Відтоді як Паула познайомилася з людьми, що оточують Вінсента, вона зрозуміла: його життя зовсім не таке гладке, як їй уявлялося. Те, що бачиш на власні очі, — ще не вся правда. Принаймні, у випадку з Вінсентом усе було саме так. І хоч вона могла бачити, це не означало, що її власний шлях буде вільним від перешкод.
Вайолет відтоді стала частою гостею маєтку. Іноді її супроводжував Ітан. Можливо, між ними виник зв’язок — мовчазна згода ділитися таємницями. У їхніх візитах більше не було колишньої нерішучості. Якщо спочатку Паула сприймала їхню присутність як тягар, то згодом, коли з’явилася довіра, ці зустрічі стали приносити й їй радість.
А ще був Лукас. Паула так і не зрозуміла, навіщо він сказав, що «осліпив Вінсента». Після тих слів він дивився на неї з легкою усмішкою — ніби нічого й не сталося. Й аж до моменту свого від’їзду залишився загадкою.
Що ж до самого Вінсента, то він ставився до Лукаса так само спокійно, як завжди. Отже, справа була не в Лукасові. Але що тоді знав Вінсент? А Ітан? Наскільки далеко сягали його знання? Зі своєю наївністю та недосвідченістю Паула не могла одразу розплутати їхніх взаємин.
«Та що я, звичайна служниця, можу знати? Хіба мені судити про їхнє життя?»
«Я лише трохи краще зрозуміла, чому пан так насторожено, з недовірою ставиться до людей, чому відвертається від них… Але вплинути на це я не можу. Те, що я відчула тривожність у їхніх стосунках, ще не дає мені права втручатися. Мені просто треба добре виконувати свою роботу.»
Безглузда цікавість лише викликає гнів.
Паула знову пригадала, з якою метою її взяли на цю службу.
«Надсилаю, бо це надто гарно.»
Лист із золотистим написом, усередині — засушена квітка. То була біла пелюстка, яка ставала прозорою, щойно її торкалося сонячне світло. Паула обережно похитала її, тримаючи в пальцях, а потім заховала між сторінками улюбленої книги. Тоді підвела погляд до чистого неба.
У маєтку вперше за довгий час запанувала тиша. Гамірні дні вже здавалися сном.
— Тихо, — промовила вона.
— Авжеж, — відповів Вінсент.
Сьогодні вона вирішила прочитати книгу, яку досі не відкривала. Місцем для читання обрала куточок біля вікна його кімнати. У той день, коли вони пили чай удвох, Вінсент знову замкнувся в собі — наче інцидент, що стався, не відпускав його навіть у снах. Замість того щоб змушувати його виходити, Паула просто влаштувалася біля розчиненого навстіж вікна.
— Якось самотньо, коли так тихо.
— А мені добре наодинці.
— Ви нудний.
— Я сприймаю це як комплімент.
У його словах була відкрита можливість для інтерпретацій. А в обличчі, поверненому до вікна, — спокій. Паула мовчки дивилась на Вінсента.
«Про що ти зараз думаєш?»
Останнім часом її часто охоплювали несподівані запитання. Раніше вона просто вважала його сліпим чоловіком із поганим характером, але тепер дедалі ясніше розуміла, що майже нічого не знає про те, що коїться в нього всередині.
Вона удавала, що не цікавиться, але… вона цікавилася.
«Про що ж ти думаєш?»
— Від тебе тхне солодким ароматом, як і раніше.
— Солодкий? А, я ж сьогодні принесла кекс до десерту.
Паула згадала про існування кексу, який на мить вилетів у неї з голови. Після обіду, коли вона повернула порожню тарілку, кухар простягнув їй солодкий кекс до чаю.
«Змалку він любив солодке», — сказав він тоді з усмішкою. Обличчя старого кухаря, зморшкувате, але добре, світилися радістю.
Паула нахилила голову, розглядаючи жовту випічку крізь прозору обгортку.
— Кекс?
Зазвичай Вінсент не виявляв великої цікавості, тому Паула трохи здивувалася його швидкій реакції.
— Ти любиш солодке?
— Трохи.
Після цих слів він одразу потягнувся рукою. Завдяки нещодавній практиці рух був майже природним, але Павлиних очей не обдуриш.
«Та ти ж насправді дуже любиш солодке.»
Це навіть трохи дивувало — обличчя в нього завжди серйозне, майже суворе, а смак — цілком дитячий.
