Чаювання з графом (12)
Чоловік стояв перед Вайолет. З її обличчя, що світилася радістю, було зрозуміло — вона була втішена. Хто ж він?
Коли Паула підійшла ближче, трохи нахиливши голову, вона почула голоси двох людей.
— Де ти був? Тебе ж навіть не було в кімнаті.
— Давно не оглядав маєток.
— Ти прийшов з нами і зник.
— Тут є на що подивитися.
У цій розмові відчувалася якась прохолода. Побачивши ще одного чоловіка, Паула звернула увагу на його каштанове волосся, але не змогла розгледіти обличчя — він так і не повернувся до неї. Коли вона підійшла ближче, чоловік якраз прямував до Вінсента.
Поставивши чайник і частування на стіл, Паула мимохіть глянула на потилицю незнайомця, який розмовляв з Вінсентом.
— Хто цей пан? — запитала вона.
— Це молодший брат Ітана.
— Брат пана Крістофера? У тебе були брати?
Коли Паула запитала з ноткою здивування, з-за її спини раптом з’явилася рука. Обернувшись, вона побачила Ітана — він стояв із солодощем у роті.
— У мене є дуже милий братик. Я й Мадам з ним познайомлю. Мій брат — гарненький, має добрий характер і шалено популярний. Не засуджуйте його одразу. Він — складна дитина.
— Мені ти не подобаєшся.
— Це всі казали, поки не закохались.
— Ти самовпевнений.
— Бо я — гордий старший брат.
Ітан усміхнувся зухвало. Паула знизала плечима. Їй справді хотілося побачити обличчя того, ким так пишався Ітан. Вона ще раз глянула на незнайомця — якраз вчасно, бо він підійшов ближче.
Обличчя, яке вона побачила впритул, виявилося знайомим.
— Вітаю, Мадам. Це мій молодший брат. І тобі доброго дня. Це пані, яка зараз опікується Вінсентом.
— Рада знайомству, — відповіла Паула.
Каштанове волосся хиталося на вітрі. Голос був приємний — м’який, але вишуканий. Їхні погляди зустрілись, і чоловік чемно простяг руку:
— Моє ім’я Лукас Крістофер.
— Крістофер… — тихо повторила Паула.
Паула й уявити не могла, що чоловік, якого вона зустріла в лісі, виявиться молодшим братом Ітана. Вона замислилася, чи може в житті трапитися ще один такий збіг. Її погляд мимоволі завмер на чоловікові. Лукас трохи нахилив голову. І тільки тоді Паула усвідомила, що досі не привіталась. Вона взяла простягнуту руку і нарешті сказала:
— Ду... дуже приємно.
Після короткого привітання Паула вже хотіла відпустити його руку, але Лукас стиск її міцніше і трохи підняв. Її долоню огоріло тепло — гаряче, живе, майже несподіване.
— Називайте мене просто Лукас, — мовив він.
Це прозвучало елегантно, з тією бездоганною вишуканістю, яка одразу нагадала їй когось. Так, без сумнівів — він справді брат Ітана.
— Через мого брата багато мороки? І сестрі, певно, дісталося. Вони всі такі... драматичні.
— Та що ви, — усміхнулась Паула. — Мадам мене любить.
— Справді?
Але думки Паули були настільки розсіяні, що вона не змогла відповісти. Вона лише кинула погляд на чоловіка перед собою. Він уже відпустив її руку і безтурботно балакав з Ітаном. Між ними втрутилася Вайолет:
— Всі ви надто вже. Тільки їм не кажіть, добре?
— Вибач. Це тому, що мій брат тебе не хоче.
— Я, між іншим, поважаю чужі почуття.
— Чо...
// Коментар перекладача: і тут, чесно, я вже не впевнена, що саме вони мали на увазі — це не я погано переклала, це вони щось таке загадкове нести почали, ніби самі не вирішили, про кого йде мова і як довести перекладача до сказу. //
Вайолет щось буркнула, але так і не договорила. Ітан з Лукасом засміялися винувато. З їхньої розмови Паула зрозуміла, що Лукас також знає про стан Вінсента.
