Становище графа(2)
— Зрештою, я майже нічого не знаю про тебе.
— Мені нічого розповідати.
— А раніше бурмотіла й нарікала на все підряд.
— У мене погана пам’ять. Тож майже нічого не пригадую.
Порожня тарілка оберталася, й звук від цього заповнював тишу між ними.
— Друга дитина, певно, сумує за тобою.
— …
Тарілка раптом зупинилася, голосно брязнувши об стіл. На мить їх накрило мовчання. Паула не прибирала руку з тарілки. Крихти розсипались по столу — безладно, як і її серце.
— Ні. Вона не сумує.
— Чому?
— Бо вона в кращому місці. Ми більше не живемо разом.
Паула підвела погляд у небо за вікном. Воно було ясне й красиве.
«Мої брати й сестри тепер там. Вони живуть щасливо, далеко від того пекла, де нас мучила та демонічна істота…»
«І, мабуть, вони всі мене ненавидять за це...»
— Виглядає так, ніби вона вийшла заміж і переїхала в добре місце.
Так. Воно справді звучало саме так.
Але Паула не стала нічого виправляти.
— Так. У краще місце.
— А що з іншими?
— Усі там. Окрім третьої. Батько вважав, що вона була надто вродлива.
— Надто вродлива — і через це лише проблеми.
Коли Паула вимовила це, в пам’яті сплив дім у Пілтоні. Відтоді, як вона звідти пішла, звісток не було. Вона жодного разу не навідалася.
«Як вони там живуть без мене?» — якось подумала вона, але одразу ж відкинула цю думку. Це було зайве.
— А ваша матір?
— Її тут немає.
Жива вона чи мертва — не мало значення. Її присутність завжди була рівноцінна відсутності. Після цієї відповіді Паула більше не хотіла говорити про родину. Якби він знову щось запитав — вона б мовчки зібрала речі й пішла. Але Вінсент лише відвернувся до вікна.
— Ну, за нею сумувати не варто.
Це сказано ніби мимохідь, але звучало так, ніби він щось знав. Наче удар просто в серце.
Коментар переклалача: цікавенько)))
«Досить. Не чіпайте мене більше…» — Паула ледь стрималася, щоб не крикнути.
— …А ви, пане? За кимось сумуєте?
Паула відповіла з лукавим відтінком. Вона знала, що його батьки загинули в нещасному випадку — але все одно вирішила вколоти. Вона очікувала роздратування, але натомість Вінсент відповів спокійно, навіть байдуже:
— Ні.
— Чому?
— Бо немає потреби. Ми зустрінемось після смерті — тож навіщо сумувати? Смуток має бути коротким. Я не хочу залишати по собі жодних жалів. Краще викинути це з серця, ніж дозволити емоціям пожерти себе і не побачити, що попереду. Вони ні на що не здатні. Вони — марні.
— …
Його слова були холодними — але Паула розуміла. Вона відчувала те саме.
Смерті її братів і сестер. Смуток, туга, жаль, провина — усе це навалювалося разом. Але вона не мала розкоші дозволити собі загрузнути в цих емоціях. Вона жила з дня на день, і почуття не приносили жодної користі. Її цінність визначалася тим, наскільки вона була потрібна. А смуток робив її слабкою, безпорадною. Тож, замість того, щоб тримати його в собі, вона просто відсікла його. І лише після цього змогла знову дихати.
Невже і його життя було таким самим?
Її охопило несподіване відчуття спорідненості.
— Ви ж казали… що це місце — не для мрій.
«Тоді подумай. Це не те місце, де варто мріяти.»
Так. Він сказав це. Тоді вона сприйняла ті слова як черговий уїдливий випад — мовляв, бурчить від злості, і не більше. Але зараз, озираючись назад, вона бачила в них щось більше. Це звучало як порада — з власного болючого досвіду.
— Але… хіба у вас немає бодай однієї мрії? Навіть якщо вона марна?
Паулі стало цікаво, про що мріє людина, яка завжди так сухо відповідає. Після нетривалого мовчання Вінсент тихо промовив, втомлено:
— Побачити.
— А у тебе?
— Ну… я б хотіла прожити довго-довго. Було б добре — з меншими труднощами. Але в житті, де я лише якось тримаюсь на плаву, марити великим… це не про мене.
— Тоді ти залишишся тут. Принаймні, тут тебе не спіткають випробування ззовні.
— Ви хочете, щоб я залишалась тут надовго?
На його несподівано рішучу відповідь Паула пожартувала у відповідь. Згадалося, як у перші дні він кричав, щоб вона йшла геть, кидав у неї речі… А тепер — каже таке. Було щось зворушливе в цьому контрасті.
— Дозволяю.
— Справді? Ви не передумаєте?
— Ні. Залишайся надовго.
Він зробив ще ковток чаю. А Паула задумалась — може, варто попросити це письмово.
— Я тебе захищатиму.
