Становище графа(3)
— Ви тут бували раніше?
— Іноді, коли був маленьким. У маєтку було важко дихати… Тож коли з’являлась нагода, я тікав цією стежкою і грався на вулиці.
— Потайки?
— Так, потайки.
Паула тихо всміхнулася, уявивши малого Вінсента, який із сердитим або надуто-роздратованим обличчям відчиняє ці ворота й біжить у світ. Картина була надто живою, щоб не викликати усмішку.
Він легенько постукав їй по чолу — мовляв, досить сміятись.
— Цю стежку знають лише члени родини.
— Тепер знаю і я.
— Гаразд. Тепер тільки ми з тобою про неї знаємо. Більше — ніхто. Це, як ти казала, справжнісінькі таємні двері.
Ця думка потішила Паулу. Таємні двері. Вона схопилася за залізні ворота, доторкнулась до них руками, ніби пізнавала щось нове.
— То, може, підемо до міста?
— Що? Навіщо?
— Ти ж сказала — йти подалі.
— Але місто не так вже й далеко. І взагалі — ще зовсім недавно ви боялися навіть вийти зі своєї кімнати. Звідки раптом стільки сміливості?
— Ти ж сама казала, що не можна залишатися таким назавжди.
— Це правда. Але ж ви розумієте, що вам не варто привертати до себе зайву увагу? Ви — впадаєте в око.
— Знаю.
— І взагалі, це зайве. Я просто хотів трохи прогулятись у лісі.
Коментар перекладача: скоро ці діалоги зведуть мене з розуму. Я вже не знаю, хто тут говорить — Вінсент, Паула, я, чи мій внутрішній читач, який хапається за голову й шепоче «будь ласка, дайте реплікам імена».
Паула заперечно похитала головою, показуючи, що не схвалює цієї ідеї. Вона не хотіла ризикувати. А що, як щось станеться, поки вони будуть надворі? Висловивши свою незгоду, вона взяла Вінсента за руку і повела назад, тією самою стежкою, якою вони прийшли.
— Але як ви взагалі знайшли це місце? Я маю на увазі — ви ж не бачите, але прийшли сюди так упевнено.
— На деревах є мітки.
Вінсент зупинився й повів Паулу за руку. Наосліп обмацав найближче дерево, а потім притис її долоню до стовбура. На корі було крихітне, наче штамп, заглиблення. На дотик його було відчути легше, ніж побачити.
— Якщо йти за деревами з такими мітками — вони ведуть прямо до тих воріт.
«Ого, це звучить як справжня пригода!»
— Я обожнюю такі речі. Це так захопливо.
— Але краще взагалі не користуватися цим шляхом.
— Чому?
— Бо це небезпечно.
Можливо, так і є. Паула кивнула й ще раз провела пальцями по мітці на дереві.
— Тобі не цікаво побачити місто? Воно ж досить велике й відоме.
— Цікаво. Але це ризиковано, тож нам не слід туди йти.
— Ніхто ж не подумає, що сліпий чоловік, якого вони бачать, — це граф Беллуніта. Та й ти будеш зі мною.
Тільки тоді Паула справді подивилась на Вінсента. Вона не розуміла.
— Чому ви так наполягаєте на тому, щоб вийти? Це ж не схоже на ваше справжнє бажання.
— Так, мені й справді не хочеться. Але… я хочу спробувати бути сміливим. Ти ж сама казала — не можна жити ось так завжди.
— Сміливість? Просто зараз?
— Бо має бути поштовх. Із чогось треба почати.
А чому саме зараз? Це була якась незрозуміла впертість. Останнім часом Вінсент робив те, чого ніколи раніше не робив — настільки інакше, що це починало тривожити Паулу.
Але коли вона вдивилась у його обличчя — серйозне, зосереджене — стало ясно, що це не просто слова. В обличчі не було ані краплі відрази чи неохоти — навпаки. Його важко було переконати. Та й Паула, якщо бути чесною, теж хотіла побачити місто. Просто пройтись, роздивитися.
— Добре, гаразд. Тоді я візьму капелюх.
— Навіщо капелюх?
«Тому що… я завжди одягаю капелюх, коли виходжу кудись. Особливо у велелюдні місця — хоч і ховаюся за чубчиком, та все одно почуваюся незатишно. І вам, до речі, теж краще вдягнути капелюх.»