І саме тоді в її пам’яті спливла одна з фраз, які Вінсент якось кинув мимохідь. Вона поглянула на нього. Він спокійно пив чай. Не був ані здивованим, ані стривоженим.
З часом чайна церемонія стала ще жвавішою — приходили нові гості. Але серед усіх цих голосів і руху Паула не могла стримати посмішки.
Збоку все виглядало як щире, дружнє спілкування. Але водночас... щось було не так. Якесь невловиме відчуття дискомфорту. Паула не була певна, чи має право це оцінювати, але відчула — щось тут точно дивне.
Вона знову втекла, використавши звичну відмовку: мовляв, піде долити чаю — хтось із новеньких уже спорожнив заварник. На кухні вона налила гарячої води, трохи поблукала туди-сюди, ніби в намаганні заглушити з
айві думки. Йдучи коридором, вона несподівано побачила когось попереду.
Це був Лукас.
— Усі виглядають такими щасливими, — мовив він.
Лукас тихо прошепотів у відповідь на майже нечутний голос. Його очі, що досі вдивлялися в небо, повернулися до неї. Він знав, що вона прийде. Вітер лагідно розтріпав його волосся.
Паула кивнула.
— Чому ти тут?
— Вийшов подихати свіжим повітрям. До речі, я ж так і не дізнався твого імені.
— А, я Паула.
— Паула. Паула... Паула…
Він вимовляв її ім’я, ніби пробував його на смак. Але в його голосі воно звучало м’яко й тепло — як щось дороге. Паула машинально почухала потилицю — їй стало лоскітно без жодної причини.
— Паула. Я багато чув про тебе від брата. Ти добра людина.
— Це честь для мене, — відповіла вона, хоча подумки додала: «Ітан коли це встиг щось добре про мене сказати?»
Хіба ти не обзивав мене?.. — вона трохи насупилась, але швидко вирівняла обличчя.
— Ми ж уже бачилися в лісі, так?
— Так.
— Хтось тоді сказав, що ти — випробування для мого брата. Ти ж передала лист?
І тільки тоді у її пам’яті спливла забута сцена. Паула різко підняла голос:
— О, ем… Можна дізнатися, де саме ти знайшов лист?
— Він лежав перед маєтком, коли я виходив. Поруч нікого не було, тож я вирішив узяти — раптом важливе. А коли вже блукав територією, зустрів тебе в лісі — і передав. То це був важливий лист?
— …Так. Важливий. Дякую тобі, що віддав його мені.
Згадка про те, що вона могла втратити цей цінний лист, викликала хвилю вдячності. Вона ще раз уклінно подякувала. Лукас тихо засміявся.
— А як Вінсент? Як він себе почуває?
— Добре. Все добре, — відповіла Паула з легкою посмішкою.
— Схоже на те. Він виглядає краще, ніж я очікував. Думав, просто замкнеться в кімнаті — а він дивує.
Що? — Паула здивовано кліпнула очима.
Коли вона перепитала, Лукас усміхнувся. Та посмішка... вона справді нагадувала Ітана.
— Тобі мій брат не розповідав?
— Що саме...?
— Це я зробив його сліпим.
— …!
Що…? Як…?
Що він щойно сказав? Що це, чорт забирай, за маячня?!
// Коментар перекладача: ви б бачили моє обличчя. Ні, ви б мали бачити моє обличчя. Бо я такого повороту точно не очікувала. Я думала, що гірше за попередні діалоги вже не буде. Я помилялася. //
— Як тільки побачив твоє обличчя, зрозумів, що ти знаєш, хто я. Ти ж увесь цей час дивилась на мене з насторогою. Не думав, що Ітан розкаже тобі. Не чекав цього від нього… Але, мабуть, він справді покладається на тебе.
— А… я… я…
— Не дивуйся так.
