Чаювання з графом(11)
Паула вагалася.
«Відступити зараз і просто відвернутися?..»
[«Паула, підтримай мене.»]
Їй пригадалась розмова з Вайолет. І саме тому Паула зібрала всю свою сміливість.
— Міс Вайолет сказала, що зрозуміла.
— Зрозуміла? Що саме зрозуміла? Ти хочеш сказати, що їй просто шкода свого сліпого нареченого, і тому вона хоча б зробить вигляд, що співчуває?
— Чому ви так кажете?
— Бо саме так би я і сказав.
Вени на його скронях виразно пульсували. Паула бачила, як його серце було замкнене — так само, як ці двері. Вона облизала сухі губи й, трохи заїкаючись, промовила:
— Пане, ви ж самі знаєте, що міс Вайолет — не така.
— Єдина річ, яку я точно дізнався в житті — хочеш, скажу тобі, яка це? Люди, яких я вважав близькими, насправді були… не такими.
— …
— Навіть якщо зовні вони вдають, що на моєму боці — щойно я проявляю слабкість, вони починають думати, як скористатися цим. Усі, про кого я думав: «вони не зрадять», — зрадили. Те, що вони приходили до мене перевірити, як я, — то був лиш привід. Навіть коли мої батьки загинули в автокатастрофі, усі почали прикидати, як використати юного спадкоємця.
Усмішка на його обличчі приховувала неусміхнений біль.
— Можливо, Вайолет, як ти кажеш, так не зробить. Але люди навколо неї — зроблять. Її родина ніколи не прийме сліпого нареченого.
— …Тож ви й надалі будете… ось так?
— Так не можна.
— …
Паула зрозуміла, дивлячись, як Вінсент заперечно хитає головою: він не боїться того, що Вайолет піде. Він боїться зустрічі. Боїться подивитися їй у вічі, будучи сліпим.
Те, що йому зараз потрібно — це сміливість.
Сміливість прийняти свій стан і йти далі.
Паула м’яко відпустила його руку. Він теж без спротиву відпустив її. Вона залишила його у кімнаті — сьогодні він здавався особливо приглушеним — і пішла до себе, в кімнату поруч. Відкрила шухляду, взяла звідти акуратно складене — і повернулась до нього.
Вінсент щойно збирався лягати, коли озирнувся:
— Ти знову?
— Пане.
Паула висипала йому на ліжко все, що несла. На покривалі розсипались білі конверти. Листи Вайолет, які Паула зберігала всі ці місяці. Вона збирала їх, оформляючи на ім’я Ізабелли.
— Це всі листи від міс Вайолет. Я зберігала їх… під чужим іменем.
— …
Вінсент повільно провів пальцями по купі листів. Їх було так багато, що вони оточили його з усіх боків. І це було цілком логічно: Вайолет писала що два дні — без відповіді, але не зупинялась.
— Міс Вайолет надсилала листа кожні два дні. Вона знала, що відповіді не буде, але все одно писала. Пане, я не вмію гарно говорити. І не знаю, як правильно вас переконати. Але принаймні я впевнена в одному — її щирість не фальшива.
Навіть без жодної відповіді вона продовжувала — і це щось значить. Паула була вражена: як у неї виходило писати стільки, і при цьому — не повторюватись? Тому вона читала ці листи знову й знову.
[Сьогодні я гуляла в саду. Квіти такі гарні. Я так хочу тобі їх показати.]
[Сьогодні я купила гарне плаття. Хочу, щоб ти побачив, як я в ньому виглядаю.]
[Я сумую за тобою, Вінсенте.]
Листи, в яких не було трагедій, тільки побутові речі й чисті почуття. Тільки любов.
І вона не потребувала відповіді, аби продовжувати її дарувати.
Акуратно написані листи заповнювали аркуші до країв. Їхній зміст не був особливим — просто буденність: що робила, де була. Але кожен закінчувався однаково — словами, що вона сумує за Вінсентом. Паула, дивлячись на розмиті від чорнил рядки, виразно відчувала, як сильно Вайолет тужить за ним.
— Як пан і казав, не все буде гладко. Але треба дивитися правді в очі. Бути сміливим. Здається, зараз саме час.
«Я просто хочу, щоб та, яка стукає в ці двері, не здалася через втому. Щоб ти поглянув на її щирість. Навіть якщо мине час і вона піде — хай ти принаймні зараз повіриш у це почуття. Бо втратити людей лише через страх і підозри — найгірше.»
— Якщо хочете, я можу вам зачитати ці листи.
— …Не треба.
Він підняв один з них.
— Я й так знаю, що там. Вона писала, що хвилюється, що хоче мене побачити, передавала вітання. Бо щоразу, коли я думав, що вона припинила писати, бо не отримала відповіді, — з’ясовувалося, що вона все одно їх надсилала, попри мою заборону.
— Так. І вже стільки їх назбиралося. Не думаю, що буде ввічливо — й далі ігнорувати когось, хто так дбає!
Паула вирішила, що зараз саме час, і вигукнула це з натхненням. Але Вінсент лише розгублено подивився на неї. Вона вже хотіла запитати, що не так, але його наступні слова змусили її заніміти.
— Ти все це робиш, бо відчуваєш провину. Вайолет послухала тебе й залишилась, тому тепер ти намагаєшся… компенсувати.
— …
«Оце так… образливий чутливий...»
Після тієї сцени Паула намагалася ігнорувати укол у серці, і тепер безсоромно заперечила:
— А ви не здогадуєтесь, як я за вас хвилювалася? — але він не слухав. Просто перебираючи листи, розкладені на ліжку. Її серце стислося — в його обережних рухах було більше, ніж здавалось. Але сили в ньому майже не лишилось.
— А у вас сміливість є?
