Становище графа(4)
— Який він?
— Хто?
— Джеймс Крістофер. Який він?
— Ну, я бачила його лише здалеку, тож важко сказати напевно. Але здавалося, він був незадоволений тим, що не зміг побачити вас. Вимагав, щоб вас покликали.
Його очі, схожі на зміїні, нишпорили навколо, шукаючи здобич. Один лише спогад про чоловіка, якого Паула бачила раніше, викликав у неї мороз по шкірі.
У цьому світі було багато різних людей, і Паула, починаючи з дитинства, зустріла чимало. Але той чоловік випромінював справжню небезпеку. Якщо припустити, що людина може з’їсти іншу людину, то навіть торкатися до його коміра не варто.
— Він виглядав загрозливо. Його присутність викликала тривогу.
— Саме так. Тому тримайся від нього подалі. Ніколи не залишайся з ним наодинці. Якщо раптом зустрінешся — не підіймай голову, не дивись йому в очі й не говори з ним.
— Думаєте, я можу опинитися поруч із ним?
— У житті завжди є ймовірність «а раптом». Раз ти поруч зі мною — все можливо.
— Але чому ви взагалі мали справу з такою людиною?
— У всьому бувають винятки.
Він зітхнув — чи то від утоми, чи від болючого спогаду. Паула легенько опустила плече, щоби він міг зручно на нього спертися. Він заворушився.
— Ви згадували, що були давніми друзями з паном Крістофером. Отже, ви часто бачили цього чоловіка?
— Не дуже часто. Час від часу. Він завжди був зайнятим. Але тоді він був дещо грубуватим, та все ж — відповідальним. Тоді ми могли на нього рівнятись. Навіть грався з нами, коли ми були малі. Але Джеймс змінився після смерті графа Крістофера.
— Графа Крістофера?
— Батька Ітана. Це було вбивство.
«О, Боже…»
Паула пригадала життєрадісного, відкритого Ітана. У його поведінці не відчувалося жодної глибини чи тіні. А от його молодший брат, Лукас… Той справді мав у собі важкість. Він усміхався, але в ньому не було енергії.
— А винного знайшли?
— Ми лише припускали, що це був хтось сторонній, але знайти винного не змогли. Тоді підозра впала на одного з прислуги, який був неподалік, але доказів було замало — справу так і не розкрили. Після цього главою родини Крістоферів став Джеймс. Тепер він — граф Крістофер.
Може, через звичку командувати в ньому відчувалась тиснуча впевненість? Паула згадала його манери — і її знову охопив озноб. Вона машинально потерла руку.
— Після того, як він очолив родину, змінився кардинально. Наче це вже була зовсім інша людина. Безжальний, готовий на будь-що заради своєї мети. Не гребував маніпуляціями, вбивствами. Навіть якби довелось знищити рідного брата — він би зробив це. Так… Він став кимось іншим.
— Невже людина може так змінитись?
— Можливо, це і був його справжній бік.
Ніхто не знає, що насправді ховається в чиїйсь душі. Промовивши це, Вінсент трохи ссутулився. Надворі було ще прохолодно, тож Паула сіла ближче. Їхні плечі торкнулись — між ними з’явилося тепло. Але все, що залишалось поза цим дотиком, усе ще було холодним.
— Якщо ти колись зустрінеш Джеймса — тікай. Не озирайся. Просто біжи. Навіть якщо хтось схопить тебе — не озирайся. Це для твоєї ж безпеки.
— А ви, пане?
— Я… я тікаю просто зараз.
— І як довго ви ще будете тікати?
На запитання Паули Вінсент замовк. Мабуть, щось обдумував. Його заплющені очі не видавали жодних емоцій. Він виглядав спокійним, але чи так усе було всередині?
І тоді в голові Паули виникло запитання — найважливіше, найпростіше.
— Чому він пошкодив вам очі?
— …
За мить Вінсент розплющив очі. Його тіло, яке щойно важко спиралося на Паулу, ніби втратило вагу — він дивився кудись у порожнечу. Паула занепокоїлася: може, вона йому заважала?