— Я подумала, що в капелюсі мене буде менше видно.
— Можемо піти й купити його.
— Але вже буде пізно. Будь ласка, зачекайте хвильку.
— Не йди.
Він міцніше стиснув її руку. Його зазвичай спокійне обличчя почало змінюватися — ніби залишатися на самоті лякало його. Паула погладила тильний бік його руки й м’яко заговорила, намагаючись переконати:
— Тут безпечно, тож усе буде гаразд. Ніхто не знає про це місце. Просто зачекайте трохи — я швидко збігаю й повернусь із капелюхом.
— …
— Це справді ненадовго. Я побіжу так швидко, що навіть ніг під собою не бачитиму. Домовились?
— …
— Гаразд, тоді рахуйте до ста. Я повернуся до того часу.
Вінсент поглянув на Паулу з розгубленістю. Насправді туди й назад за такий короткий час збігати було майже нереально. Але Паула не переставала його заспокоювати — мовляв, усе буде добре. Зрештою, він дозволив їй швидко піти.
— Повернись, поки я не дорахую до ста.
— Так!
Хоч і неохоче, але дозвіл був отриманий. Паула відповіла весело, акуратно вивільнила руку з його пальців. На щастя, Вінсент швидко зібрався, і тривога, що щойно промайнула на обличчі, зникла. Вона кинула короткий погляд у його бік і стрімко розвернулась. За спиною лунало: один, два, три…
«Секундочку… Та я ж точно не встигну повернутися за сто секунд, правда?»
Поки він рахував, Паула кинулась крізь хащі — мов одержима, летіла лісом. Потім одразу ж побігла до задніх дверей прибудови. Але щойно відчинила їх і ступила всередину — її зустріла дивна тиша.
«Чому тут так тихо?..»
Звісно, прибудова зазвичай була спокійним місцем. Але сьогодні — ніби щось було не так. У повітрі зависла незрозуміла напруга.
Це просто уява? Чи вона справді відчувала тривогу?
Паула глибоко вдихнула, намагаючись уповільнити шалене серцебиття.
Стаючи навшпиньки, вона обережно зійшла сходами, намагаючись не видавати жодного звуку. Спочатку зайшла до його кімнати, щоб узяти капелюх, а потім — у свою, щоби його одягти. І саме тоді вона почула щось... ледве вловиме.
Здавалось, десь поруч хтось говорив.
Як тут узагалі може бути людина? Та ще й голос звучав досить близько.
Зацікавлена, Паула рушила у той бік. Звук долинав із нижнього поверху. Вона обережно спустилась сходами, прямуючи до джерела шуму. У проміжку між вхідною залою — тією, де були двері до маєтку — та центральними сходами зібралось кілька людей.
Перше, що впало їй в око, — широка спина високого чоловіка. Поряд із ним стояв дворецький. А з іншого боку — Ізабелла.
Його чорне волосся було акуратно зачесане назад, надаючи йому зовсім іншого вигляду. Це був якийсь гість, що прийшов побачитись із графом? Паула розгублено дивилася на чоловіка, аж поки не зустрілася поглядом із Ізабеллою, що стояла навпроти. Її очі на мить розширилися, але вона миттєво опанувала себе.
— Де граф Беллуніта?
— Пан зараз не вдома.
— Покличте його.
Голос чоловіка був твердим і важким, звиклим віддавати накази. Його манера говорити насторожила Паулу. Хто він такий? Вона інстинктивно сховалась за стіною, відчуваючи, що їй не слід потрапляти йому на очі.
Пауза. Потім вона обережно визирнула з-за кута. Чоловік дивився в бік центральних сходів, звужуючи очі й уважно вивчаючи простір. Він постукував тростинкою по підлозі — схоже, був роздратований. Від нього йшла важка, майже загрозлива аура — він був чужинцем, але поводився, наче господар.
Він був схожий на змію. Отруйну. Ту, що ще не випустила ікла, але вже обмацує навколишнє, вишукуючи, у кого вкусити. Глибокі карі очі сяяли очевидним наміром. Він навіть не намагався приховати свою присутність у чужому домі.
«Це закінчиться погано.»