Лукас зробив крок уперед. Паула різко відступила назад. Серце застрибало десь аж у горлі. Її накрила хвиля страху. Лише мить — і чоловік перед нею вже не здавався просто ввічливим незнайомцем. Його усмішка — лячна, холодна.
“Це та сім’я зробила мене таким.”
Цей надто спокійний голос, що раніше звучав у її голові, знову загримів зсередини. Паула похитнулася назад і схопилася за груди — серце билося, мов навіжене.
Лукас, ніби розумів її реакцію, продовжував посміхатись.
— Радий, що все так, як я уявляв.
Паула хотіла запитати, що саме він має на увазі — але в ту мить почувся шелест. Їхні погляди одночасно повернулись у той бік. Там стояв Вінсент. Він теж виглядав здивованим, ніби відчув чиюсь присутність.
Паула різко глянула назад на Лукаса, а потім знову на Вінсента. Вона не знала, як саме він опинився тут, але діяла швидше, ніж встигла подумати. Пройшла повз Лукаса і схопила Вінсента за руку. Інстинктивно потягла його за собою, подалі.
— Ти…
— Спочатку… Просто йди. Іди. Будь ласка, просто йди.
Вінсент хотів щось сказати, але, почувши її тремтячий голос, замовк. Вона швидко вела його вперед, озираючись.
Крізь пориви вітру вона побачила Лукаса. Він дивився їм услід.
Він щойно зізнався, що осліпив Вінсента.
Серце знову закалатало. Її руки, що тримали Вінсента, спітніли, але вона не відпускала. Вчепилась, ніби боялась загубити його, якщо той вислизне з вологих долонь. Погляд, що впивався їй у спину, був моторошним.
//Паула (одна думка на весь розділ): Я просто хотіла спокійно жити. Без зізнань у злочинах серед вітру й романтики, без «я зробив його сліпим», без психодрам, які звалюються як чайник з верхньої полиці. Просто тиша. Звичайне життя. Максимум — трішки трагічного минулого і склянка теплого чаю. А не це! А тепер я стою, тримаю Вінсента за руку, пітнію від страху і думаю: ДЕ Я? ХТО Я? І ЧОМУ МЕНІ ЦЕ ВСЕ?!//
здається, Вінсент теж це відчув.
— Чому ти така налякана? Що трапилось?
— Спочатку треба просто піти звідси. Потім я все розповім.
Раптом Вінсент зупинився. Паула одразу потягла його за собою, але він не рушив з місця. Вона ще раз смикнула — і знову безрезультатно. Нарешті й сама зупинилась. Він перший заговорив, не озираючись:
— Скажи мені, що відбувається.
— Пане… Я все розповім, коли ми відійдемо звідси.
— Ні. Розкажи зараз.
Він чітко показав — не зробить і кроку, поки не почує відповідь.
Тільки не зараз! — майнула думка. Паула озирнулася. Лукаса ніде не було. Але вона боялася, що він от-от з'явиться знову. Проковтнула сухо.
— Вибачте... Це... Це справді він?
— Хто?
— Пане… він...
Питання повисло в повітрі. Вона, знервовано зітхнувши, нарешті видихнула:
— Я чула, що молодший брат Ітана Крістофера, Лукас Крістофер, зробив з вашими очима… це.
— …Що, Лукас?
— Так.
Вінсент замовк.
Тиша затягнулась.
Паула подумала, що це добрий знак. Але відповідь була зовсім не такою, як вона чекала.
— Ні.
— Пане, будь ласка, не приховуйте правду. Вам потрібно триматися подалі від нього.
— Не зовсім.
— То хто, чорт забирай, це зробив з вами?!
Сама не помітивши, вона вимовила заборонене. Порушила межу, яку ніколи не мала переступати. Але плутанина, страх і напруга взяли гору. Її очі вже блищали від сліз, коли Вінсент нарешті зітхнув і відповів:
— Джеймс Крістофер.
— Хто це?
— Зведений брат Ітана.