Але справа була не в ній. Подув вітер, і капелюх трохи зсунувся назад, відкривши золотаве волосся, що заграло у повітрі. Він залишався нерухомим, погляд його, здавалося, линув кудись у минуле.
— Як я вже казав, деякі таємниці повинні залишатися таємницями. Якщо почати їх розкривати й копатися, це зрештою обернеться лихом. Правильне й неправильне тут не мають значення — важливо лише одне: чи зможеш ти витримати наслідки?
— …
— Джеймс прийшов не за мною.
Його слова поніс вітер, а наступний порив одразу ж розвіяв їх. Таємниці були приховані, й тиша знову оповила простір.
Паула затамувала подих.
«Таємниці мають залишатися таємницями… Але він все ж відкрив мені частинку однієї з них.»
— Я не той, хто має поставити цьому крапку.
Він поправив капелюх, ніби знову ховаючись у ньому. Потім знову притулився до її плеча, простягнув руку назад і струснув залізні ворота. Почувши скрип, заплющив очі.
Тепер довкола них звучав тільки вітер. А Паула все обдумувала його слова. Вони не відпускали. Навіть коли вона намагалася їх забути — поверталися знову. І змушували задуматися ще глибше.
«То кого ж насправді шукав той чоловік?..»
Коментар перекладача:
Ні ну заінтригували, я не заперечую.
Кілька хвилин потому
Я ВЬО ПОНЯЛА.
ХТО хоче спойлер (мою теорію)— залізайте в коменти
***
На перший погляд — це просто велике й неймовірно гарне місце. Ліс навколо, сад усередині, величні маєтки, розкішно оздоблені кімнати, меблі, декор — навіть одна-єдина рамка на стіні здавалася витвором мистецтва. Усе довкола було таким прекрасним, що аж сліпило очі. Паула прийшла сюди не для того, щоб мріяти, але сама присутність у цьому місці здавалася сном.
Це було місце солодких снів. Але під цією яскравою оболонкою ховалась темрява. Варто було щось торкнути — і тебе поглинала густа, задушлива пітьма.
«Тоді подумай. Можливо, це місце не для порожніх мрій.»
Хіба ти не був би щасливим, маючи багато грошей? Хіба володіння безліччю речей не принесло б радості? Такі думки здавалися надто поверхневими.
Після заходу сонця вони повернулись у ліс, коли темрява вже огорнула все навколо. Про всяк випадок скористалися чорним ходом, і на порозі їх зустріла Ізабелла. Вона мовчала — отже, той чоловік уже пішов.
Після цього нічого незвичного не сталося. Все повернулося до звичного ритму — виконання його вказівок. Невелике потрясіння швидко вщухло, і розум Паули знову був спокійним.
[Коли дивлюся в небо, мені хочеться втекти. Кудись далеко-далеко, де мене ніхто не знає.]
Як завжди, Паула прочитала лист із золотими літерами. Але цього разу, за всією яскравістю фарб вона відчула... нотку смутку. Їй стало цікаво: що ж турбує ту людину? Коли вона замислилась, Ізабелла простягнула їй ще один конверт.
На ньому було написано: «Паулі». Лист був від Вайолет.
[Я надсилаю цього листа, бо хочу поговорити з Паулою наодинці.]
У наступному абзаці Вайолет писала, що замовила нову сукню, але не знала, що робити з мереживом унизу — воно здавалося їй надто дешевим. Лист продовжувався ще кількома рядками невдоволення щодо сукні й завершувався короткими новинами з її щоденного життя.
Паула також взяла перо й написала відповідь Вайолет. Її власне життя здавалося звичайним і не надто цікавим у порівнянні, але їй вдалося заповнити цілий аркуш. Вклавши лист у конверт, вона вже збиралася підняти золотого листа, як Ізабелла її зупинила.
— Більше немає потреби відповідати на цей лист.
— Ой…
Ізабелла взяла листа й кинула його у камін. Полум’я одразу ж поглинуло папір. Спершу Паула здивувалась такому способу знищення, але потім згадала: перший золотий лист вона теж знайшла у каміні. Пізніше, коли вона спитала про це, Ізабелла пояснила, що не зберігає ці листи — просто спалює їх. Мабуть, не можна було залишати жодних слідів.