— Трохи?
— …
Все ще холодний.
— Ви весь час бурчите.
— Якщо не хочете слухати — треба робити як слід.
— Нахабна.
— Але ж я все одно піклуюсь про свого пана.
Тоді він м’яко усміхнувся.
— Дякую.
Що?..
Паула кліпнула, не розуміючи, чи не причулось їй. Але Вінсент знову взяв її за руку. Цього разу не міцно. Обережно, майже лоскотно. А тоді його пальці переплелись із її.
— Коли я минулого разу тренував розмову, і сказав "дякую" — то казав це тобі. Було смішно, бо ти так важко вимовляла "Я сумувала за тобою", що я не стримав усмішку.
Він знову злегка усміхнувся, згадуючи ту мить. Та усмішка здавалася чужою, незвичною…
«Хоча… я ж її вже бачила. Лагідне, добре обличчя. Те саме, що тоді. І воно було звернене до мене.»
— Дякую. Я серйозно.
«Ні… воно справді — для мене.»
Коментар перекладача:
Ну що за мед, а? (◕‿◕✿)
— Я не хотів ігнорувати Вайолет. Це не було навмисно… просто так вийшло. І довелось із цим якось жити. Але, як ти сказала… мабуть, мені просто не вистачало сміливості. Дякую, що підтримала. Дякую.
Він сіпнувся і підняв голову. Затуманені смарагдові очі були спрямовані на неї. Після стількох репетицій він уже вмів ловити напрямок голосу й погляд. І коли Паула зустрілася з ним очима, вона кілька разів відкривала рота, але так нічого й не сказала.
Їхні переплетені руки були гарячими, а теплий голос ніжно обіймав її слух
.
Паула дивилась на нього розгублено, ні про що більше не думаючи.
А десь у глибині серця… знову лунав тривожний стукіт.
***
Минув ще один день після того, як щільно зачинені двері нарешті відчинились. Вінсент зустрівся з Вайолет. Щойно вона його побачила — розплакалась. Здавалося, в неї було стільки слів, але натомість вона просто шльопнула його по грудях. Вінсент обійняв її й поплескав по спині. У цьому жесті вона розчинила біль минулого. Ітан теж підійшов і поплескав їх обох по спині.
— Я ніколи тебе не покину. І нікому не скажу про твій стан. Чесно.
— Дякую.
Його мовчання не означало, що він зможе приховувати свій стан вічно. Але вона збереже обіцянку. І, знаючи це, Вінсент усміхнувся їй у відповідь.
Того дня вони втрьох проговорили весь день. Вперше за довгий час у маєтку пролунали щирі сміхи. Паула, побачивши перед собою цих закоханих, ні з того ні з сього приклала руку до грудей — наче перевірила, чи її серце ще не розтопилося.
Наступного дня відбулося чаювання.
Учасниками були: Вінсент, Вайолет, Ітан — і Паула.
Паула не знала, куди себе подіти, їй здавалося, що це не місце для неї, але Вайолет наполегливо запросила її. Оскільки самій їй було б незручно, вона навіть спитала дозволу в Ізабелли.
У підсумку — проста служниця Паула удостоїлася честі взяти участь у чаюванні з аристократами.
Чаювання влаштували в саду за флігелем. Там, де нещодавно вона вже пила чай із Вінсентом. Там вони пили чай і вели звичайну розмову — нічого особливого. Але цього було досить, щоб атмосфера стала по-домашньому теплою.
Потім зайшла мова про листи Вайолет.
— Леді, там часом не було зім’ятих листів? — запитав Ітан.
— Що? А, тепер, коли згадали…
— Бо ж у Вайолет характер! Вона, мабуть, писала листа, не отримала відповіді, розлютилася, зім’яла — а потім розгладила й таки надіслала. Можу собі уявити.
Ітан захихотів. Вайолет зашарілась і шльопнула його по боці. Ітан застогнав, а Вінсент елегантно усміхнувся, ковтаючи чай. У цей час Паула кілька разів змінювала місце.
Їй було ніяково. Вона не почувалась на своєму місці. Вони говорили з нею, дбали, щоб вона не почувалась чужою — але врешті вона й була чужою. Паулі не було чим поділитися, спогадів спільних із ними вона не мала. Тож вона озирнулася, встала з порожнім чайником і, скориставшись приводом долити води, спробувала тихенько піти. Але цього разу Вінсент швидко її зупинив.
— Куди?
— А… чайник порожній. Я… хотіла долити води.
— Не обов’язково. Сиди тут.
— Що? Але ж…
Розмова одразу припинилась. Вайолет і Ітан перевели погляд на Паулу. Ітан перебив паузу, побачивши, як їй ніяково:
— Гей, Вінсент. Ти що, справді думаєш, що панна залишить тебе назавжди? Даруй, але якщо вже не хочеш відпускати її надовго, то принаймні дозволь їй сходити й попити чаю спокійно. Їй тут узагалі як, зручно?
— Ой, справді?
Вайолет здивовано глянула на нього, а Вінсент, мовчки, чекав на відповідь Паули. Вона розгубилась, не знаючи, що сказати після такого. Тоді Вінсент м’яко відпустив край її сукні. Не знаючи, чи дякувати йому, Паула лише кивнула й вийшла.
Щойно вона відійшла подалі від трійці — змогла знову дихати. Очевидно, їй було ніяково. Вона почухала потилицю й пішла на кухню заварити новий чай.
А ще — навмисне забігла до кухаря й попросила чогось солоденького. Вона справді хотіла трохи побути наодинці. В останній час таких моментів не було.
«Ось чому, напевно, цей короткий перепочинок і здався таким солодким.»
Коли Паула повернулася до місця чаювання — там з’явився ще один гість.
