— Чому мадам вибачається? Якщо вже бути точним — це ж навіть не ваша провина.
Але Паула все одно відчувала провину. Адже всі ці чотири місяці стали наслідком її слів. Мабуть, саме тому Ізабелла й просила її бути обережною з тим, що вона говорить. Бо є слова, після яких не повертаються. І те, що залишається — лише жаль.
— Усе налагодиться.
Ітан легенько поплескав Паулу по плечу. Його звично легкий тон цього разу чомусь справді додавав сил.
Наступного дня у маєтку запанувала тиша. Ітана не було видно. Вайолет, яка ще вчора стукала в двері, теж не з’явилася. Паула думала, що вона обов’язково повернеться, але, мабуть, Ітан зміг її заспокоїти.
Як завжди, вона прибрала кімнату і перевірила стан Вінсента. Востаннє він їв добре, сам піднімався з ліжка і ходив, нападів не було. Але ніхто, крім Паули, не знав, що щоночі його мучили кошмари.
Коли Паула несла білизну Реніці та поверталась із чистою, хтось покликав її:
— Паула.
Це була Вайолет.
Коли вона підійшла, то побачила: очі у Вайолет були червоні та опухлі. Вона, схоже, плакала всю ніч.
— Як Вінсент? Він досі злий?
— Будь ласка, не зрозумійте неправильно. Пан не злиться.
— Тоді добре.
Вайолет слабко усміхнулася. Її опущені плечі виглядали дуже сумно.
— Ітан розповів мені. Ти ж знала, правда?
— Вибач.
— Та ну що ти. Тобі не треба вибачатись.
Вона махнула рукою, але виглядала дуже блідою. Схоже, вона й справді надто сильно виснажилась. Можливо, застудилась. Паула навіть подумала, що вона от-от знепритомніє.
Тому зняла фартух, постелила його під деревом і посадила Вайолет. Потім сіла поруч.
— Краще трохи відпочиньте тут.
— Дякую.
Вайолет зусиллям усміхнулась. Вітерець освіжив їй обличчя.
— Паула, ти мене послухаєш?
— Звісно. Говоріть.
Вайолет повільно лизнула губи.
— З самого дитинства я була нареченою, якій багато чого бракувало. Я терпіти не могла всі ці правила, яких мала дотримуватися справжня леді. Була справжньою шибайголовою. Замість того щоб сидіти тихо, я піднімала поділ сукні і бігала по двору.
Усмішка майнула на її обличчі, коли вона згадала дитинство. На мить смуток зник.
— Моя мама дуже через це переймалася. Казала: «Так ніхто тебе не полюбить». А Вінсент мене втішав. Казав, що йому подобається, що я справжня, не прикидаюся. Що важливо не жертвувати собою заради іншого, а вчитися пристосовуватись разом.
«Цікаво, коли це він таке сказав?» — подумала Паула, злегка примружившись. Але Вайолет була настільки захоплена спогадами, що не помітила її погляду.
— Мені дуже подобався такий Вінсент. Я хотіла бути поряд із ним. Бо він дивився в душу, а не на зовнішність. І коли ми заручилися ще в дитинстві — я була щаслива. Бо зможу бути з ним усе життя.
— …
— Мені було неважливо, вважав він мене подругою чи сестрою. Я все одно вирішила, що любитиму його як чоловіка. І стоятиму за нього, навіть якщо від нього відвернуться всі. Я дала собі цю обіцянку.
У її голосі звучала сила. Вона виглядала дуже щиро. Такі слова — рідкісні. Справжні.
— Тож я думала, що зможу прийняти його будь-яким… Але коли дізналася правду… на мить я подумала: «Я не хочу цього».
І її голос, який щойно був сильним, знову став крихким.
— Я така слабка… Якби я була уважнішою, то помітила б, як йому важко. Я була така щаслива, що нарешті побачу його, що навіть не помітила, як йому страшно. Йому, мабуть, було неймовірно важко прийти на ту зустріч. А я тільки й робила, що запитувала, чому він не хоче бачитися. Я… я не заслуговую бути його дружиною.