Потужний вітер налетів і зірвав пасма з її обличчя. Здавалося, він змивав усі думки, які змішались в її голові. Вона стояла, не розуміючи нічого, розгублена, на межі паніки. А Вінсент — навпаки — був неймовірно спокійний. Такий спокійний, що все навколо здавалося сном.
— Це він зробив мене таким.
Вінсент не змінював своєї версії. Це була правда. Він щойно відкрив її. І відкрив — їй. Простій служниці. Те, що довгий час ховав глибоко в собі.
І лише пізніше Паула зрозуміла: вона перейшла межу, якої не мала перетинати.
Правда… Правда про ту дивну доброту Лукаса...
// Чай з перекладачем
Рубрика, в якій я, замість того щоб спокійно перекласти текст, вигадала цілу чайну драму, написала фанфіки про чайники, створила магічні теорії змови з ромашкою і мелісою, психологічні портрети чайних ложок, таблички про заборону Крістоферів та випадково заснувала культ Паули як древньої чайної хранительки.
Бо просто перекласти текст було б надто пр
осто, а я ж люблю ускладнювати собі життя.
Боже, що я написала. //
// Міні-сценка : "Груповий чат Крістоферів" //
Ітан: Лукас, ТИ ЗНОВУ В ЧОМУСЬ ЗІЗНАВАВСЯ?!
Лукас: я просто хотів бути чесним
Джеймс: не втягайте мене, я взагалі офлайн
Ітан: ТИ ЗРОБИВ ЙОГО СЛІПИМ, ЯК ТИ МОЖЕШ БУТИ ОФЛАЙН?!
Лукас: технічно, це зробив він, я просто забрав увагу Паули
Паула (додана в чат випадково): видаліть мене
// Міні-сценка: “Вибух Вінсента (чайно-деструктивна версія)” //
Локація: Зал для чаювання. У повітрі пахне жасмином і напругою. Лукас тільки-но видав щось типу:
Лукас: — Ну, я вважаю, моя участь у твоєму трагічному досвіді зробила тебе… благороднішим?
Усі замовкають. Паула зависає з тацею в руках. Ітан повільно відкладає тістечко.
Вінсент мовчить. Тиша настільки глибока, що десь на кухні закипає вода без електрики.
Вінсент (повільно ставить чашку): — Цікаво. — Дуже… цікаво.
(Дістає маленьку чайну ложечку. Повільно. З розрахованою загрозою. У Паули тремтить брова. Ітан хреститься серветкою.)
Вінсент (холодно): — Лукас. — Я на межі. Ще одне філософське зізнання — і я… (поглядає на ложку) — …розмішаю твій чай так, що ти забудеш, хто ти є.
Лукас (нервово сміється): — Ти не зважишся.
Вінсент (підводиться повільно, ніби в історичній драмі): — Я не просто зважусь. — Я подам тобі РОЙБУШ.
Паула (в жаху): — НІ! Він же... він же ненавидить ройбуш!
Ітан (панічно): — Чекай! Він ще не виливав чай НА СТОЛИК з моменту інциденту 2017-го!
Вінсент (спокійно, але зі знищенням в погляді): — Сьогодні… буде 2017-й.
(Сцена згасає під звук ледь чутного дзвін — ложечка торкається фарфору. Це звук долі.)
// Я не знаю як це називати //
Десь за кілька місяців. Нове місце. Нове життя. Менше братів — більше чаю.
Паула відчиняє двері свого маленького чайного закладу. Табличка над входом блимає золотими літерами: "Тиша в чашці"
Усередині — затишно. Свічки, книжки, ніяких сімейних драм, ідеальна температура для заварювання жасминового чаю.
Вона протирає чашку, вдихаючи аромат свіжої м’яти.
— Без зізнань, без загадок, без «я зробив його сліпим». Лише люди, чай і спокій, — бурмоче вона сама до себе, розливаючи напій у фарфорові чашки.
На столі стоїть табличка з написом: "Будь ласка, не розповідайте про своє трагічне минуле до третьої чашки."
І ще одна — для безпеки: "Якщо ви брат когось із Крістоферів — проходьте повз."