Знявши прозору плівку, вона поклала заздалегідь нарізаний шматочок кексу на маленьку тарілку й простягнула йому. Потім подала виделку. Він пальцями намацав край тарілки, занурив виделку в кекс — але шматочок, трохи розкришившись, вислизнув. Не помітивши, що виделка порожня, Вінсент підніс її до рота, з подивом торкнувся губ. Потім знову опустив виделку — цього разу мимо тарілки.
Паула подумала, що якщо він і далі їстиме так, то на це піде цілий день. Тож просто взяла шматочок у руку.
Вінсент трохи насупився, але кекс узяв і поклав до рота. Жував із задоволенням. Один шматочок швидко зник — рука знову потягнулася вперед. Паула дала ще один, щойно нарізаний, і він охоче його прийняв.
Спостерігаючи за ним, їй і самій захотілося скуштувати. Вона взяла шматочок і поклала в рот. Солодкість миттєво обпекла язик. Дуже солодко. Навіть занадто. Але смачно. Дуже. Вперше вона куштувала щось настільки смачне.
«Невже у світі є така випічка?»
Мовчки захоплюючись майстерністю кухаря, Паула нишком брала шматочок за шматочком і кладе до рота, щоб Вінсент нічого не помітив. Поки обоє захоплено смакували, тарілка зі скибками кексу спорожніла набагато швидше, ніж можна було очікувати.
— Повернися, — раптом сказав Вінсент.
— Так? — озвалася Паула.
Вінсент поклав до рота останній шматочок кексу й легенько постукав по рамі вікна.
Ох...
Паула торкнулася потилиці. Довга стрічка, що зв’язувала її волосся, колихнулася від вітру і вдарилася об віконну раму. Звук був ледь чутним — але він, певно, почув.
— Це стрічка, якою я зав’язала волосся. Вона трохи задовга, ось і торкнулася рами.
— Ти зазвичай не носиш таку, правда?
— Так. Ця інша. Її мені подарувала міс Вайолет.
Кілька днів тому Вайолет вручила Полі коробочку з подарунком. Усередині була чисто біла стрічка для волосся із закругленими краями й вишитими квітами на кінцях. На дотик м’яка, але відчувалося: річ недешева. Паула спершу відмовилася — мовляв, не може прийняти таку коштовну річ. Та Вайолет міцно стиснула стрічку в руці й м’яко, але наполегливо сказала, щоби не вагалася.
«Мене трохи зачепило, коли я побачила, як Паула зв’язала волосся якоюсь гумкою, поки робила букет того дня. Твоя порада тоді додала мені сміливості. Це подяка від щирого серця — прийми без вагань.»
Того ж дня Паула отримала ще й маленький букетик у подарунок. Щоправда, квіти у вазі зів’яли вже за кілька днів, але стрічка була тим подарунком, який можна берегти довго. До того ж, за лагідною усмішкою Вайолет крилося дивне, майже відчутне внутрішнє напруження. Врешті, подякувавши, Паула прийняла дарунок — і Вайолет власноруч зав’язала їй стрічку у волоссі. Здавалося, вона розуміла, що Паула хотіла просто сховати її в коробку й не користуватися.
— Це, мабуть, приємно, — тихо мовив Вінсент.
— Так, приємно… Але водночас трохи ніяково. Це така гарна річ, що я навіть не впевнена, чи зможу колись віддячити їй так само.
Це була перша в житті Поли така витончена й дорога річ. Вона навіть боялася торкатися її без потреби.
«Воно зовсім мені не пасує…»
Зніяковівши, Паула без потреби почала возитися зі стрічкою у волоссі, а потім швидко відпустила — ніби боялася, що навіть дотиком може її зіпсувати.
Тоді Вінсент простягнув руку й обережно торкнувся стрічки, яку розвівав вітер. Здавалося, він уявляв, як вона виглядає, і намагався це "побачити" дотиком.
Поки його пальці торкались стрічки, Вінсент несподівано озвався:
— Тобі личить.
— Ні… — Паула вже хотіла заперечити, мовляв, така гарна річ їй не пасує, але зупинилася. Згадала, як поводилася зухвала служниця, — і слова застрягли в горлі.
— Твоя краса засяє ще яскравіше.
— Де ви таке почули?
— Вайолет часто так казала, — відповів він, ніби пожартував.
Паула коротко засміялася й витерла руки об фартух. Серце її раптово тьохнуло. Вона не хотіла продовжувати цю тему.
Він провів рукою по тарілці з кексом і насупився.
— А чому вона вже порожня?
— Я краще дочитаю книгу, — відказала Паула, удаючи, що не розуміє, про що мова.
Вінсент нахилив голову й узявся за чай. А вона — знову до книжки. Її голос звучав напрочуд рівно.
— Ти вже дуже добре читаєш.
— Дякую.
