прикований до Паули, й вона аж здригнулася. Лукас натомість мовчки взяв чайник і налив чаю у Вінсентову чашку.
— Брате, пий.
Коментар перекладача:
Так, стоп.
Лукас: "Brother, drink."
Я: чекай… Брате??
Вінсент тобі брат? Чекайте, я щось пропустила? Це що — кровні брати? Чи “brother” тут в англійському стилі “бро”, “друже”, “комрад”, “сосід по торту”?
Та ну якого біса?
— От і не зрозумієш, хто тут кого розбещує.
Вінсент приклав чашку до губ. Паула поклала виделку.
— У мене раптово пропав апетит. Хочете ще шматочок?
— Не вигадуй і доїдай.
— А хіба не ви хотіли ще? Я подумала, що ви сердитесь, бо я з’їла більше.
— Я не настільки дріб’язковий.
— Щось мені не віриться.
Вінсент обожнював солодке. І тепер, коли Паула сама полюбила солоденьке, іноді їй здавалося, що десерту було замало. Залежно від виду десерту, це відчуття посилювалось.
У результаті між ними щоразу виникала якась дивна напруга. Звісно, першим завжди був Вінсент, але часом Паулі вдавалося взяти на шматочок більше. Зовсім трошки. Потайки.
Але оскільки Вінсент втратив зір і загострив інші відчуття — він завжди залишався напоготові. Кожного разу, коли вона тягнулася до зайвого шматочка, він кидав на неї той самий — дуже промовистий — погляд. І, чесно кажучи, це щоразу трохи лякало.
«Наскільки ж ти любиш солодке, га?»
Чим більше Вінсент так реагував, тим безсоромнішою ставала Паула. Вона щоразу поступалася з таким виглядом, ніби хоче ще — як тільки він кидав на неї той промовистий погляд. Звісно, вона знала, що він відмовить. Його гордість не дозволить повернути їй те, що вже віддав служниці.
Тож цього разу Паула з удаваною щедрістю посунула тарілку й сказала, що віддасть, скільки завгодно. Вінсент махнув рукою — відмовився. Він не їсть нічого, до чого торкнулася чужа виделка. Паула почала наполягати, що відкусила зовсім трохи, й знову посунула тарілку ближче. І тут Лукас раптом розсміявся. Його погляд був прикутий до тарілки.
— Що більше я на вас дивлюсь — то цікавішими ви мені здаєтесь.
Можливо, це був комплімент для Паули, але вона вдавала, що не зрозуміла, й поставила тарілку. На мить вона забула, що поруч із ними ще був третій. Вінсент жестом «очима» запитав, що це було. Паула в голові молилася, щоб Лукас замовк хоч на хвильку.
На щастя, Лукас, усміхнувшись, перевів розмову:
— Ви добре ладнаєте один з одним.
— Це неправда.
— Ви щось не так зрозуміли.
Відповідь прозвучала одночасно. Вінсент і Паула поглянули один на одного. Паула кліпнула — хоча він і не бачив, але розплющив очі настільки, наскільки міг.
Лукас додав, що справді, між ними помітна злагода. Вінсент не відповів і спокійно зробив ковток чаю. А Паула тим часом зібрала порожні тарілки. Садом знову прокотився Лукасовий сміх.
Паула тихо витягла з кошика книжку. Вона вирішила ігнорувати це дивне хіхікання. Схоже, Вінсент був із нею солідарний — розмова плавно змінила тему.
Коли Паула зручніше вмостилась на стільці, Лукас здивовано на неї глянув.
— А що ви робитимете?
— Читатиму вам книжку.
— Книжку?
Погляд Лукаса ковзнув до книги в її руках. Паула прочистила горло. Вінсент спокійно потягував чай. Лукас знову перевів погляд з Вінсента на Паулу.
— Ви вголос читатимете?
— Так.
«Та це ж і так видно! Ну для чого питати?» — подумки обурилась Паула.
Вона відкрила книжку й вправно почала читати. Початок був раптовим, але для Вінсента її голос уже став звичним — він слухав, як завжди.