Паула всміхається. Життя — нарешті з правильним смаком. Смаком спокою.
І трохи меліси.
// Архів табличок у «Тиші в чашці» //
1. «Гостям зі складним минулим — меліса безкоштовно.»
2. «Не зізнавайтеся в дивних речах, поки ваш чай гарячий. Це погано для здоров’я Паули.»
3. «Ройбуш у нас не подають. Ніколи. Це питання принципу.»
4. «Заборонено вимовляти речення, які починаються з фрази: "Це я зробив…".»
5. «Братам Крістофер вхід суворо заборонений. Якщо ваше прізвище Крістофер, але ви не з тої родини — візьміть із собою паспорт і довідку від психотерапевта.»
6. «Вибачте, але якщо ви почали зізнаватись у гріхах свого минулого — я змушена буду заварити вам ромашку й попросити піти.»
7. «Постійним гостям, які досі не з’їхали з глузду, — особлива подяка та подвійна порція валер’янки.»
8. «Драми, інтриги та родинні прокляття — прохання залишати за дверима.»
9. «Якщо ви хочете мені щось сказати, подумайте тричі. І ще раз — над чашкою чаю.»
10. «Нервовий зрив дозволено тільки Паулі. Всім іншим — подвійний рахунок.»
11. «Монастир із вайфаєм уже зайнято. Шукайте інше місце, щоб сховатися від сімейних драм.»
12. «Ми не несемо відповідальності за чайні ложки, кинуті в гостя у відповідь на дивні зізнання.»
13. «Гостям, що мають більше двох братів, — додаткова знижка. Ми вас розуміємо.»
14. «Якщо ви тут уже вдруге за день, вам потрібна не чашка чаю, а консультація психолога.»
15. «Чаювання — не привід для травматичних розмов. Для цього є сімейні вечері Крістоферів.»
16. «Обережно: Паула може в будь-який момент втекти на кухню. Не лякайтесь. Це її природна реакція.»
17. «Якщо вам здалося, що чайна ложечка в Паулиних руках виглядає небезпечно — вам не здалося.»
18. «Вхід зі словами "Це не те, що ти думаєш…" — суворо заборонений.»
19. «Без серйозних розмов до третьої чашки. Після третьої — на ваш страх і ризик.»
20. «Крістофери — окрема категорія. Для вас у нас є окрема кімната. Вона називається "вихід".»
21. «Усі збіги з реальними братами Крістофер — не випадкові. Будьте пильні.»
22. «Нервові зриви приймаємо тільки по четвергах і лише за записом.»
23. «Якщо ви вважаєте себе нормальною людиною, просто зачекайте. Ми це швидко виправимо.»
24. «У разі виникнення непередбачених сімейних зізнань — у нас завжди є меліса. Але краще — ромашка. Подвійна.»
25. «Будь ласка, не тестуйте Паулу на міцність. Вона вже пройшла цей тест. 12 розділів підряд.»
26. «За втечу на кухню відповідальності не несемо. Це рефлекс.»
27. «Якщо ви шукаєте братів Крістоферів — їх тут немає. Якщо ви — брат Крістофер — вас тут теж немає.»
28. «Наші чайні ложки мають здатність читати думки. Обережно з висловлюваннями.»
29. «Один день без зізнань — це вже досягнення.»
30. «Не забувайте: чай — це серйозно. Особливо коли поруч є Лукас.»
// Фанфік №1: «Чайник, який не витримав» //
Жанр: драма, комедія
Головні герої: чайник, Паула, Вінсент
Це був звичайний день у маєтку Крістоферів. Знову якісь зізнання. Знову якісь родинні секрети. Знову Вінсент, який мовчить і не панікує, і Лукас, який паніку створює.
Чайник більше не міг це терпіти. Він відчув, що цього разу хтось каже занадто багато.
— Вінсенте, я мушу дещо сказати... — почав Лукас.
І саме тоді чайник вирішив, що час діяти. Він закипів так голосно, що всі завмерли. Паула дивилась на чайник із панікою в очах.
