Становище графа(5)
— Сер Лукас?
— Так. Він залишиться тут на деякий час, тож май це на увазі.
Паула зняла з Вінсента одяг і подала йому новий. Останнім часом він частіше носив повсякденне, а не піжами. Після гарного догляду і регулярного харчування його обличчя помітно посвітліло — він виглядав значно здоровішим. Тому Паула не стрималась і поставила перше ж запитання, яке спало на думку.
— Можна щось спитати?
— Питай.
— Вам справді зручно, що сер Лукас залишиться у маєтку, пане?
Вінсент подивився на неї, застібаючи рукави. Паула на мить відвела очі. Хоча він виглядав акуратно, гудзики на сорочці були застібнуті криво. Вона підійшла ближче й почала виправляти їх — один за одним, мовчки.
— Сьогодні, на жаль, застебнули не в тому порядку.
— …
Вінсент мовчав, поки вона все не виправила. Паулі стало цікаво, чи не розсердився він — вона зиркнула на нього крадькома, але ніяких ознак злості не побачила. Навпаки — раптом його рука рішуче опустилася їй на голову.
Вона не встигла й отямитись, як він почав енергійно тягнути її за волосся, притискаючи донизу з такою силою, ніби хотів втопити її в підлогу. Паула закричала, намагаючись вирватися, але марно.
Лише коли її зачіска остаточно перетворилася на безлад, вона отримала свободу. Вражена несподіваним дотиком, вона торкнулася скуйовдженого волосся й широко розплющила очі. А у відповідь побачила, як куточки його вуст лукаво вигнулись.
— Не хвилюйся. У мене все добре.
«Ну, це, звісно, добре, але… НАВІЩО ВИ МЕНІ ВОЛОССЯ РОЗДЕРИБАНИЛИ?»
***
— Пауло, ми знову бачимось.
— Так. Знову бачимось.
Паула чемно, хоч і трохи сковано, вклонилася. Над її головою почувся легкий сміх.
— Пам’ятаєш мене?
— Так, ви брат Ітана.
— Я Лукас Крістофер.
— Так, знаю.
— Лукас Крістофер, запам’ятай.
«І що з того?»
Паула нахилила голову набік, не зовсім розуміючи, чого він добивається. Той знову засміявся — але сміх був трохи дивний, наче з прихованим роздратуванням. Паула закотила очі.
«Хіба він хоче, щоб я назвала його на ім’я?..»
— …Лукас?
— Так, Пауло.
Коли вона назвала його на ім’я, він задоволено всміхнувся. Можливо, це — родинна риса. Як і Ітан, Лукас часто посміхався. І навіть просто через те, що вона вимовила його ім’я — він уже сяяв. Вранці вона теж його так називала, але, схоже, він цього не пам’ятав.
— Ти будеш прибирати?
— Так.
Паула глянула на нього з натяком: вийдіть, будь ласка, на хвилинку. Але він навіть не поворухнувся.
«Ага… лице ж у мене не прозоре. Мабуть, доведеться сказати вголос.»
— Я просто посиджу тут, тож не зважай.
— …
Промовивши це, Лукас сів на один із стільців біля столу. В руках у нього була книжка, тож Паула зрозуміла: виходити він не збирається. Ну що ж, дозвіл є — значить, можна прибирати без зайвих церемоній.
Спочатку вона змінила постіль та простирадла. Потім узялася за підлогу. Звук мітли м’яко лунав у тиші кімнати. Переміщаючись туди-сюди, вона особливо ретельно прибирала кути.
Але… щось було не так. Їй усе здавалося, ніби спина горить. Тепло. Дивне відчуття переслідувало її вже кілька хвилин.
Паула обернулася — Лукас сидів із книжкою. Це він? Вона нахилила голову набік, знизала плечима й повернулася до прибирання. Але щойно вона знову нахилилась — знову це тепло. Наче за нею спостерігали.
Коли "тепло" переросло у "поколювання", Паула різко повернулась.
— У вас є щось, що ви хочете сказати?
— У мене? Ні.
Лукас спокійно посміхнувся й відповів. Паула звузила очі. Відповідь була аж надто швидкою — ніби заздалегідь заготовленою.
— Але чому ви весь час на мене дивитесь?
— Та що ви, я не дивлюсь.
— Справді?
— Так. Я ж читаю, хіба не видно?
//Коментар перекладача:Так, і книжка, мабуть, називається "100 способів зробити вигляд, що ти не пялишся на покоївку."//
Він відповідав упевнено, і, по суті, далі питати було недоречно. Може, їй і справді здалося. Хоча все ще підозріваючи щось, Паула відчула, що починає ніяковіти, тож знову зосередилась на прибиранні.
Але щойно вона взялася за швабру й нахилилася до меблів…
Вона знову відчула — хтось позаду.
— Ось.
У ту ж мить дивне відчуття в її волоссі змусило Паулу завмерти. Швабра випала з рук і впала на підлогу з глухим гуркотом. Вона різко розвернулась — Лукас дивився на неї з виразом здивування.