— Це не так.
— Хороша дружина мала б спокійно прийняти його, не здригнувшись від побаченого. Я мала прошепотіти, що все гаразд і що я досі його кохаю…
Паула одразу похитала головою. Це була не та ситуація, де можна просто сказати, хто винен, а хто ні. Реакція Вайолет була цілком природною, і навіть така недосвідчена людина, як Паула, це розуміла. І, мабуть, сам Вінсент це теж чудово знав.
— Міс Вайолет, дозвольте сказати… Я не думаю, що тут варто шукати винного. Звідки вам було знати про те, що приховували пан Вінсент і сер Ітан? Було б, звісно, добре, якби ви все зрозуміли заздалегідь і вдали, що нічого не помітили, але я не вважаю, що ви винні в тому, що не змогли. І ваша реакція — вона була нормальною. Природною.
— Справді?
— Авжеж. Якщо чесно, я вважаю дивом, коли люди щось помічають, якщо їм це навмисне приховують. Як людина, яка бачила все збоку, скажу — пан Вінсент ховав це дуже обережно. Якби я сама не знала про його стан, я б теж нічого не помітила.
Коли Паула додала, що він навіть тренувався, то мимоволі всміхнулась. Вайолет запитала, які саме тренування були, і коли Паула розповіла, що він готувався до всього — від ходи до піднімання чашки й навіть репетирував діалоги, Вайолет сумно всміхнулась.
— Це, мабуть, було дуже важко для нього…
І ніби з цим визнанням з неї зійшла частина смутку.
— Я просто хочу сказати: не звинувачуйте себе, міс Вайолет. Якщо чесно, гірше — це приховувати правду від тієї, яка мала стати дружиною. Тож ви маєте право бути образливо ніжною. Як я вже казала, іноді, коли ми не звертаємо увагу на чужі емоції — виходить на краще.
— Думаєш, усе справді закінчиться добре?
Паула впевнено кивнула. Звісно, не всі історії мають щасливий фінал. Але цим двом зараз був потрібен шанс. Момент, коли вони зможуть подивитись одне одному в очі. І саме такий момент настав. І якщо все це було заради нього — результат точно вартий зусиль.
— Робіть те, чого сама хочете, міс Вайолет.
— Те, чого хочу я…
Вайолет прошепотіла це вголос, схиливши голову й дивлячись на небо. У її фіалкових очах промайнув рішучий блиск. На мить вона замислилася, а потім на її обличчі з’явилась усмішка.
— Так. Я хочу бути ще більш безпосередньою. Хочу дозволити собі бути жадібною. Якщо це шлях до того, щоб бути поруч із Вінсентом — я зроблю це. Я хочу бути з ним.
Вона обернулася до Паули з просвітленим обличчям. Її ніжне волосся майоріло на вітрі.
— Паула, підтримай мене.
Очі Вайолет світилися рішучістю. Вона сама — була наче світло. Паула не могла відірвати погляду від цієї дівчини, яка готова була горіти у власному коханні, не тікаючи.
Красива. Так, Вайолет була справді гарна, але ще красивішим було її серце — серце, яке не здається перед страхом і прагне залишитися поруч.
«Якби я колись покохала… я б теж змогла бути такою?» — сумно подумала Паула.
І гірко усміхнулась.
«У мене ніколи не буде такого партнера»
.
«Руки цієї шляхетної панянки, що майже мого віку, залишатимуться ніжними й витонченими. А мої — завжди будуть шершавими, грубими від праці. Моє обличчя не зміниться. І у моєму житті ніколи не буде блискучого моменту».
Коментар перекладачки: та що це за скромняга така? Вайолет сама казала: Вінсент любить душу. А душа в Паули — золото, не менше.
Висновок? Їй не жаліти себе треба, а корону поправити.
— Так, — тихо сказала вона.