— Даруйте, але цього разу я скажу, — промовив чайник голосом Паули (принаймні, так здавалось). — Я вже чув усе, що ви могли тут наговорити. Я прослухав більше таємниць, ніж старий сповідник у католицькому храмі. Я втомився.
Тиша. Вінсент спокійно запитав:
— Це говорить чайник?
Паула мовчки кивнула.
— Це остання крапля, — продовжив чайник. — Я іду у відставку.
Наступного дня чайник замінили на новий. Але йому було байдуже. Він пішов із гідністю. Він був першим чайником, який поставив на місце Лукаса.
// Фанфік №2: «Чайник і його травматичне минуле» //
Жанр: трагедія, романтика
Головні герої: чайник, Паула
До того, як стати чайником у маєтку Крістоферів, він був звичайним чайником у простій кав’ярні. Але одного разу його придбала жінка на ім'я Паула, і все змінилося.
Він став свідком речей, які жоден чайник бачити не мусив.
Зізнання. Інтриги. Сльози. Навіть ложки літали повз нього. Але він терпів, бо любив Паулу. Він розумів, що вона теж не винна. Просто вона притягувала драму, як магніт.
Але одного разу він не витримав. Під час чергового «Я зробив його сліпим», він просто… тріснув.
— Пробач мені, Пауло, — прошепотів він парою, яка виривалася крізь тріщину. — Я любив тебе, але я занадто травмований, щоб іти далі.
Паула витерла сльозу й сказала:
— Я розумію тебе. Я теж.
Наступного дня вона повісила табличку на кухні:
«Будь ласка, будьте обережні з чайниками. У них теж є душа.»
// Теорії з кухні //
Теорія №1: Лукас усе зізнається тим, хто тримає чайник
Здається, в Лукаса є триггер: як тільки він бачить когось із чайником — мозок автоматично каже: «виклади свою найтемнішу таємницю». Тому Паула — ідеальний приймач зізнань. І ніколи не давайте Лукасу каву. Він там узагалі може почати говорити про прокляття з дитинства.
---
Теорія №2: Вінсент — не спокійний, він просто в емоційному стендбай режимі (і це, між іншим, уже не теорія)
Типу:
Паула панікує? — Спокій.
Лукас зізнається? — Спокій.
Йому кажуть: «Ти осліп, бо хтось тебе зрадив»? — Спокій.
Він — як чайник, що кипить, але не свистить. Але якщо знати, де натиснути… він точно вибухне (дуже ввічливо, з фразою: «даруйте»).
---
Теорія №3: Паула — Хранителька Давньої Чайної Сили
(лист знайдено серед порваних сторінок щоденника. На полях — сліди чаю. Пишу ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ, бо це ВАЖЛИВО)
Слухайте уважно. Я все розклала. Я бачу істину. Я знаю.
Паула — не проста служниця. Вона — остання носійка Сили, про яку мовчить маєток. Вона не просто «чутлива» до зізнань — вона притягує їх, як магніт притягує шизофренію з поезією.
Усі великі катастрофи починаються з ПАУЛИ з чайником.
Згадаймо факти:
Хтось щось зізнається? — Вона там. Завжди. І що в руці? Чайник.
Потрібно сховатись від істини? — Вона «випадково» пропонує чай.
Усі персонажі зникають у хаосі? — А вона — заварює ще одну порцію. ЯК ВОНА ВСТИГАЄ?
У стародавньому рукописі (я читала!) згадувались Жінки Чаю — ті, хто могли тримати баланс між реальністю й тим, що сказати н
іхто не наважувався. Вони заварювали емоції.
// Гасили війну лавандою. І називались Тими, Хто Знає Що Ти Зробив, Але Спочатку Запропонують Настій З Меліси. //
І ПАУЛА — одна з них.
Маєток Крістоферів побудований на старій чайній каплиці, я впевнена. Лукас щось підозрює, бо дивиться на неї як на... ну, типу як на чарівну загрозу.