Порцелянка дзвінко торкнулася блюдця. Подув вітер. Стрічка у волоссі Паули затріпотіла, намагаючись вирватися з його пальців. Вінсент обгорнув її навколо вказівного пальця, трохи підняв — і притис до губ.
Наче поцілунок.
— Бо ти — моя. Тож я тебе захищатиму.
— …
— Пообіцяйте мені.
Його очі кольору смарагду м’яко звужувалися. Стрічка вислизнула з його руки й плавно закружляла у повітрі — торкнулася її щоки, доторкнулася до пальців, а потім легко обвилася навколо шиї.
Паула не могла відвести погляду від Вінсента.
Серце закалатало. Це відчуття було новим, майже матеріальним — здавалося, простягни руку, і зможеш торкнутись.
— Тож залишайся поруч. Довго.
Коментар перекладача: прямо хочеться поставити паузу й просто посидіти в цій сцені.
Його твердий голос огорнув її, мов ковдра. Та сама біла стрічка, що зберігала тепло його тіла, ковзнула по її шкірі, залишивши невидимий слід — ніби опік. Чоловік, що сидів перед нею з такою внутрішньою рівновагою, зумів поцупити її увагу цілком.
— Мовчиш. Ти менв не досить довіряєш?
— Ні… Ні, зовсім ні. Це не так.
— Заперечуєш уже втретє — значить, усе ж думала про це.
— Та ні.
— Чотири. Тепер я впевнений.
— …
— Але все ж, вір мені. Я ж теж вірю у тебе.
Паула відкрила рота, потім знову закрила. Відкрила ще раз — і знову закрила. Коли вона зустрілася з емоціями, відбитими в його погляді, повному туги, щось защеміло в грудях. Усередині щось гупало, нестримно рвалося вперед — до людини навпроти.
— Відтоді як я втратив зір, інші відчуття стали набагато чутливішими. Тому, коли я спілкуюсь з людьми, я покладаюся на дихання, тремтіння голосу, жести, рухи рук, звуки, запахи… щоб здогадатися, що вони відчувають. Це наче гра в здогади з зав’язаними очима. І зараз — я зосереджений на тобі.
Його палець упевнено вказав на неї.
Паула здивовано розширила очі.
— Якщо тобі соромно — ти мовчиш. Напевно, зараз ти стоїш із відкритим ротом. Зворушена тим, що я сказав, правда?
— …Ви помиляєтесь. Зовсім ні.
Паула швидко закрила рота. Хоч знала, що він не бачить — усе одно опустила голову. Почувши її відповідь, Вінсент м’яко розсміявся.
— Справді? Тоді мені цікаво. Я б хотів побачити, яке в тебе зараз обличчя. Було б чудово — знати напевно, про що ти думаєш.
— Ви б пошкодували, якби побачили.
— Бо ти надто вродлива?
— До осліплення.
На ці слова він розсміявся.
— Добре сказала.
І навіть поки говорив це, сміх не зникав з його обличчя. Його сміх — був прекрасним. Теплим. Завдяки регулярному харчуванню він помітно погладшав, і крихкість, що раніше читалася в кожному русі, зникала з кожним днем.
Він справді змінювався.
Це було водночас радісно… і боляче. Паулі потрібно було залишитися, а йому — змінюватися. І щоразу, коли вона бачила, як він змінюється, вона знову й знову усвідомлювала, ким вони є одне для одного. Саме тому вона часом навмисне не думала про ті незнайомі відчуття, що зароджувалися в її серці.
Інтуїтивно вона знала:
Це точно не ті емоції, які були їй на користь.
Коментар перекладача: знаєте, автор… Ось як я це для себе поясню.
Ця історія — як коли тебе годують ліками. Але спершу — цукерочка. Солодка, ніжна сцена, усмішки, стрічки, дотики — ти розслабляєшся, вже майже мурчиш, і тут… бах. Тобі підсовують гірке. Болісне. Те, що залишає післясмак у душі.
Не знаю, чи це вже спойлер, але наші з автором стосунки — як у дитини з батьком. Той дає тобі ложечку солодкого сиропу, а потім — гіркі ліки. Але іноді відчуваєш: тебе ведуть, не щоб зламати, а щоб вилікувати.
І ось ти вже сидиш із мокрими очима, тримаєшся за стрічку на шиї — і вдихаєш усе це по-справжньому.
А в кінці — як завжди — автор знову дає тобі ложечку солодкого. Щоб заїсти, щоб трошки відпустило.
***
Опівдні Ізабелла прийшла до Паули в прибудову. В її очах читалась терміновість — вона схопила Паулу за руку й потягнула до кімнати.
— Паула, негайно йди на прогулянку з паном.
— Що?
— Готуйся швидко. Я сама з ним поговорю.
Промовивши це, Ізабелла простягнула їй пальто.
Паула розгублено взяла його.
— К-куди ми йдемо?