Це була дитяча пригодницька історія середньої довжини. Довгі твори читати було важко — складно було зосередитися. Нещодавно Паула зрозуміла: короткі, прості історії слухати приємніше й легше тримати увагу.
Книгу вона обирала ретельно. Лукас із захопленням слухав, як оповідь лилась її голосом. Він поглядав на Вінсента, але той не звертав на нього жодної уваги — був повністю зосереджений на Паулі. Тож вона намагалася читати ще уважніше. Варто хоч трохи відволіктись — і Вінсент щось обов’язково зауважить, тож зосередженість була обов’язковою.
Спочатку Лукасове здивування було помітне, але поступово воно зменшувалося. Врешті він тихенько підтягнув стілець ближче до Вінсента й сів поруч.
— І чому ти так притулився? — спитав Вінсент.
— Хочу теж слухати.
Двоє чоловіків сиділи пліч-о-пліч, уважно слухаючи її голос. Зазвичай вона читала лише для Вінсента, тож не здогадувалась, наскільки напружено може бути, коли з’являється ще один слухач. Ця напруга відбивалась на її голосі, й вона кілька разів запнулась. Помітила суворий погляд Вінсента — і хутко продовжила, вдаючи, що не побачила.
А от у Лукаса очі світилися, наче в дитини. То він захоплювався самою історією, то, можливо, тим, що вона взагалі вміє читати. Паула не могла зрозуміти, але його погляд був надто виразний — аж мурашки по шкірі. Відчувалося, наче вона читає казку для своїх молодших братів.
До того ж, Лукас іще й брав активну участь.
— То що було далі?
— А? А, так ось що було далі…
Він не просто слухав мовчки. Час від часу ставив питання або цікавився її думкою. Іноді вставляв історії, які чув десь іще. Розмова була дріб’язковою, але виглядав він так, наче отримує від неї справжнє задоволення. Вінсент насуплювався, але не переривав їхню бесіду. Через це розгубленою почувалася лише Паула, яка стала неочікуваною співрозмовницею.
— У цій історії йдеться про дружбу й кохання, здобуті через пригоди. І вона має добрий моральний урок.
Після закінчення читання Лукас не забув додати й свою думку.
— Так. Вам сподобалось слухати?
— Дуже. Можливо, тому що ти читаєш легко — слухати приємно.
— Ви мені лестите. Я вчуся у найкращих.
Паула сказала це, глянувши на Вінсента. Чоловік, який колись зітхав від кожного її неправильного наголосу, тепер спокійно сьорбав чай. Хоч той уже, мабуть, і вистиг, він пив його маленькими ковтками, ніби не помічав її погляду.
І сказав він таке:
— Краще, ніж раніше.
— Авжеж, авжеж…
«Звісно, що ти так скажеш…»
«Ну скільки можна? Може, вже час просто сказати: “Ти читаєш прекрасно, більше нема до чого причепитись”?»
Похвала була… надто скупа.
А Лукас, навпаки, вважав, що хвалити треба було більше:
— Читає без спотикань, слухається легко. Я вперше зрозумів, що чужу історію може бути так приємно слухати. Було відчуття турботи про того, хто слухає. Голос був просто… Ні, мені здалося, що все було занадто добре.
— Я просто читала. Якщо знаєте якусь гарну книгу — дайте знати.
— Справді? Наступного разу я оберу.
Паула засміялася, а Лукас таким чином непомітно застовпив собі наступну «сесію».
— Це було весело. Хіба ні, брате?
— Ну…
Єдина проблема — один із гостей був надто стриманий. Але Лукас, звиклий до такої поведінки Вінсента, не надто зважав на це.
— Я й не знав, що мій брат так полюбляє солодке. Як ти приховував це стільки часу?
— Я нічого не приховував.
— Але ж ти раніше так не їв.
— Я просто не їв так. Це не означає, що я не їв зовсім.
Лукас кивнув. У цьому справді був сенс.
— Але якби я знав раніше, що ти таке любиш — приніс би цілу купу тортів. Я знаю багато хороших місць.
— Не потрібно.