— Перепрошую. Я вас злякав?
— Трохи… Ем, а можна дізнатися, що ви робите?
— Оце.
У його руці була біла стрічка.
— Здається, Вайолет подарувала вам її?
Паула кивнула.
— Моя сестра сказала, що хоче зробити вам подарунок, і довго над цим розмірковувала. Урешті зупинилася на цій пов'язці для волосся, але потім почала вагатися — мовляв, вам би пасувало ще багато чого. Вона довго думала над кольором і дизайном, перш ніж обрати саме цю.
//Коментар перекладача:
Почекайте… Вайолет — його сестра???
Тобто вона теж Крістофер?!
Я щось пропустила, чи це автор щойно кинув у мене цеглину родоводу без попередження?..
Починаю підозрювати, що скоро і швабра виявиться далекою родичкою.//
Він закрутив кінчик стрічки між пальцями. Паула мимоволі поглянула туди.
— До речі, я теж сказав, що це буде гарний вибір.
— А, зрозуміло.
«І ви заради цього вирішили мене налякати?..» — подумала Паула. Ймовірно, хотів трохи її піддражнити.
Вона взяла стрічку з його рук і обережно намотала її на пальці, щоб та знову не вислизнула. Лукас усміхнувся, спостерігаючи за цим.
— Вам дуже пасує.
— Дякую.
— Я одразу подумав, що чисто білий колір чудово вам личитиме.
Паула засміялася, сприйнявши його слова як жарт, і просто відмахнулась. Лукас теж посміхнувся у відповідь. Від самого початку він був напрочуд життєрадісним — зовсім не схожим на того похмурого чоловіка, що з’явився серед ночі в особняку.
Хоча… якщо подумати, навіщо той чоловік приходив до Вінсента посеред ночі?
— Пауло досі здається настороженою. Це через те, що я сказав минулого разу?
Ймовірно, він мав на увазі ту приголомшливу заяву, яку тоді зробив.
Але цього разу вона могла вдавати байдужість. Адже ти ж знаєш, що це був не він, так?
— Я просто… неправильно зрозуміла.
— Я ж не жартував.
Він посміхнувся, але його слова прозвучали моторошно. Паула не знала, навіщо він так сказав, аби викликати хибне враження. Але й не могла впевнено стверджувати, що він брехав. Можливо, навіть сам факт, що Вінсент щось їй розповів — уже був секретом. І це, ймовірно, не те, що має знати якась там покоївка.
Зробити вигляд, що нічого не чула — навіть коли серце раптом стало важким.
Проте коли Паула так і не відповіла, усмішка з обличчя Лукаса повільно зникла. А згодом її змінив серйозний, пильний погляд.
— Тобі розповів мій брат?
— Про що ви?
Паула зробила вигляд, ніби нічого не розуміє, але, мабуть, надто вже незграбно. Лукасове обличчя стало ще суворішим.
— Невже… він справді тобі сказав?
«Та ні, Вінсент нічого не казав…»
«У мене що, на обличчі щось написано? Наприклад — “Я знаю правду”?»
Паула мимоволі торкнулася обличчя. Відчула лише волосся в руці. Її обличчя не було видно, тож вона не розуміла, чому Лукас дивився на неї з таким виразом — ніби вже був переконаний, що Вінсент щось їй розповів.
— Це чудово — мати поруч когось, кому можна довіряти.
— Про що ви взагалі говорите?
— Якщо чесно… це досить несподівано.
«Та ні, я вже впевнена на всі сто.»
Паула підняла швабру, що впала. Вона вирішила якнайшвидше завершити прибирання й зникнути. Вже хотіла розвернутись, але раптом Лукас простягнув руку.
— Я теж допоможу.
— Що?
Поки вона намагалася з’ясувати, що він має на увазі, Лукас вихопив у неї швабру й закотив рукави. Виявилося, що під "допомогою" він мав на увазі саме прибирання. Паула розгубилась і одразу почала його відмовляти.
— Будь ласка, не треба. Я сама впораюсь.
— Я допоможу. У мене все одно немає справ.
— Але ж ви гість… Мене ж потім насварять.
— То просто скажи, що я силоміць її відібрав.
//Коментар перекладача:
Паула: “Я тут на роботі.”
Лукас: “Тепер ми тут удвох на роботі.”
Ще трохи, і він сам собі уніформу покоївки пошиє.
Автор: “Зворушливе прибирання як метод психологічної дестабілізації головної героїні.”//
Сказавши це, Лукас узявся шваброю витирати підлогу поблизу. Паула поспіхом глянула на двері — на щастя, вони були зачинені. Вона кинула на нього наполегливий погляд, мовляв, не варто, але Лукас лише усміхнувся й зосередився на прибиранні.
Паула не розуміла, чому він так себе поводить.