Її втечі на кухню — це не паніка. Це РИТУАЛ.
// Культ Паули як древньої чайної хранительки //
На дверях закладу з'являється маленький символ: чайник у формі півмісяця. Люди шепочуть: «Вона повернулася». Це вона — Паула, Берегиня Тиші, Хранителька Чайного Спокою.
Її адепти носять срібні чайні ложки на шиї.
Молитви звучать як:
> «Пауло, даруй нам спокій. Пауло, бережи нас від зізнань. Пауло, не дай нам пролити чай.»
Культ особливо боїться родини Крістоферів, вважаючи їх «темними пророками хаосу».
Основні заповіді:
Не починай розмову до третьої чашки.
Не говори з тими, хто не любить чай.
Пам’ятай: спокій — найбільша сила.
Паулу називають просто Чайною матір’ю. Їй ставлять свічки з ароматом жасмину й тихо шепочуть:
> «О, Пауло, зроби так, щоб чайник не тріснув від чергового зізнання Лукаса.»
// Герої vs Реальність //
Вінсент — бариста
Кав’ярня. Вінсент за стійкою. Клієнт:
— Мені, будь ласка, лате з карамеллю. — Перепрошую, але ми сьогодні подаємо тільки гіркий чай. Він максимально відповідає моєму емоційному стану. — Але... я ж хотів каву. — Я теж хотів бачити. Але життя непередбачуване. — Емм… тоді чай. — Чудово. Це правильний вибір.
---
Лукас веде Twitter
@LucasConfessions
«Сьогодні зізнався дівчині, що осліпив брата. Дивно, вона чомусь злякалась. Люди такі драматичні». #неможуперестати #вінсентвибач
«Порада дня: говоріть правду. Від вас відразу відстануть ті, хто не витримує». #життєва_мудрість
«Ретвіт, якщо теж вважаєш, що вінсету пасує його нинішній образ». #стильний_сліпий
// Психологічні портрети чайних ложок //
Ложечка Вінсента: Стримана. Відполірована. Ніколи не гримить і не дряпає чашку. Завжди лежить прямо, ідеально паралельно ручці чашки. Але всередині — бурхливий океан стриманої люті.
Ложечка Лукаса: Трохи зігнута, із дивною ручкою. Підозріло блискуча, майже гіпнотична. Має схильність «випадково» падати в чашки інших людей і створювати незручні ситуації. Обожнює драму.
Ложечка Ітана: Весела, трохи заіржавіла, але дуже симпатична. Ніколи не лежить спокійно. Вічно падає зі столу, ховається під тарілки, створює безлад, але так невинно, що її неможливо насварити.
Ложечка Паули: Втомлена. Має на собі сліди чайних битв. Терпляча, але якщо її притиснути — здатна залишити синці. Мріє про життя в спокійному серванті без драми.
// Маленька добірка реакцій, які я утримувала в собі 12 розділів: //
“Ви що, всі в цьому домі любите загадкові фрази?”
“Це не я погано переклала — це ви так дивно сказали.”
“Чому кожна зустріч закінчується зізнанням у проклятті, сліпоті або психологічному хаосі?”
“Просто дайте їм групову терапію й ромашку.”
// Чайна мудрість на день //
«Життя — як чай: іноді гірке, іноді солодке. Але якщо ваш чай раптом заговорив голосом Лукаса — негайно змініть чайник.»
// Якщо ви дочитали аж сюди, ви або героїчна людина, або просто дуже любите чайні ложечки. //
Я щиро сумніваюся, що взагалі хтось це прочитав, але якщо так — знайте, мій чайник пишається вами.
---
// Офіційно: //
Чаювання з графом тривало 12 розділів.
Було все: чай, тиша, романтика, зізнання, параноя, двозначні діалоги й "я зробив його сліпим".
Дякую, що досиділи до останньої чашки.
Я, як перекладачка, офіційно знімаю фартух і кладу ложечку.
Цей чай був міцним. І трохи з присмаком божевілля.