І все ж — було трохи прикро. Вони встигли обмінятись чималою кількістю листів. Спочатку Паулі було складно відповідати, але з часом вона звикла — і це навіть почало приносити задоволення. Вона чекала на нові золоті листи з трепетом і цікавістю: що ж там буде цього разу? Іноді, коли з нею траплялось щось приємне, вона навіть думала: «О, треба написати про це у листі.»
Хоч це й були всього кілька рядків, автор вкладав у них багато уваги. Саме тому навіть через короткий текст відчувались ввічливість і доброзичливість. Із часом Паула навіть почала здогадуватись, хто саме з оточення Вінсента може бути тим загадковим дописувачем. Але особливого успіху не досягла.
Паула ще довго не могла відвести погляду від золотого листа, який догоряв у полум’ї й перетворювався на попіл. Щоб подолати це легке розчарування, вона вирішила розпочати нове листування — вже з іншим адресатом.
І так, у своїй звичайній, тихій буденності, вона поступово почала звикати.
Пізно вночі, коли навіть місяць сховався за хмарами, а єдиним звуком у маєтку був дощ, що лив безперервно ще з обіду, раптом пролунало термінове гупання у двері. Паула, протираючи заспані очі, наосліп намацала лампу на тумбочці. Оскільки олія закінчилась, вона запалила свічку і, тримаючи канделябр, вийшла з кімнати.
Схоже, Вінсент теж почув той звук — саме в цей момент він вийшов зі своєї кімнати.
— Я перевірю. Прошу вас, поверніться до сну.
— Я піду з вами.
— Все гаразд. Поверніться, будь ласка.
— Я вже остаточно прокинувся.
На рідкість наполеглива, Паула спустилася з ним вниз. Коли вони відчинили двері, перед ними стояв повністю промоклий чоловік. Побачивши його обличчя, Паула в ту ж мить остаточно прокинулася.
— Сер Лукас?
Що це за вигляд у такий час ночі?
Паула вражено обвела його поглядом з голови до п’ят, а Лукас щось пробурмотів, але через звук дощу майже нічого не було чути.
— Перепрошую?
Паула ступила ближче й перепитала — тоді він підвів голову.
У ту ж мить блиснула блискавка, на мить освітлюючи його стурбоване обличчя, а вже за мить усе знову потонуло в тіні під гуркіт грому. Після ще кількох спалахів обличчя Лукаса — бліде, змучене — стало помітним навіть у темряві.
— Сер Лукас?..
— Вінсенте… Я прийшов побачитися з братом.
Паула одразу обернулася. Просто під сходами стояв Вінсент, тримаючись за перила. Їхні погляди з Лукасом зустрілися.
— Брате.
— Заходь.
Вінсент розвернувся й почав підніматися сходами. Лукас пішов за ним. Усюди, де він проходив, залишались мокрі сліди від крапель води. Паула швидко зачинила двері й поспішила слідом.
Увійшовши до кімнати Вінсента, Паула одразу пішла у ванну, принесла кілька рушників і простягнула Лукасy. Той мовчки, але з вдячністю витер обличчя.
Після цього обидва не вимовили й слова. Здавалося, Лукас має багато чого сказати, але стримувався. А Вінсент — просто чекав.
У гнітючій тиші Вінсент узяв Паулу за руку.
— Повертайся до своєї кімнати.
— Але…
— Все добре. Йди.
Паула кинула короткий погляд на Лукаса.
Чи можна залишати Вінсента наодинці з цим чоловіком?..
Але коли Вінсент ще раз злегка стис її руку, Паула, нехотячи, повернулася до своєї кімнати. Щоправда, лягати спати вона не поспішала — замість цього прилягла, притиснувши вухо до стіни так близько, як тільки могла, й заплющила очі. Її ліжко й ліжко Вінсента були майже поруч — їх розділяла лише тонка стіна. Якщо зосередитися, можна було вловити окремі звуки.
Невдовзі почулися тихі голоси. Їхня розмова тривала довго, аж поки свічки майже повністю не згоріли.
Коментар перекладача: І що тепер? Лягати з вухом до шпалер і чекати продовження?