Вінсент відмовився холодно. А тоді ще й додав, що не має жодної підстави йому довіряти. Репліка прозвучала неоднозначно, але Лукас лише розсміявся й у відповідь пожартував, мовляв, він усе одно впевнений: якби приніс — Вінсент усе з’їв би із задоволенням.
На мить між ними запанувала дивна, але мирна атмосфера.
— До речі, я замовив той чай, який ти любиш. Прийде завтра. Тобі досі подобається? Чорний чай з Новелле?
— Так.
— Приймеш його?
— Якщо це буде щиро — тоді так.
Паула так і не змогла знову отримати той самий чай, який надсилали з золотими листами. Вона хотіла попросити Ізабеллу про допомогу, адже Вінсент дуже любив той чай. Коли чорний чай із Новелле закінчився, Вінсент був розчарований. Але Паула добре знала Вінсента. Вона бачила радість, що ховалася за його стриманістю.
— Ти навмисно це робиш, бо він твій брат? — подумала вона.
Коментар перекладача:Для всіх, хто так само завис, як і я — тут, схоже, “brother” ужито в переносному значенні, як це буває в англійській мові. Так звертаються до близького друга, товариша, когось із "своїх", особливо якщо в них є спільне минуле або зв’язок, глибший за формальні стосунки. Не рідний брат, а “брат по життю”, умовно кажучи.
А Лукас, який нічого не підозрював, просто щиро тішився.
— Брате. Якщо чесно, я полегшено зітхнув.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти виглядаєш спокійно. Коли я вперше почув про це, я дуже хвилювався. Навіть коли побачив тебе на власні очі — все одно не міг бути впевнений. Але зараз, коли я побув тут, я зрозумів. Ти справді добре тримаєшся. І це мене радує.
— …
— Я навіть не знав, що ти любиш солодке. Не знав, що ти гуляєш, читаєш книжки, просто живеш собі спокійно.
Лукас тихо всміхнувся. У цій усмішці була радість, але й гіркота. Його погляд, спрямований на Вінсента, був наповнений щирим відчаєм. Його очі блищали — здавалося, варто йому лише моргнути, і з них хлинуть сльози.
— Це таке полегшення…
У його голосі справді відчувалося полегшення.
Якщо подумати, Лукас сам сказав, що осліпив Вінсента. Тобто він уже знав про його стан. І, можливо, знав і про те саме — те, що Вінсент приховував. У пам’яті Паули виник образ: двоє чоловіків у кімнаті, розмова між ними. Щось важке, щось, що, напевно, перевершує уяву Паули. Тому вона трохи почала розуміти Лукаса. Його турбота була справжньою.
На мить Лукас виглядав зовсім інакше. Його погляд, опущений додолу, блиск у його очах — це було зворушливо.
Але ця мить швидко зникла.
На жаль, цей сум так і не дійшов до адресата.
Вінсент клацнув язиком.
— Це дивно.
— Справді?
Сум розвіявся миттєво. Надто швидко. Паула навіть подумала: А він хоч справді відчув щось?
Та ні… Це ж якось занадто різко…
А Лукас тим часом знову засяяв. Його яскрава усмішка застала Паулу зненацька.
— У всьому цьому заслуга — її.
Цього разу його погляд впав на Паулу.
Вона здивовано кліпнула.
Я?
— Дякую, що була поруч із моїм братом.
— О, та що ви… Нічого особливого…
— «Ну звісно, я ж маю бути вдячним».
Відповідь пролунала миттєво.
«Що?» —
Паула розгублено поглянула на Вінсента. Той не став уточнювати або заперечувати свої слова.
Власне, дякувати справді логічно... Але... може, він і справді трохи вдячний?
«Пхе!»
Паула показово фиркнула.
Але Вінсент навіть не здогадався відреагувати.
«Ох уже цей шмаркач!» — злісно подумала вона, і з роздратуванням одним ковтком осушила ще гарячий чай.
Горло аж пересохло.
— «Ну, певно. Коли поряд така красуня, хіба ж не піднімається настрій?»
…І в ту ж мить Паула виплюнула чай.