— Куди завгодно. Головне — якнайдалі. Але не настільки, щоб не повернутись. Якщо є можливість — іди в безпечне місце. Я дозволяю повернутись пізно.
Коментар перекладача: ну от, здається, настав той момент, коли ложечку вже дали, і тепер ти відчуваєш цей знайомий присмак у повітрі — знов щось стряслось.
Із цими словами Ізабелла рішуче попрямувала до кімнати Вінсента. Паула хотіла піти слідом, але спершу зняла фартух. У неї була лише одна сукня на вихід — та сама, в якій вона вперше приїхала сюди. Вона перевдяглась у неї, одягла пальто й вийшла.
Випадково в той самий момент з сусідньої кімнати вийшов і Вінсент. Він теж був у прогулянковому вбранні, хоча виглядав дещо розтріпаним — очевидно, перевдягався поспіхом. Позаду з’явилася Ізабелла — її обличчя залишалося напруженим.
Паула хотіла запитати, що відбувається, але Вінсент ударив палицею об підлогу й звернувся до неї:
— Прогуляємось?
Його голос був такий спокійний, що Паула кивнула, навіть не усвідомивши цього.
Вінсент узяв її за руку, і вони вирушили до лісу, де вже були раніше. Назвати це прогулянкою — було б перебільшенням, бо певної мети не було. Ізабелла сказала йти в безпечне місце, а єдине таке місце, яке знала Паула, — маєток Беллуніти. Але Вінсент не міг з’являтися в людних місцях.
У лісі панувала тиша. Десь удалині чулося щебетання птахів — воно трохи знімало напругу.
— А що це взагалі за раптовий вихід?
— Я не знаю.
Озирнувшись, Паула побачила, що Вінсент лишався зовні спокійним, тоді як вона сама була спантеличена. Він розвернув обличчя в бік лісу з тим самим незмінним виразом — хоча й бачити нічого не міг. Але його рука, що тримала її, тремтіла. Він удавав, що все гаразд.
Він знає причину. Але не каже…
Паула примружилася, спостерігаючи за ним. Та останнім часом Вінсент навчився добре приховувати свої думки. Це вже був зовсім інший чоловік — не той, що раніше вибухав і дратувався з найменшого приводу.
Вона хотіла б дізнатися правду, але вирішила не питати. Якщо він мовчить — значить, має на те причини.
— Я навіть не знаю, куди йти. Вона сказала — якнайдалі.
— І йди.
— Але ж востаннє, після зустрічі з міс Вайолет, ви були не в настрої виходити. До того ж, як нам піти далеко? Для цього треба пройти біля головного будинку.
— Ми підемо.
— Як?
Раптом Вінсент схопив Паулу за руку й пішов уперед. Вона слухняно рушила за ним. Але замість стежки, він попрямував у хащі. З кожним кроком гілля ставало густішим, і Паулі дедалі важче було пробиратися. Зарості давно ніхто не доглядав — деякі гілки загрозливо стирчали просто на рівні обличчя, й вона ледь не поранилася кілька разів.
На півдорозі вона випередила його, розгортаючи кущі та допомагаючи розчищати прохід. Вінсент ішов слідом, уважно торкаючись кожного дерева. Здавалося, він щось шукав — то на дотик оглядав кору, то зупинявся біля кожного стовбура, прислухаючись до простору навколо.
Пройшовши ще трохи, вони врешті вибралися на невеличку галявину, пробившись крізь хащі. Простір був круглим, оточеним деревами. Там стояли залізні ворота. Через густі зарості їх майже не було видно — щоб помітити, треба було добре придивитися. За воротами починалась стежка.
Паула не очікувала побачити тут щось подібне. Вона озирнулась навколо з подивом.
— Вау, тут є ворота… Я навіть не знала.
— Якщо вийти через них, можна потрапити до села.
Це нагадувало пригоду. Справжнє відкриття. Паула із захопленням розглядала вузький простір навколо, а тоді помітила стежку за воротами. Вона обережно штовхнула ворота — іржаві петлі скрипнули. На ручці висіла металева ланцюгова петля, тож вона подумала, що зачинено. Але виявилось — ні.
— А для чого вони?
— Кажуть, це запасний вихід. На випадок надзвичайної ситуації.
— Ворота іржаві.
— Ми їх давно не використовували.
Паула була настільки вражена, що не могла відірвати очей від стежки за воротами. Вона була довгою, але висока трава затуляла огляд. Здавалося, йдеш не стежкою, а просто зникаєш у гущавині.
— Відчувається, наче це таємна стежка. Якщо
ми вийдемо через неї — відкриється новий світ. Там будуть чарівні істоти, феї… ми знайдемо собі товаришів і вирушимо в пригоди.
— Я вже давно підозрюю, але ти читаєш занадто багато книжок.
Вінсент підвів голову.
Паула лише знизала плечима.
«Ну й що? Уява — безкоштовна.»