«Компліменти завжди приємно чути», — подумала Паула, всміхнулась і продовжила читати.
— Схоже, ти справді любиш книжки.
— Справді помітно?
— Ти завжди читаєш їх із задоволенням. А я вже й не знаю, що робити, бо мені самому цікаво.
— Так, я люблю читати. Я вам казала, що в дитинстві працювала в книжковій лавці?
— Казала. У той день, коли вперше запропонувала почитати мені вголос.
— Точно. Тоді пан сказав, що господар лавки мало не переконав мене в тому, що я вигадана пацієнтка з дивною уявою. Пам’ятаєш?
— Ще б пак. Ти ж тоді силоміць узялася за це, прикриваючися бажанням служити, хоча насправді просто хотіла читати для власного задоволення.
— У вас просто дивовижна пам’ять.
— Пам’ятаєте, як уперше кидали в мене речі й наказували забиратися? — з іронією озвалася Паула.
— А потім ти силоміць запихала мені їжу в рот. Звинувачувала, що я погано пахну, бо не мився… і кинула мене у ванну, сказавши, що сама помиєш. Я добре це пам’ятаю.
Паула розсміялася від душі.
— Це велика честь — зберігати з вами такі... теплі спогади.
Вінсент посміхнувся у відповідь.
— Мені також приємно.
У повітрі завис короткий, дещо незграбний сміх — зате щирий.
— Пам’ятаю, як ви тоді сказали, що я не повинна більше братися до книг. То як вам тепер? Читання ж приємне, згодні?
— Було б ще приємніше, якби ти читала з трохи більшою пристрастю.
— Шкода, що маю лише один голос.
— Тренуйся. Хто знає — може, в тобі спить ще якась інша особистість.
— Дякую за слушну пораду.
Цього разу сміх лунав гучніше, ніж раніше.
— Було б ще краще, якби ти не крала кекс, як мишеня. Просто кажу.
— …
Посмішка з губ Паули миттєво зникла.
«Як він… узагалі це зрозумів?»
— Я ж зовсім трохи… Ми могли б поділитися… Це ж був лише шматочок…
Вона пробурмотіла ці слова, уткнувшись обличчям у останні сторінки книги. А Вінсент продовжував дивитися у вікно, роблячи вигляд, що нічого не почув. Вітер лагідно ворушив її стрічку, а його пальці й досі торкались її краю.
— Тобі справді подобається таке життя?
— Що ви маєте на увазі?
Паула на мить підвела очі й глянула на нього поверх книги. Вінсент усе ще дивився кудись у далечінь.
— Я питаю, чи ти справді задоволена цим усамітненим життям у маєтку, повністю залежним від чужої щедрості?
— Чому ви раптом питаєте таке?
— Тому що я жодного разу не чув від вас нічого про родину. Зазвичай люди, які потрапляють у такі місця, тужать за домом. Це… схоже на ностальгію.
— Родина.
Забуті емоції піднялися з глибини, мов хвиля.
Паула зусиллям волі стримувала їх, не даючи вирватися назовні.
Вона закотила очі з удаваною легкістю, а потім опустила погляд.
«Не потрібно. Добре, що він не бачить. Можна й не ховатися.»
Притворятися байдужою було легко. Вона робила це щоразу.
— Так, я задоволена.
— Ти не хочеш повернутися додому?
— Не дуже.
— Чому?
Справді, чому?
Бути родиною не означає — обов’язково тужити одне за одним. Перед очима майнула постать — демонічна тінь, що переслідувала її щоночі у снах.
— У мене немає причин повертатися.
— …
Вінсент повернув голову в її бік. Паула відвела погляд і торкнулася порожньої тарілки, де залишилися самі крихти. Вона стряхнула з голови непотрібні думки. Треба буде наступного разу попросити ще трохи, — подумала.
— Ви якось згадували, що маєте братів і сестер.
— Так.
— Скільки вас?
— Четверо… Якщо рахувати й мене, то п’ятеро.
Паула відповіла ухильно, крутячи порожню тарілку пальцями. Тема була незручна, і вона не хотіла заглиблюватися в неї. Вона відповідала коротко, лише на конкретні запитання, уникаючи будь-яких зайвих пояснень.
— Пам’ятаю, ви якось згадували про молодшу сестру. Ви казали, вона друга за віком, так?
— Так, усе правильно. Але… навіщо ви про це питаєте?
— Просто цікаво. Вибач, якщо це… недоречно.
Паула силоміць усміхнулася, почувши останню фразу.
Вінсент підняв підборіддя, ніби намагаючись побачити її.
Його інша рука й досі легко торкалася стрічки у її волоссі.