У результаті, поки Лукас замість неї прибирав, Паулу охоплювало почуття ніяковості. Та й далі було не краще — його дивна поведінка стала постійною. Щоразу, як вона бралася до прибирання, Лукас одразу пропонував допомогу. А коли вона відмовлялась, він надувався, як ображена дитина. Щойно вона відверталася — він миттєво відводив очі, вдаючи невинного.
Він справді виглядав, ніби дуже хоче їй допомогти. Паула цінувала цю турботу, та відсутність зрозумілої причини викликала лише тривогу.
Те саме стосувалося й моментів, коли він був поруч із Вінсентом.
Окрім ранку, більшість часу Лукас проводив у кімнаті Вінсента. Паулі було незрозуміло, чи він приходив у гості, чи мав іншу мету, але кожного разу, коли вона заходила прибрати, він уже був там. Що він робив поруч із Вінсентом — залишалося загадкою. Здавалося, ніби він просто… спостерігав.
Іноді вони вечеряли разом, але не можна сказати, що між ними були розмови. Вони просто сиділи поряд. Паулі доводилося бути вкрай обережною, аби не потрапити в їхню "лінію вогню".
Але коли залишалися лише вони вдвох — усе змінювалось. Одного разу Паула бачила, як крізь прочинені двері Лукас і Вінсент сиділи з дуже серйозними обличчями. Вінсент, можливо, виглядав як завжди, але Лукас був зовсім іншим. Без усмішки, з важким, напруженим голосом, ніби кожне слово — зважене.
А коли його не було в кімнаті, Лукас блукав особняком. Проходився коридорами, прогулювався поблизу маєтку, іноді Паула бачила, як він виходить із бібліотеки з книжкою в руках. Якщо випадково натрапляв на неї, вітався так тепло, ніби вони не бачилися роками.
Паула й досі знала про Лукаса небагато. Але було очевидно одне: він мав дуже багато вільного часу.
Коли вона вже звикла до постійної присутності Лукаса й його "нічогонероблення", Вінсент раптом озвався після вечері:
— Прогуляємось?
Що це було? Але причин відмовлятись не було.
— Залюбки!
— Тоді приготуйся.
Вони вирішили поєднати прогулянку з чаюванням. Тож Паула підготувала чайник, чашки, трохи смаколиків і навіть прихопила книжку для читання.
Але до них приєднався ще один гість.
— Здається, буде весело.
Лукас з усмішкою стояв поруч із Вінсентом. Паула глянула на нього — Вінсент нічого не казав про те, що Лукас теж піде з ними.
У результаті ми втрьох йшли поруч по доріжці. Вибору, куди йти, було небагато: або садок за флігелем, або найближчий ліс. Паула тримала Вінсента за руку, а Лукас ішов із протилежного боку. Виходить, вона мала «честь» іти між двома дорослими чоловіками.
Спершу вирішили попити чаю. Поки йшли до саду, Лукас щось постійно розглядав, а Вінсент тримався прямо й дивився перед собою. Паула підтримувала Вінсента, і, мимохіть, її плече ледь торкнулося Лукаса. В повітрі зависла якась напруга. Хоча, можливо, їй це лише здалося.
І тоді їхні погляди перетнулися.
— Чому ви так на мене дивитеся?
— Я? Ні. Я взагалі не дивився.
Без вагань Паула відвела погляд уперед і зосередилась на дорозі.
Дійшовши до столу, вони всілися поряд. Вона розстелила чисту скатертину й розставила чайник та чашки. Але виявилось, що чашок лише дві. Паула не очікувала, що Лукас піде з ними.
Не маючи вибору, вона поставила чашки перед Вінсентом і Лукасом.
— Я без чаю, — сказав Лукас і посунув чашку в її бік.
Проте… Паула вагалась. Може, він просто не хотів пити чай? Напевно, так і є.
На десерт сьогодні був солодкий торт із цукровою скоринкою — улюблений смаколик Вінсента. Вона акуратно нарізала шматочки й розклала їх по тарілках. Спершу подала тарілку Лукасу, сподіваючись, що бодай торт він скуштує.
Але першим зреагував Вінсент. Уже тримаючи виделку, він елегантно відрізав шматок і відправив у рот. Тепер він справно володів виделкою, без колишньої незграбності. Пожувавши кілька разів, він узявся за новий шматок.
Поки Вінсент їв із апетитом, Лукас надкусив торт і скривився.
— …Занадто солодко.
Він подивився на них так, ніби питав: «Як узагалі це можна їсти, таке солодке?» Паула й сама відкусила шматок. Так, торт був солодший, ніж ті десерти, до яких вона звикла, але все ще цілком терпимий. І вона з задоволенням заходилася його доїдати, поки Вінсент спокійно, але досить швидко насолоджувався своїм шматком.
Лукас переводив погляд то на Паулу, то на Вінсента.
— Вам обом… справді смачно?
— Для мене не надто солодко.
— Дуже смачно.
Вони відповіли майже водночас — і при цьому не припиняли їсти.
Паула й Вінсент зосередилися на торті з таким виглядом, ніби змагаються, хто впорається швидше.