— Мені просто потрібно побачити графа. Не знаю, де він ховається, але не стійте стовпами. Ідіть, покличте його.
— …
— Як довго ще ви збираєтесь змушувати мене чекати?
І от тут Паулу раптом осяяло. Саме через нього Ізабелла й відправила Вінсента з дому. Хто ж він? Невже це людина, якої Вінсент не повинен бачити? Через стан здоров’я? Ні — справа була у чомусь глибшому.
Невже…
Не може бути…
Погляд Ізабелли знову впав на Паулу. Та одразу відвернулась і швидко, майже беззвучно, пішла до чорного ходу. По спині пробіг холодний піт, а серце билося так шалено, що, здавалося, ось-ось вирветься крізь шкіру.
Щойно вийшовши надвір, Паула кинулась у бік лісу, не наважуючись навіть озирнутись. Вона увійшла в хащі, пробираючись крізь кущі. Дорогою збилася зі шляху, але, орієнтуючись на мітки на деревах, про які розповідав Вінсент, таки змогла знайти таємну стежку.
Вінсент, схоже, злякався, почувши її наближення, але швидко сконцентрувався на звуках довкола. Паула, важко дихаючи, підбігла до нього.
— Пане…
— Ти вже за сто.
Усвідомивши, що це Паула, Вінсент одразу прийняв невдоволений вигляд. Але водночас — ніби й чекав на неї — поспішив їй назустріч.
— Х-хто прийшов до маєтку?
— …
Його кроки різко зупинилися. З обличчя зникла суворість — натомість з’явилась напруга. Паула подивилась на нього й переконалась: її підозри були правильними.
— Хто… Хто це був?
— Джеймс… Джеймс Крістофер.
Старший брат Ітана та Лукаса.
«Людина, яка осліпила Вінсента…»
«Він з’явився в маєтку. Ось чому Вінсент утік.»
— Так, ти маєш рацію. Ти вже тут.
Він похитнувся. Паула швидко підбігла й підтримала його. Його обличчя було блідим. Вони знайшли місце, де можна трохи перепочити, але сидіти не було де. Тоді Паула зняла пальто, постелила його на землю й обережно допомогла Вінсенту сісти. Вона вагалась — адже це пальто подарувала Ізабелла, — але не могла дозволити йому сидіти просто на холодній землі.
Вона занепокоїлась, побачивши, як тяжко він дихає — чи не починається приступ? Та, на щастя, дихання поступово вирівнялось. Він притис долоню до чола, ніби відчував втому.
— Навіщо він міг приїхати?
— Напевно, щоб перевірити мій стан.
— Він уже приходив раніше?
Коментар перекладача: я на пальто Паули
— Вперше він прийшов особисто в такому стані. Раніше лише надсилав людей. Мабуть, дізнався про мої недавні зустрічі з Ітаном, Вайолет і Лукасом. Ти бачила його віч-на-віч?
— Ні, я лише здалеку. У мене було відчуття, що не варто підходити ближче.
— Розумію… Ти правильно зробила.
Вінсент виглядав дещо зніченим, коли говорив це. Його погляд, що вже давно втратив фокус, вперся в землю. Обличчя було наповнене суперечливими емоціями. Паула, спостерігаючи за ним, тихо сіла поряд.
— Раз ти вже принесла капелюх, може, підемо в місто?
— Не хочу. У мене зовсім немає сил.
Вінсент схилив голову на її плече, і Паула одразу зрозуміла його настрій.
— Тоді, може, підемо кудись іще?
— Тут незручно?
— Що ви маєте на увазі?
— Це місце.
Коментар перекладача: я тут сиджу з обличчям:
[гіфка з совою, яка крутить головою в пошуках логіки]
Уже не знаю, чи це Паула говорить із собою, чи Вінсент із внутрішнім демоном, чи автор із читачем на підвищених тонах.
Я. ФІГ. ЗГРІБУ.
Паула озирнулася. Позаду них — таємні ворота, навколо — зарості. Тут було затишно, спокійно, без сторонніх поглядів і міської метушн
і. Лише вони двоє. Навіть пташиний спів час від часу звучав, наче акомпанемент до тиші.
— Ні.
— Тоді залишимось тут. Просто ось так.
Вінсент заплющив очі, а Паула обережно наділа йому на голову капелюх, який досі тримала в руках.
